Історія козаччини/Іван Мазепа

by Іван Крип'якевич

◀ Іван Брюховецький, Демян Многогрішний, Іван Самойлович

Історія козаччини Іван Крип'якевич Іван Мазепа

Наступники Мазепи ▶

X. ІВАН МАЗЕПА.

Гетьманування Мазепи.

Новий гетьман Іван Мазепа (1687—1709) був із української шляхти. Замолоду він проживав на дворі польського короля, багато їздив по чужих краях і здобув собі широку освіту. Потім перейшов до козаків, сповняв у запорозькому війську різні уряди й накінець дійшов до гетьманства.

Іван Мазепа був людина розумна й досвідна. Він розумів, що Україна тоді стане сильна, коли всі громадяни будуть освічені і знатимуть, що таке українська держава. Тим то він старався просвітити український народ і освідомити його. Дуже пильно опікувався школами. Для київської Академії казав вибудувати новий будинок на три поверхи, великий і гарно владжений. У инших городах позасновував школи. По різних містах будував гарні камяні церкви й давав їм великі дари, щоб українські міста дорівняли красою чужоземним. Дуже пишний і гарний був гетьманський двір у Батурині. Мазепа бажав, щоб ціла Україна стала культурна і просвічена, щоб своєю культурою перевищила своїх сусідів.

Селянство за Мазепи.

Немало заходів робив Мазепа, щоб полекшити тяжку долю селянства. Козацька старшина щораз більше вимагала від селян робіт і заводила тяжчу й тяжчу панщину. Нарід почав бунтувати.

На чолі невдоволених став Петрик Іваненко. Він був канцелярист у ґенеральній канцелярії, але покинув свій уряд, перейшов на Січ і почав підмовляти запорожців до боротьби зі старшиною. Він нарікав на дуків-багачів, що позабирали собі великі маєтности, що знущаються над бідними селянами, вважають їх за своїх невільників, мало що не запрягають їх у плуги. Казав, що все те старшина робить із намови москалів, щоб люди знемагалися від тяжкого підданства, та щоб лекше можна їх було поневолити й завести на Україні московські порядки . Таксамо з ненавистю він виступав проти поляків, пригадував, як то козаків топили в воді, поливали на морозі водою, варили в окропі, садили на палі… Він радив, за прикладом Богдана Хмельницького, не вірити ні полякам, ні москалям, а злучитися з татарами й добути собі волю. Петрик Іваненко приєднав до себе запорожців, дістав військову підмогу від татар і почав війну проти багатої старшини й міщан. Але в війні йому не пощастило: в поході його військо розбито, він сам поляг, зарубаний у бою.

Старшина була дуже розлючена на селян за той бунт. Полковники, сотники, а то й багаті козаки почали самі на свою руку переслідувати повстанців і жорстоко їх карати.

Але гетьман Мазепа на такі знущання не дозволив: він видав універсал, з дорученням, щоб такі безправні кари залишити, та щоб кожний віддавав свою справу до розгляду судам. Він заборонив теж накладати на селян занадто тяжкі ро

боти й побори. Селянам дозволили вносити позви на панів, і гетьман обіцяв їм справедливість. Тоді дозволили також селянам варити собі пиво й горілку на власну потребу, особливо на весілля й на христини.

Москва нищить козаччину.

У Московщині володів тоді цар Петро І., основник могутности російської держави. Він заводив скрізь нові порядки, задумав також скасувати самостійність України і зробити Гетьманщину звичайною собі московською провінцією.

До цеї мети він ішов різними шляхами. Він воював у різних сторонах і ставив скрізь твердині та укріплення. До таких будов та робіт він брав із України козацькі полки. Козаки, що до того часу були вольні — лицарі, — працювали тепер, як які каторжники цілими днями в поті чола, в голоді, під доглядом московських наглядачів.

Найбільше надокучили козакам роботи при будові нової царської столиці Петербургу. Цар Петро ставив це місто в багнистій околиці серед болот та озер. Треба було копати там рови й канави. Козаки мерзли в зимній воді, хорували тяжко й умирали. Кільканацять тисяч українців загинуло на тих роботах. Нарід казав, що Петербург побудований на козачих кістках.

А на Україну знов цар посилав московські полки. Не тільки по містах, а й по всіх селах і хуторах кватирували московські салдати. Страшно нищили вони українських селян. Забирали худобу, коні, збіжжя, сіно, крали все, що було під рукою, розбивали людей, знущалися над бідним народом як найбільші вороги. Хто хотів боронити своє майно й виступав проти москалів, того вязнили як бунтівника, судили й вивозили в Московщину на тяжке безповоротне заслання. Нераз вертався такий бідний козак знеможений, немічний, недужий із далекої чужини, щоб відпочити в рідній хаті, поспішав до свойого села, а тут — ні рідні, ні майна, ні хати: хату зруйнували салдати, майно порозкрадали, людей позабирали в неволю. Українці горіли гнівом і ненавистю на царя й шукали нагоди помститися.

Повстання проти Москви.

Приїхав раз до Києва цар Петро. Царський міністер Мєншіков був у гетьмана на бенкеті і промовив:

— Гетьмане, час тобі братися до ворогів.

— Яких ворогів? — спитав Мазепа.

Мєншіков почав йому товкмачити, що найбільші вороги царя й гетьмана є козацька старшина, що треба її винищити, і за те цар нагородить гетьмана, і Московщина славитиме його як найвірнішого царського слугу.

Мазепа розповів це старшині:

— Оттаке говорить мені царський міністер. Таку пісню співають вони мені раз-у-раз, — не допусти Боже, щоб сталося, як вони думають.

Старшина як почула це, почала нарікати:

— Служать козаки цареві без ніякої противности, послушно, своїм коштом, водять їх у далекі походи на тяжкі роботи; козаки гинуть там, терплять важку зневагу й образу від московських начальників, і за все це така нам подяка! Гетьман на це сказав: — Я знаю, які їх пляни. Вони хочуть мене зробити князем, усю старшину бажають знищити, міста наші позабирати собі й понасаджувати тут своїх воєвод. А як наші спротивляться їм, то вони мають думку попереганяти всіх за Волгу. Україну заселять своїми московськими людьми.

Тоді вся старшина почала просити Мазепу, щоб визволив Україну з московської неволі.

— Що дня — казали вони, — молимо Бога за душу Богдана Хмельницького, що визволив нас із лядської неволі, уважай, гетьмане, щоб діти наші не проклинали твоєї памяти, як ти залишиш народ у такому ярмі!

Мазепа цілим серцем любив Україну й бажав урятувати її від сумної долі. Він рішився підняти війну на Московщину.

Битва під Полтавою.

Тоді з царем Петром воював шведський король Карло XII. Мазепа почав із королем переговорювати, чи не прислав би він і українцям свого війська на поміч. Шведський король пристав на це охоче, але дуже поспішився з допомогою й попсував все діло. Він не чекав, поки Мазепа добре приготовиться до війни, але зараз пішов походом на Україну. Гетьман мав при собі тільки кілька тисяч війська, инші полки були далеко поза Україною, в московських походах, — з тим невеликим військом не було надії перемогти Москву. Але Мазепа промовив до козаків:

— Браття, настав великий час. Покористуємося великою нагодою, віддячимо москалям за їх насилу над нами, за всі нелюдські муки, за неправди, що нам учинено. Прийшов час скинути ненависне ярмо й нашу Україною зробити вольною, самостійною державою.

Гетьманські війська злучилися зі шведами. Тоді на поміч Мазепі прийшов запорозький кошовий Кость Гордієнко зі своїми козаками.

Запорожці не все бували в добрій згоді з гетьманом. Мазепа нераз карав їх за їх сваволю, за те, що вони творили розбишацькі ватаги й нападали на спокійних людей на Україні. Він домагався від них послуху своїм наказам. Запорожці були народ буйний, здавалися тільки на свою силу, вважали своє Запорожжя ніби за окрему державу й не дуже хотіли підлягати гетьманові. Часто приходило між ними до спорів і зачіпок. Але тепер, як Іван Мазепа підняв війну на Московщину, запорожці зрозуміли, що тут рішається доля всеї України, і прийшли гетьманові в допомогу.

Кошовий Гордієнко промовив до гетьмана:

— Ми, військо запорозьке, щиро дякуємо вам за те, що ви, як і пристало найвищому українському вождові, взяли собі до серця недолю України й почали визволяти її з московської неволі.

Мазепа від повів:

— Дякую вам, запорожці, що мені вірите. Я пристав до шведів, не з користи для себе, але з любови до рідної країни. Не можемо, забувши честь, скласти руки й покинути наш край на волю гнобителя.

Разом зі шведами пішли українські війська на москалів. Війна йшла кілька місяців. У різних місцях приходило до малих стріч, а тим часом обидві сторони готовилися до головного бою. Цар Петро по всій Україні розсилав свої письма проти Мазепи, називав його зрадником і закликав народ, щоб не лучився з ним. В багатьох місцях темні люди послухали царських слів, кидали зброю й переходили до москалів. При Мазепі залишився тільки невеликий гурт вірної старшини й запорожці.

Цар Петро зібрав велику силу війська й заняв місто Полтаву. Мазепа разом зі шведами хотіли добувати це місто; так прийшло до головного бою під Полтавою 8. липня 1709. р. Вранці-рано рушили українські і шведські війська до наступу. День був вітряний; вітер ніс просто в очі війську степову куряву. Москалі мали ліпші становища на підвищеному місці й почали сильно стріляти. У шведських рядах зчинилася метушня. Король Карло, сам ранений, казав нести себе до війська. Але москалі вдарили тоді так сильно, що шведи мусіли уступати. Почався безладний відступ, — битва була програна…

Битва під Полтавою — це був кінець самостійности України. Гетьман Мазепа по цій сумній поразці разом зі старшиною й запорожцями мусів утікати з України. Він переїхав до Молдави, що була під турецьким пануванням. Але тут залишили його сили. Він тяжко занедужав і вмер 1709. року. Похоронили його в Ґалаці (тепер у Румунії), але його могила не збереглася…

Перше зруйнування Січі.

Страшно мстився цар Петро на українцях за їх повстання. Гетьманську столицю Батурин московські війська дико зруйнували. Напали на без­боронне місто, людей рубали й кололи, що кров струмками плила по вулицях, грабили майно, нищили будинки, накінець підпалили город так, що він згорів увесь, залишилася тільки одна хатина. По всіх містах і селах порозходилися москалі шукати »зрадників-мазепинців« (так звали прихильників Мазепи), вязнили людей, катували, карали на смерть.

Найбільший гнів царя стягло на себе Запорожжя за те, що воно стало по боці Мазепи. Велике московське військо пішло на Січ 1709. р. Хоч у Січі козаків було небагато, вони не хотіли піддатися на московський заклик і кинули до води московського посла. Боротьба була дуже завзята. Полягло багато москалів, але й немало запорожців.

Москалі були б і не здобули Січі, але один зрадник козак, що знав усі переходи до Січі, підступом увів московське військо до твердині. Запорожці мусіли здатися, їх було не цілих три сотні, москалі половину їх повибивали на місці.

Січ москалі зруйнували й поставили сторожу, щоб козаки тут не поселилися. Але останки запорожців перенеслися на инше місце, спершу на річку Камянку, потім над Дніпровий Лиман коло Олешок. Незабаром Січ знову стала велика й сильна.