Автобіографичні новелі (Боротьба, 1919)/З благородними дітьми
| ◀ Або церкви строїтимо, або ні чорта не стоїтимо | Автобіографичні новелі З благородними дітьми |
|
Ох, як мені хочеться приятелювати з благородними дітьми! То ж не якийсь там Петро або Степан — звичайнісенькі хлопці, а то благородні чистенькі, акуратно одягнені, по панському балакають, їдять смашні оладки, пиріжки, цукерки; у їх все є. Ох, як добре з ними приятелювати!
Учитель теж благородний чоловік. У нього штук дванадцятеро дітей. Правда, вони самі часто хапають у школярів їхні сніданки, але ж вони чистенькі, і балакають по панському, і учительські діти. Добре бути з ними за панібрата.
Вже пізньої осени, у неділю, я вперше одяг нову чумарчину і шапку. Ну, як таким фабрикантом не явитися до учителенків? Нова сіренька чумарочка так і блищить — хотілось похвастати нею. Трохи навіть важко було на душі: не знав, кому першому показати. Довго тинявся по вулиці і пішов у садок до школи. Якось було ніяково, — вони такі чужі були. Хотілося похвастати, а йшов неначе милостини прохати. Перед своїми хлопцями я б не так позадавався. Я вже тиняюсь біля самої школи. Мені трохи холодно. Але ніхто з учителенків не виходить. Нарешті з'явився старший, — йому було років вісімнадцять.
— Ти чого прийшов? Мені зробилось ніяково. Я топтався не місці мовчав. Якось не хотілося зразу хвастнути — соромно було.
— Ти ж не приніс сала або пирогів?
— Ні — і почервонів.
— Ну, так я тебе викину геть.
— Мене взяли сором, образа і злість; упертісь додала решти. Я дражнив його, що він мене не викине, бо не дамся. Дражнив і болів. Від сорому і ганьби. Він виганав мене, я одбивався. Нарешті, він схопив мене на руки і кинув мене через тин. Я полетів руками вниз, а він злякався, що розіб'юся і вхопив мене за полу. За полу моєї новенької сірої чумарки. Пола дранулась, і до моєї упертости додалося почуття жаху, ненависти і помсти.
Я став на ноги, притулив до себе одірвану полу. Шкода новенької чумарки. Страшно, як битимуть дома за неї… Зціплені зуби, клубок злости в горлі, сльози жалю і страху.
А він стояв з другого боку тину і сміявся..
Видряпати очі, покусати руки… Але я стояв нерухомо.
А далі з нахиленою головою, з обвислими руками поплентався додому.
По дорозі нагнала мати і цілу дорогу, до самого дому гнала мене б'ючи.
І до всього, — до жалю, до болю, до жаху, до злости, до жаги помсти, додавалось почуття самостности і горя.
Дома батько з покутя сердито подивився на мене, і, довідавшись в чім справа, поставив мене навколюшки на сіль.
— Ото, не бався з благородними дітьми.
Через чверть години я був знову веселий. Шкода було тільки розірваної чумарки.
1918 р.