Історія козаччини/Боротьба з татарами й турками

by Іван Крип'якевич

◀ Життя козаків та їх звичаї

Історія козаччини Іван Крип'якевич Боротьба з татарами й турками

Боротьба з Польщею ▶

III. БОРОТЬБА З ТАТАРАМИ Й ТУРКАМИ.

Похід на татар.

Запорожці безнастанно вели боротьбу з татарами. Що-року на весну з Січі розсилали по города́х хоругви з хрестом і такий зазив:

— Хто за віру христіянську хоче піти на палю, хто хоче, щоб його четвертували, колесували, хто не боїться смерти, нехай пристає до нас! Пощо смерти боятись! Від смерти не втечеш! Ось козацьке життя!

З усіх сторін поспішали на Січ старі козаки й нові добровольці, що бажали поборотися з невірними, добути слави й добичі.

Рано-вранці тарабани й труби давали знак, що похід починається. Козаки вже вночі були готові й зараз ставали до своїх відділів.

Попереду їхала козацька музика з усякими струментами. Одні трубили на трубах і сурмах, инші били в тарабани, ще инші грали на бандурах. За музиками виступала кіннота, десяток за десятком, сотня за сотнею, рядами, в гарному порядку. Перед кожним відділом їхала старшина, то отаман, то сотник, то знову полковник у панцирі, з пірначем у руках. Потім ішла піхота з рушницями через плечі, з шаблями при боці. Старші їхали на конях.

Кожний відділ мав свій прапор, — різнобарвні знаки маяли над військом, немов летіли вгорі дивні птиці.

Серед вибраного полку війська їхав гетьман зі старшиною, — здалека було видко гетьманський бунчук. Позаду дві й три пари коней тягнули гармати, — одні чорні, великі, з широкими дулами, инші менші, що ссяли в світлі сонця. Накінець на малих і більших возах везли запаси поживи й муніції, в міхах і деревяних та залізних скринях.

Похід закінчував відділ кінноти, що доглядав порядку в таборі й пильнував, щоб на військо не прийшла ззаду яка пригода.

Битва з татарами.

Перед військом на всі сторони розсилали сторожі, щоб дізнатися, де татари. Козацькі стежі скоро знаходили ворога, бо татарські загони вешталися скрізь по степах. Насамперед гляділи козаки, де табуни коней, висилали в ту сторону сильний відділ кінноти, розганяли сторожу й брали коні з собою. Здобуті коні розділяли між піхотинців; так збільшалося число кінноти.

Як татар було більше, вони виступали до бою. Тоді проти них виїздили що сміливіші козаки на герць, себто на боротьбу одинцем. Потім і вся сотня пускалася з шаблями на ворога. Але як сили татар були дуже великі, й не можна було дати їм ради, кіннота верталася до війська, й тут робили приготови до головного бою.

Запорожці мали свій окремий спосіб боротьби. З наказу гетьмана вози з припасами, що були позаду, їхали вперед і ставали в два чи три ряди по боках та на чолі війська. Таким способом робився якби вал або мур із возів кругом війська; козаки звали це табором. Такий табор разом із військом ішов поволі проти татар. Як уже були близько ворога, починали стріляти з гармат, а потім і з рушниць. Татари кидалися на табор і намагалися його розбити, але козаки зза возів стріляли до них і не давали їм приступити ближче.

Таким робом запорожці йшли щораз далі й або знов випускали на ворога кінноту, або боронилися з табору. Навіть як число татар було таке велике, що треба було відступати, табор рятував козаків із найбільшої небезпеки, й так вони верталися зі степів на Січ.

Смерть Хведора Безрідного.

Серед боротьби з татарами неодин козак поклав свою голову за рідний край.

В одній старій пісні оповідається, як загинув у степу курінний отаман Хведір Безрідний. Він був на сторожі над Дніпром зі своїм чурою Яремою. За обідом несподівано напали на них татари. Обидва запорожці боронилися завзято й відогнали татар, але Хведора влучила куля, а від татарської шаблі він дістав глибоку рану.

Постреляний, порубаний, він лежав над Дніпром, вірний чура промивав водою йому смертельні рани. Промовив тоді Ярема до Хведора Безрідного:

— Пане отамане, чи не добре було б дати знати до батька-матері про твою пригоду?

Отаман відповів:

— Не знайдуть уже мене живим батько, ані мати… Чуро мій молодий, я дарую тобі коня вороного, мою зброю, шаблю й рушницю, їдь ти скоро до товариства, заклич козаків до мене.

Скочив чура на коня, прибіг над Дніпро й почав кликати до козаків:

— Панове молодці, добре ви дбайте, човни повертайте, Хведора Безрідного рятувати поспішайте!

Кошовий подивився на зброю й коня чури та сказав:

— Ей, чуро Яремо, не своїм ти конем гуляєш, не своєю зброєю вихваляєшся, не свою шаблю й рушницю маєш! Десь ти свого пана вбив, або зранив, або молодого душі збавив!?

Чура зіскочив з коня, поклонився кошовому й відрік:

— Ой, батьку кошовий, отамане військовий! Я свого пана не вбив, ні зранив, ні молодого душі збавив, — його татарська шабля порубала, його бісурменська стріла постріляла. Лежить мій пан у лузі, постреляний, порубаний, смертельними ранами знеможений. Та прошу я милости вашої в луг поспішати, Хведору Безрідному порятунок дати!

Козаки скочили на коні й поїхали чим-дуж у луг, але Хведора Безрідного не знайшли живим, — він умер сам-один у степу безлюднім.

Тоді товариші вкрили йому тіло червоною китайкою, шаблями викопали глибоку яму й похоронили хороброго лицаря. Накопали ще більше землі, висипали високу могилу, на верху застромили козацький прапор. Як могила була вже готова, стали кругом і за військовим звичаєм іще раз вистрелили з рушниць у честь отамана.

Помер, поляг Хведір Безрідний, але слава його не вмре, не поляже, — поки світ буде світати й сонце сіяти, будемо його славу прославляти!

Походи на море.

Проти турків запорожці ходили найбільше човнами рікою Дніпром на море. Такий похід був дуже небезпечний, і козаки приготовляли його дбайливо. Відважні молодці, що хотіли пуститися в море, просили на це дозволу в гетьмана й вибирали собі старшо́го до проводу у поході.

Зараз починали будувати човни, що звалися чайками. Чайка була 20 метрів завдовжки, найбільше на 4 метри вшир. Робили її з видовбаного пня липи або верби, боки та дно оббивали дошками. В чайці було десять або більше лавок для гребців, і при кожній лавці по два весла. Напереді й позаду були керми, якими повертали човен і давали йому напрям, у котрий бік їхати. Кожна чайка мала посередині високий стовп, щоглу, де завішували полотняне вітрило; вітер віяв у вітрила й так посував чайку. Човни поверх обливали смолою, щоб вода не добувалася крізь прогалини між дошками. Щоб човен не потопав підчас бурі, козаки прикріплювали довкола вязки очерету, — навіть як вода бувало заллє човен, він держиться поверх моря. До кожної чайки брали по 4 до 6 малих гарматок і відповідний запас куль та пороху. Харчі складалися зі сухарів, пшона й иншої поживи, яку клали в вузькі довгі бочки.

В чайці містилося 50 до 70 людей. Запорожець, що йшов на море, брав зі собою шаблю, дві рушниці, шість фунтів пороху й кулі; з одягу брали тільки що-найпотрібніше, — дві сорочки й дві пари шараварів, поганенький каптан і шапку. Крім досвідних козаків їхали також хлопці-молодики до помочі й послуги.

Як усі приготови були вже покінчені, запорожці прощалися з Січчю і плили вниз Дніпром. Отаман походу плив на першій чайці, на щоглі висів його прапор. Инші човни трималися близько нього.

Турки нераз знали, що козаки приготовляють похід, при гирлі Дніпровому заступали їм дорогу своїми ґалєрами (кораблями) й починали стріляти з гармат із замку в Очакові. Але запорожці все вміли перехитрити турків. Серед темної ночі тихцем несподівано переїздили попри ґалєри й випливали на широке море. Тоді козацька фльота мала отверту дорогу на всі сторони Чорного моря; плили або на Крим, або до Малої Азії, або під сам Царгород, до султана в гості.

Козацькі чайки плили дуже скоро й несподівано припливали під турецьке місто. Запорожці швидко висідали на беріг, на чайках залишали тільки невеличку сторожу, двох дорослих і двох хлопців, і з рушницями вибиралися на турків. Як місто не було підготовлене до оборони, напад ішов легко, козаки підпалювали більші будови й серед метушні збирали добич. На укріплені замки йшли наступом і по драбинах вдиралися на мури. Добич переносили на чайки; найбільшу ціну мала зброя й турецькі гармати.

Часто ловили запорожці на морі турецькі кораблі. Турецька ґалєра була більша й вища ніж чайка, козаки скорше замічували турків і могли приготовити напад. Щоб турки їх не добачили, козаки звивали вітрила, складали додолу щогли й плили так, щоб сонце на них не світило. Перед заходом сонця плили скоріш, і як наставав вечір, несподівано окружали ґалєру. Відважно кидалися на поміст корабля, билися з турками й або їх убивали або брали в полон. Ґалєра з цілим майном ставала військовою добиччю; козаки брали її зі собою.

Дуже небезпечна була боротьба, як ґалєр було багато, бо турки мали гармати й добру залогу з яничар, найліпшого турецького війська — воно складалося з вояків, що їх іще малими повивозили турки з христіянських земель. Нераз турки здалека бачили чайки й починали стрілянину, — тоді неодна чайка тонула від гарматної кулі, неодин козак находив смерть на морі. Часом турки ловили кілька чайок і брали козаків до неволі. Але частіше запорожці перемагали музулман і зі славою та добиччю верталися на Січ.

Олексій Попович.

Про пригоди на морі козаки знали складати різні оповідання та пісні. Славна була дума про Олексія Поповича та бурю на морі.

Запорожці плили чайками по Чорному морі. Була непогода. Хмари вкрили небо, затьмили зорі й місяць. Полив дощ, вітер почав підіймати високі хвилі. Страшна буря піднялась на морі. Козацькі чайки не могли вдержатися разом, — частину їх занесло в ріку Дунай, частину під турецькі береги, решта потопала на середині моря. Було тут триста козаків зі старшиною. Отаман Грицько Зборовський промовив тоді до козаків:

— Козаки, панове-молодці! Щось велика хуртовина піднялася на нас на морі. Може, хто з вас має великий гріх на собі, й через те ми потопаємо. Уважайте, козаки, своїх гріхів не тайте; хто гріх на собі почуває, нехай сповідається наперед Богу, і потім Чорному морю, і мені, старому отаманові кошовому. Ліпше нехай один покається й відпокутує, ніж як усе військо має пропадати!

Всі козаки мовчали, бо ніхто не почувався до великої вини. Тоді повстав Олексій Попович, військовий писар, і сказав:

— Козаки, панове-молодці! Візьміть ви з мого лука тятиву́ й звяжіть мені взад руки, до шиї причепіть тяжкий камінь, очі завяжіть китайкою й киньте мене в Чорне море! Нехай я один загину, ніж як тілько війська безвинно має пропадати!

Зачудувалися козаки й сказали:

— Олексію Поповичу, славний лицарю й писарю! Ти що-дня тричі святе письмо в руки береш і читаєш і нас простих козаків навчаєш, — які ж ти гріхи на собі маєш?

Заплакав тоді Олексій і почав оповідати:

— Хоч я й письмо святе читаю, то більше від вас усіх гріхів маю. Як я дома проживав, кривдив сусідів, зневажав старих людей, розбивав діти, не любив братів і сестер, гуляв і забавлявся, перед церквою шапки не здіймав, — не шанував я нікого, навіть батька і матері, хоч вони за мене молилися, щоб я поправився. Не Чорне море мене тепер потопає, а батьківська й матерня молитва карає.

Як почув це отаман Грицько Зборовський, сказав:

— Не будемо, панове-молодці, такого лицаря в море кидати, але возьміть Олексія за руки, врубайте йому з лівої руки пальця мізинця й пустіть кров до Чорного моря: може, Чорне море прийме його кров, може, втихне хуртовина.

Зробили козаки, як наказав отаман, — врубали малий палець Олексієві й пустили кров до моря. І зараз море затихло, буря втихомирилася, козаки щасливо доплили до берега.

Тоді Олексій Попович узяв у руки святе письмо і навчав козаків:

— Слухайте, що святе письмо каже: »Хто чтить отця і матір шанує й поважає, той марно ніколи не пропадає; того меч і стріла минає, того батьківська і матерня молитва із дна моря винімає«.