Історія українського народу (Єфименко)/Від автора
| ◀ Передмова редактора | Історія українського народу пер.: Борис Щербаненко Від автора |
Розділ перший ▶ |
|
|
Походження цієї праці таке. В січні року 1896-го „Кіевская Старина“ — спеціяльний часопис, присвячений питанням південно-руської історії[1] — оголосив програм науково-популярної „Історії Південної Руси“. Проґрам цей був складений місцевими вченими спеціялістами предмета й мав на меті звести до купи найголовніше що придбала досі детальна розробка питань південно-руської історії, пристосувавши виклад до інтересів і потреб широкого громадянства.
Через те що я вже на протязі кількох років перед тим студіювала південно-руську історію — правда, головним чином, не політичну, а унутрішню — то я й зважилася взяти на себе запропоноване завдання вважаючи його громадянсько-необхідним.
Від наведеної обставини залежить до певної міри й характер цієї праці, її формальні рямки. Але в цих формальних межах, які я розглядала яко обовязкові для мене я застерігла собі волю групування матеріалу й його освітлення. Я не нехтуватиму фактами історії зовнішньої, політичної, але відмежовую їм відносно невеличке місце в порівнянні з фактами історії унутрішньої; що до унутрішнього життя народу південно-руського, то я менш зупиняюся на описах окремих явищ цього життя ніж на виясненні того соціяльно-історичного процесу, від котрого залежуть ці явища.
Щоб читачеві було ясно місце цієї праці між спорідненими їй історичними працями, я зупиню його увагу на де-яких обставинах може йому невідомих.
Історія руська, яко наука мусить складатися з двох самостійних і паралельних частин: з історії північно-східньої або Московської Руси й з історії Руси південної й західньої або Литовсько-Польської. Докладно кажучи, лишень Русь південна жила самостійним політичним життями; Русь західня — плем'я білоруське — стратила своє політичне існування з часів прилучення її до Литовської держави Таку постанову питання цілком справдують історичні відношення обох половин, ріжниця в територіях і в кількости населення взаємна самостійність їх культур і процес історичного життя. А між тим в російській науковій літературі звикли розуміти від висловом „русская исторія“ лишень історію північно-східньої її половини. Все це викликає таку однобічність історичного розуміння, яка в инших випадках межить з фальсіфікацією суспільної самосвідомости, хоч здебільшого являється зовсім невільною й несвідомою.
Я не вважаю можливим братися тут за розгляд причин такого стану справи. Звертаю увагу лишень на те, що історичне студіювання долі Русі Литовсько-Польської, яке є предметом цієї праці, довго лежало перелогом. Правда, останніми часами помітна пильна увага, що до студіювання пам'яток і джерел литовської доби південно-руської історії; з'являються і цінні моноґрафії по тим чи иншим питанням цієї історії. Але все ж таки залишається у всій своїй силі той факт, що в сучасній російській літературі зовсім немає сістематичних праць ні наукового, ні популярного характеру, присвяченим цьому предмету. Хто зацікавлений тим, щоб скласти собі загальне розуміння про історію цієї половини Руси, той мусить — бо нічого иншого не залишається — звернутися до праць Бантиша-Каменського й Маркевича, що належуть до тридцятих і сорокових років минулого століття. Праці ці під назвою „Исторія Малороссіи“ дійсно уявляють із себе сістематичний огляд предмету. Але обидва ці твори остільки старі своїми прийомами, оскільки їм бракує історичної критики, остільки стоять нижче від своїх джерел, що їх значіння зараз лише бібліоґрафічне: ні історичній науці в тіснійшім розумінні цього слова, ні громадянству вони нічого не дають. А між тим, „Исторія“ Бантиша-Каменського не далі як торік перевидана знов: так гостро відчувається брак сістематичної[2] праці. Вже після того, як були написані ці рядки, виникли події, завдяки яким українська історія стратила характер науки забороненої й видана була книга проф. Грушевського „Очеркъ исторіи украинскаго народа“.[3] СПБ. 1904.
Відсутність відповідної уваги до історії південної й західньої половини Руси відбивається на стані нашого студіювання рідної історії одним великим дефектом. Кожній освіченій людині відомо, оскільки гостро ставиться напроти нашими вченими істориками історія руська західньо-європейській історії — остільки гостро, що відкидається й думка про прикладання до цих двох дісціплин прийомів порівняльного студіювання, історико-порівняльного методу; в звязку з цим стоїть, звичайно, й широко росповсюджений ще й досі погляд на протилежність Росії Європі. А, між тим, студіювання Литовсько-Польської Руси стесало б у цього погляду більшу частину його гострих кутків, — стесало б, без сумніву, на користь як науці, так і практичній філософії, що завше позичає у науки свої вихідні точки. Лишень докладне студіювання історії цієї другої половини Руси могло б скласти певний погляд на наші справжні національні особливости, на нашу дійсну відзнаку від Європи, котра залежить не від одних тільки умов і особливостей історії Руси північно-східньоі умов, котрі виникли досить пізно.
Ще кілька слів pro domo sua. Як в звичайнім ужитку, так і в літературі й науці існують де-які забобони, що не ймуть віри об'єктивизму південно-руських істориків й письменників взагалі, мають нахил розглядати їх праці, як перейняті національною виключністю продиктовані однобічними місцевими симпатіями. Не місце тут критикувати ці забобони. Скажу лишень, що автора цієї праці, присвяченої південно-руській історії, як через його російське походження, так і через симпатії, котрі він виявив при студіюванні північно-руського юридичного фолькльору, нема чого підозрівати в південно-руськім національнім суб'єктивизмі. (Александры Ефименко: „Изслѣдованія народной жизни. Обычное право“. М. 1884 р.).
- ↑ Автор вживає тут географичний термін „Південна Русь“ замісць Украіна-Русь, якого ми вживаємо завжди нині і який являється більш відповідним і народним ніж „Південна Русь“ або „Южная Россия“, як примушував називати Украіну тодішній царський Уряд. Д. Б.
- ↑ О. Я. Єфименко не згадує тут про стару працю, присвячену Західній Русі М. О. Кояловича. Д. Б.
- ↑ О. Я. Єфименко чомусь не називає великоі праці того ж автора, многотомноі «Історіі Украіни-Руси», яка без сумніву ій відома і якоі тоді вийшло вже декілька томів. Д. Б.