Історія Слободської України/Духовенство, церкви та манастирі
| ◀ Слобожанський побут | Історія Слободської України Духовенство, церкви та манастирі |
Освіта ▶ |
|
Религійний настрій. Церква та духовенство мали велике значіння в слободській Україні особливо у її моральній культурі. Православна віра в життю українського народа в старі часи була великою, могутньою силою перше через те, що український нарід був взагалі тоді релігійним, а вдруге і через те, що йому прийшлося захищати й боронити свою віру проти тисків католицтва та унії. Боротьба за віру злилася тоді боротьбою за волю, за українську національність і велася не тільки мечем, а й словом — і се витворило на Україні цілу так звану полемічну літературу, себ-то багато книжок проти католицтва та унії в оборону православної української церкви, творила так звані церковні брацтва, де купився й нарід, і його інтелігенція, і духовенство; потворилися брацькі школи, велике число друкарень, шпиталів.
Дзвін 1660 р. у Миколаєвської церкві в Лебедині.У церковних ділах велику участь приймав нарід, міцно зв'язаний з своїм духовенством, котре сам і вибірав. Українська церква мала свою власну єрархію, на чолі котрої стояв Київський митрополита, незалежний від Московського патріарха. Українська церква мала великі й значні особливости в порівнянню з великоросійською православною церквою. І от коли православне населення почало переселятися з Задніпрянщини і заселяти Слободську Україну, воно укупі з иньшими своїми „черкаскими обыкностями“ принесло й свої українські особливости у церковний устрій — усе те, про що ми тільки що згадували — живу участь парахвіян у церковних справах і у виборах духовенства, утворення брацтв, братерських шкіл, шпиталів і т. п. Треба до сього додати, що переселенці приводили з собою часто священників і церковний причт, привозили образи, антиминси, церковну утварь й богослужебні книги українського друку і навіть церковни дзвони. Значить укупі з переселенцями, котрі, як нам відомо, переселялися цілими селами, переселялася й їх парахвія. В історії Харьковської єпархії преосвященного Філарета є багато цікавих звісток про усі ті церковні речі, котрі привезли з собою переселенці з Задніпрянщини, починаючи з попів і кінчаючи богослужебними книгами, надрукованими у друкарнях Київа, Львова, Вільни, Чернигова. Майже у кожній церкві Харьківської єпархії залишилися од старих часів такі богослужебні книги і їх описує пр. Филарет в свїй історії. Деякі з них були принесені ще переселенцями у старі часи у XVII столітті, другі куплені у XVIII столітті. Вельми штимий і нині народом образ Озерянської Божої Матері теж мабуть був вивезений з Задніпрянщини і у всякому разі був намальований українським малярем XVII ст. З ним схожі инші образи Божої Матері — у Троіцкій церкві у Сумах, Миколаєвській церкві у Замосьцю биля Змійова, у Воскресенскій церкві Лебедина — се все пам'ятники українського церковнаго малярства. В бібліотеці Харьківського манастиря були — Острожська біблія 1581 року, требник Петра Могили 1646 року, апостол Львівської друкарні 1666 року, тріоди XVII ст. Львівських
сію книгу Павло Леонтьевич Крамарь“. Церкви будувалися на жертви парахвіян, а иноді й заможних старшин. Парахвіяне й далі пеклувалися про свою церкву, забезпечували її, робили вклади на помин душі. У селі Основі збудував церкву на свій кошт Харьківский полковник Григорій Семенович Квітка. Харьківському Успенському собору, як се видко з опису його майна у 1724 і 1769 роках, пожертвовані були Харьківськими мешканцями землі, двори, лавки. Настоятель собора протоієрей Григорій Олександров набув для нього по купчих багато нерухомого майна, дворів і плеців, котрі давали чималий доход по тодішніх часах. Кам'яний Успенский собор у Охтирці був збудований полковником Ол. Лесевицьким, иконостас росписаний українським талановитим малярем Дмитрієвим. У Сумах кам'яна соборна церква Преображенія була збудована при Сумському полковникові Гар. Кондратьеву, а син його Ондрій на свій кошт збудував церкву Воскресенія. У Вовчанську церква будувалася переселенцем з Задніпрянщини Веселовським, він був і першим священником в тій церкві. Часто священниками при церквах; бували люди не духовного сану, а з козацкої старшини й инших станів. У селі Шелудовці, наприклад, збудував церкву сотник Коряк, а попом до неї був поставлений його рідний син; у м. Соколові священником було поставлено колишнього полкового суддю Ізюмського полку, у другій церкві м. Соколова священники були теж з козацької старшини.
_%D0%B2_%D0%A1%D1%83%D0%BC%D0%B0%D1%85.jpg)
Бачимо ми багато старшини, їх синів, удов та дочок у слободсько-українських манастирях. Коли ми звернемо увагу, наприклад на рід Квіток, то побачимо, що з цього роду вийшло багацько ченців: М. І. Квітка — чернець Куряжського манастиря, ігумен того ж манастиря Наркіс, дві ігуменії Хорошевського манастиря — Феофанія і Марія; навіть славетний Грицько Квитка-Основ'яненко був якийсь час ченцем. Родичем Квіток був Іоасаф Горленко; були черницями також Ковалевська, Дуніна.
Церковна ієрархія. Одначе поруч з сією українською течією в українській церкві треба визначити й московську, великоросійську. Українське духовенство укупі з иньшими переселенцями, присягнувши московському цареві, мусило також признати й духовну владу Московського патріарха Російської ієрархії. С 1657 до 1667 р. церкви та манастирі слободської України, як і Білгородської, входили в склад патріаршої области, але і на соборі 1667 р. визначено було утворити нову Білгородськуі єпархію, митрополитом котрої поставлено митрополита Сербського Феодосія. До нової єпархії приписано було 15 слободсько-українсьсих міст — Харьків, Охтирку, Острогожськ, Колонтаєв, Городню, Краснокутськ, Валки, Двурічне, Салтов, Печеніги, Змійов, Маяки, Цареборисов, Боровлю, Урив. Потім сюди увійшли й иньші міста слободської України або, краще сказати, уся Україна. До 1721 року архієрейську Білгородську катедру займали митрополити (їх було п'ятеро), що свідчить про те, що їй надавалося велике значіння. І справді, Білгородська єпархія мала 542 церкви і до неї належала велика округа. Виходить все таки, що слободська Україна не мала своєї власної єпархії або, краще сказати, церковної автономії, а повинна була признати свою залежність від Білгородського владики також, як у військових та політичних справах вона залежала од Білгородського воєводи.
Яку ж участь мали Білгородські митрополити та архієреї в слободсько-українських церковних ділах? Митрополита Авраамій виступив проти українського церковного звичаю обливати, а не погружати младенців при хресті; він же обложив зборами усі українські церкви, єпифаній Тихорський зробив велике і користне для України діло — заснував Харьківській Коллегіум; про сей Коллегіум потім дуже пеклувався і його наступник Досіфей, котрий випрохав для Коллегіума бібліотеку Стефана Яворського. Він вів боротьбу з тими попами, котрі хтіли здобувати собі посади яко спадок од батьків, а також з усякими забобонами на весіллях і напослідок наложив анафему на архимандрита Куряжського манастиря і ректора Харьківського Коллегіума, за що одначе його самого було обвинувачено і покарано. П. Смілич захищав Харьківські манастирі од підвод і постоїв і за се вів боротьбу з Харьківським городничим Голуховичем, страхаючи його церковною одлукою. З попів він установив грошові внески на свою користь. Іоасаф Горленко був недавно канонізований за своє суворе чернече життя. Батько його був Прилуцьким полковником у Гетьманщині, а мати була дочка гетьмана Д. Апостола. Він учився у Київській Духовній Академії, але не скінчив там курса. Він вів жорстоку боротьбу не тільки пастирським словом, а й карами, навіть тілесними з недбалим духовенством і мирянами. Не дивлячись на своє українське походженнє, він виступав проти старих звичаїв української церкви — виписав з Москви книжку про таїнства, щоб її виучувало слободсько-українське духовенство; звелів вислати в Білгородську консісторію з церков слободської України богослужебні книжки українських друкарень і замінити їх виданнями Московськими й Київськими. Слободсько-українське духовенство одіслало усякі старинні книги, котрі знаходилися при церквах — сі книжки так і залишилися у Білгороді під куполом соборної церкви, поки не пропали. Через те тепер по церквам Харьковської єпархії меньш книг українського друку, ніж їх повинно було бути. Вів Іоасаф боротьбу і з українськими дячкам и — вимагав, щоб се були люди посвячені у стихарь, але його прикази не могли порушити старого звичаю, котрий підтримувався усім складом народнього життя. І. Горленко був родичем Квіток; почасту бував у Харькові у них на Основі; пеклувався він і про Харьковський Коллегіум. Незмірно більше одначе зробив для Харьковського коллегіума, освіти і проповіді єп. Самуїл Міславський.
Білгородські архієреї тільки наїздили у слободську Україну, а звичайно пробували у Білгороді, через се явилася потреба в особливій слободсько-українській єпархії. Самостійна слободська єпархія була відчинена тільки у самому кінці XVIII століття — у 1799 році, хоча й до того Харьків був центральним містом України в церковних справах. На чолі церковних справ Харьківського полка до установи церковного правління у 1744 році стояв соборний протопоп. Він був посередником між Білгородским архієреєм і церквами та мирянами Харьківського полка. І так воно й повинно було бути, бо у слободській Україні не було центральної влади, на зразок Гетьманської, навіть у гражданських справах; не було і гетьманської столиці, а Харьків був тільки єдиним з п'яти полкових міст. Во всіх полкових містах здається були свої протопопії. На чолі церковних справ стояли протопопи, бо вони були найстаршими серед духовенства, а соборна церква була немов урядовою церквою, без котрої неможливо було бути містові, і вона завжди містилася у кріпости серед казенних будівель. До Харьківської протопопії, котра обіймала Харьківський полк, належали теперешні Валковський та частина Вовчанського повіта, і у 1725 році у ній було 86 церков. У Харьківському духовному уряду окрім протопопа було ще два члена, але усім орудував протопоп. Уся округа Харьківського духовнаго уряду поділялася на 5 відділів — окрім Харьківського, на Валковський, Нововодолажський, Ольшанський і Золочевський; на чолі їх стояли старші священики. Теж було мабуть і в инших полках.
Церковна парахвія. Як же тоді була улаштована церковна парахвія? Устрій парахвій в слободській Україні мав свої значні особливости в порівнянню з великоросійськими. Він теж виявляв з себе „черкаскую обыкность“, принесену переселенцями з Задніпрянщини. Там вона була живою силою тодішнього суспільства, бо такою зробили її обставини істотного життя — боротьба духовенства та народа за православну віру проти католицтва та унії. Парахвіянам самим треба було пеклуватися про свою церкву, бо ніхто їм не допомогав у сьому ділі; а раз вони сами содержували на свій кошт духовенство і пеклувалися про храм Божий, то вони мусили мати і великий вплив на вибори церковного причта, а з другого боку сей церковний причт пеклувався про релігійно-моральні потреби парахвіян — про школу за для народа. Переселенці, як тільки осідали на якомусь місці, перш усього починали будувати і по містах, і по містечках, і по селах свої парахвіяльні церкви, маючи иноді вже і свій власний церковний причт, по містах будували соборні церкви. У Харькові, наприклад, Соборна Успенська церква (дерев'яна) була збудована у 1657–1658 році, як про се писав у Москву Харьківський воєвода Офросимов, а ліс возили для неї, яко казенної будівлі, у кріпость служилі люди у 1657 році. Вона була маленька — стіни між углів було 4 сажня — і дуже бідна: воєвода Офросимов, котрий взагалі дуже ворожо відносився до Харьківських переселенців, писав у Москву до царя: „а образовъ мѣстныхъ и деісусов нѣтъ — черкасы молятся бумажнымъ листамъ, своему литовскому письму и стѣнамъ, а книгъ и заводу никаких нѣтъ, и за тебя, великій государь, молить Бога не по чемъ; только лгутъ Богу и десятой части хвалы Богу не воздаютъ. Нѣтъ евангелія напрестольнаго, ни служебника, ни требника, ни тріоді постной, ни трифолоя, ни апостола, ни минеи, ни октоиха, ни шестоднева, ни псалтири слѣдованной, ни євангелія толковаго. И о томъ вели свой милостивый указъ учинить, чтобъ было по чемъ за тебя, великій государь, молить Бога. А я, видячи ихъ маловѣріе, что поклоняются бумажнымъ листамъ и стѣнкамъ, для того къ тебѣ и писалъ. И о томъ, какъ ты, великій государь, укажешь“. Тут у сьому листі немов живий встає перед нами Московський воєвода XVII століття в його відносинах до православної віри взагалі і до православія українців особисто. Для нього україньці неправославні, а немов погані, бо вони моляться не перед образами в дорогих шатах, а перед бумажними листами, де образи святих були написані не малярами, а зроблені в друкарнях літографським способом. У церкві не було по стінах ніякого малярства, бо де ж таки було його узяти у новому місті? А воєвода каже, що черкаси моляться голим стінам. У переселенців бракувало богослужебних книг і де їх було їм узяти? — А воєвода додає, що „черкасы лгутъ Богови“, бо не вичитують усього того, що в книгах написано. Але ще гірше для нього здається те, що молитися їм за царево здоровля ні почому. І ось він прохає царя, щоб той прислав богослужебних книжок і образи, а то у них тепер „маловѣріє“. Воєвода, очевисто, лічив істинно православними тільки себе та великоросіян. котрі сповняли усі церковні обряди; для нього уся віра і була в сих обрядах і коли він не бачив у Успенському соборі образів місцьових святих та деисусів, себто образа Спасителя з Божою Матір'ю та Предтечою, для нього вони були маловірами і навіть обманьщиками Бога. А Харьковці одначе дуже пеклувалися про свою соборну церкву, бо вже у 1657 році, значить тоді, як ще не була збудована церква, вони одправили соборного попа Єремію, а також другого новопоставленнаго попа Василія з д'яконом Іосифом у Москву до царя Олексія Михайловича, подати йому оттаке прохання написане, як треба було зробити, по великороссійски: „бьють челомъ богомольцы твои бедные государева украинскаго дальняго города Харькова черкасскій попъ Ереміище й новопоставленные — попъ Василище и дьяконъ Іосипище да Чугуевского городу Печенѣжской слободы попъ Лукъянище. Приволоклися мы къ тебѣ, государь, бити челомъ о церковномъ строенью; и мы на Москвѣ волочимся 4-ю неделю и черезъ тые часы спроѣлися, пыти і исты нечего и скуфій у насъ нѣтъ. Милосердный Государь пожалуй насъ, богомольцевъ своихъ, вели намъ бѣднымъ своего государева жалованья кормъ дать, чимъ тебѣ, государю, объ насъ Богъ извѣстить. Царь-государь, смилуйся“. І щож? Нічого на церковні потреби їм царь не дав, а видали з Розряду на харч та на дорогу попам по корбованцю, а диякону 20 алтин. Царські подарунки були видані Харьківському собору пізніше. І парахвіяне Успенського собору мусили послати звісного нам соборного диякона Іосифа у гетьманські городи, щоб купити там церковного вина для потреби своєї церкви. Але його на дорозі пограбували козаки Луговського і сербіяне — одняли вино і усе иньше, що він закупив для церкви, одняли коня з саньми, зняли з нього самого одежу й скуфью, усього на 20 карб. І ось він приплентався до Москви і прохав царя дати йому грошей, щоб він міг вернутися до Харьківа і не помер з голоду на Москві. Повелено було дати йому доброго сукна, яке звичайно носили попи. У 1658 році подав цареві прохання піп настоятель Харьківського Успенського собора Іванище Афанасьев, де писав, що по царському указу його поставлено попом у соборній церкві, а служити церковну службу і молитися за нього государя, ні на чому, бо книжок не дадено. І ось він прохає видати богослужебні книжки й антиминс. Царь звелів видати напрестольне євангеліє, апостол, псалтирь, минею общую, шестоднев з Приказу Великого Дворця і одіслати у Харьків з попом Іванищем. У 1659 році царь подарував Харьківському Успенському собору церковні ризи, епітрахіль, підрізник, стихарь, поручні, пояс, покрови для церковних сосудів, воздухи, срачиц на престол, ладан. З опису Харьківа 1663 року дознаємося, що в Успенському соборі був тоді образ Пречистої шестилистовий з двома срібляними позолоченими вінцями, напрестольна Богоматір, благословенний хрест, царські двері, напрестольне евангеліе, мабуть те саме, про котре сказано у опису 1724 р., що воно старе, церковне московського друку 1657 року, шестоднев, апостол, псалтирь, мідяне кадило; сі богослужебні книги й були царським жалуванням. Повинно було бути там тоді одначе, як ми знаємо, і друге евангеліе Львівського друку 1636 року, бо воно надано у собор у 1659 році; були мабуть і инші церковні речі, але вже українського походження, їх не перелічував воєвода, бо вони не були вже царським жалуванням. У 1667 році Успенський собор згорів, погоріли і церковні речі. У Москву поїхали протопоп Захарій Филимонович з дияконом і подали прохання, у котрому писали, що по царському указу збудована у Харькові соборна церква, а царського жалування до сієї церкви — риз, дзвонів, книг, образів і усякої церковної утварї не дано, а які були дзвони і усякі церковні речі — жертви мирян — те усе у пожар 1664 року погоріло з дзвонарнею та дзвонами; і ось вони прохали, щоб царь дав риз, дзвонів і книг. Царь велів видати з казенного приказу ризи й стихарь з иншими потребними річами, а з Розрядного приказу — служебник; про служебник була зроблена приписка: „не куплено, бо дорогий“; але здається все таки купили й його і дали підводи, щоб доїхати до Харькова; ризи були жовтої тафти, підрізник — зелений киндячний, єпитрахіль та поручі камчатні; і се усе узяли і росписалися в тім Харьківський атаман Тимохвій Лавринов і Матвій Кременчуцький. З другого документа видко, що незабаром після засновання Харькова збудована була і парафіяльна церква св. Миколая самими ж Харьковцями й їх парафіяльним священником о. Стефаном, котрий писав цареві: 
Миколаєвська церква у Харькові.„бьетъ челомъ бѣдный и разореный отъ крымскихъ людей и черкасъ богомолецъ твой гор. Харькова новопоставленный попъ Стефанище. Пришелъ я съ прихожаны своими изъ разныхъ литовскихъ городовъ съ черкасы въ твой государевъ Харьковъ городъ и построили церковь св. Чудотворца Николая, а я богомолецъ твой человѣкъ бѣдный и отъ черкасъ разоренъ и у той церкви нѣтъ книгъ и ризъ, непочемъ въ той церкви пѣти, а купить мнѣ бѣдному нечѣмъ — человѣкъ бѣдный. Пожалуй меня, вели дать своего гос. жалованья — къ той церкви ризы, по чему въ той церкви было бы пѣть и чтобъ твое царское богомолье безъ пѣнія не было“. Царь звелів зробити ризи, підрізники, покрови на престол (у 1660 році). У 1659 році у Харькові окрім собору були ще церкви — Благовіщенська і Троїцка. 
Рожественська церква у Харькові.У 1663 р. були церкви — соборна, Рожественська, Благовіщенська, Троїцка, Михайлівська, Миколаєвська. У 1689 році була збудована кам'яна Покровська манастирська церква, котра істнує й нині, являючи з себе пам'ятник української архитектури XVII століття. У 1688 році була збудована кам'яна соборна церква, замісць старої дерев'яної. Тоді вже була й Дмитрієвська церква. У XVIII столітті у Харькові було 10 церков, з них одна манастирська і одна Кладбищенська. Те, що бачимо у Харькові, робилося усюди: де тільки засновувалося поселення, там будувалася і церква. У Ізюмі бачимо соборну церкву Спаса.
Покровський манастирь у Харькові.
Про заснування манастирів і про жертви їм від населення ми оповідали вже раніш. Парахвіяне содержували на свій кошт духовенство, і тільки один соборний причт получав жалування од казни. У XVIII столітті самі церкви повинні були давати внески у казну. Парахвіяне хотіли приймати участь і в виборах причта — се був старий український звичай: в Гетьманщині громади робили письменні умови з тими священниками, яких вибірали в свою церкву. Теж хотіли робити і слобожане. Але Білгородські архиєреї вели боротьбу з мирянами проти їх змагань вибірати попів. Виборів не бувало, а всетаки парахвіяне мали великий вплив на постанову для них священників. Ось декілька прикладів таких настанов священників у Харькові. У XVIII столітті священник Троїцкої церкви Крамаренко приняв до себе, як свого нащадка, П. Копейчика і на; се згодилися і парахвіяне і Білгородський архієрей. По проханню парахвіян і полковника Тевяшова того Копейчика посвятили у попа у 1738 році. У 1743 році одна частин парахвіян прохала Білгородського митрополита Антонія посвятити на попа його служку Бориса Янкевича, а друга була проти сього, кажучи, що у Троїцкій парахвії тільки 70 дворів, а по указу Петра Великого двох попів можливо було мати тільки таким парахвіям, де було не меньш 250 дворів. Ще до того Янкевич в слав'яно-латинських школах не учився і навіть не був дячком, а служенієм і требами і без нього вони задоволені. І все ж таки Янкевича назначено на посаду. Після смерти Янкевича парахвіяне вибрали у попи Ст. Іванова, і Білгородський владика затвердив його, як учительного, себ то, освіченого чоловіка. У слободі Бишкинь, після того як тамошній піп Василій постригся у ченці Сумського манастиря, парахвіяне, з відома старшини і за згодою Лебединського протопопа, поєднали собі у попи архиєрейського співаку Лебединського мешканця С. Осипова. У парахвії сій було 100 дворів, а церковної землі і сінокосів не було. 
Успенський собор у Харькові.
І через те він повинен був, по українському звичаю, жити з церковних доходів і парахвіяльних треб. Тут ми бачимо й вибори, і умову громади з попом, і цікаву вказівку на український звичай зобезпечування священника доходами з церкви та треб. У 1745 році по проханню трьох парахвіян Троїцкої церкви владика посвятив у диякони дячка Лавровського, але священник Янкевич написав владиці, що парахвіяне не допустят Лавровськаго до сієї посади, бо диякона й раніше тут не було і годуватися йому було ні з чого. Білгородські архієреї забороняли мати дяків, котрі не були посвячені у стихарь, а у Слобожанщині, як усюди в Україні, дячки служили по найму у громади. У 1742 році протопоп собора Олександров писав: „по українському звичаю, в церквах дячків і паламарів наймають парахвіяне на рік, а як їм не вподобається, або вони не вподобаються парахвіянам, живуть і менше — по місяцю і навіть менш 2-х тижнів. І через те положити їх у штат неможливо“. По Синодальному указу 1725 року дячки та паламарі мусили бути з духовних, в слободській України вони звичайно були людьми гражданського стану — чи з посполітих, чи з козаків, чи з міщан — хоч багато з них займали потім і попівські посади, особливо у другій половині XVII і першій половині XVIII ст., коли у Харькові ще не було Коллегіума, котрий почав випускати з своїх учнів багато попів та дияконів. До основання Коллегіума більша частина попів училася тільки у тих церковно-народних школах, котрі були, як побачимо далі, усюди по Україні. _%D0%B2_%D0%86%D0%B7%D1%8E%D0%BC%D1%96.jpg)
Соборна церква Спаса (Преображенія) в Ізюмі.
Преосвящений Филарет каже: з діл ставленнических видко, що в церковно-парахвіяльних школах училися усі ті, котрі потім були причетниками при церквах, а де-котрі з них потім поступали і в попи. Тай після заснування Коллегіума небагато було освічених попів, а були й такі, котрі тільки й знали що часослов та псалтирь. Освічених батюшок, котрі скінчили Коллегіум і умілиб казати проповіді, було небагацько у самому Харькові. При таких обставинах, більш усього парахвіяне цінували не стільки наукову освіту попа, скільки свідомість у церковній службі, таїнствах та требах, а також його життя і відносини до пастви, а про се краще відали парахвіяне, ніж Білгородські архієреї. Особливо суворий догляд мали Білгородські архієреї над попами-удовцями. Ми маємо грамоти трьох Білгородських архієреїв XVIII століття — Петра, Антонія і Іоасафа про таких попів. Їм давався дозвіл священствувати тільки на кілька років (три або що) і вони мусили доставляти похвалу про себе од протоіерея і парахвіян (а Іоасаф навіть посилав ще такого попа до схімника на сповідь); а як не було похвали, попа постригали в ченці, бо тоді вийшов указ приймати в манастирі тільки удовців попів та салдат. В грамотах потрібувалося від попа, щоб він не мав у себе в домівці ніяких жінок, окрім матері, сестри та єдинокровної тітки, не ходив на гулянки та в шинки, ради пьянства, не приймав участи ні в якому блюзнірстві (кощунстві), смішках та регітах. Але значіння парахвії зменьшувалося: у XVII столітті воно було більше, у XVIII — меньше, а у XIX — ще менше. Навпаки значіння церковних старост все збільшувалося. Нарешті треба ще нам додати й те, що й попи дивилися на парахвію, як на свою власність. Ось цікаве свідоцтво про се документа — немов справжньої купчої: „року 1712 я мешканець Харьківського Преображенського манастиря, а колишній Покровський піп села Липець овдовів і вступив в ченці, а половину своєї і батьківської Покровської парахвії в с. Липцях передав зятю свойому Ільі, котрою він володів до самої смерти; а після смерти його я, чернець Філарет, уступив половину сієї своєї парахвії небожові свойму о. Василію, його жінці й дітям безповоротно, а тая парахвія, котрою володів мій зять, нікому не винна і в заставу невіддана. У сьому я, ієромонах Філарет, свойому небожу і даю сію поступну запись. А при сьому були свідками — отаман Липецький Журченко, титарь Покровський Протасенко, Тим. Коваленко. До сієї поступної записі Архангельський піп с. Колупаєвки Тимохвій по проханню ієромонаха Філарета руку приложив. Липецький Покровський піп Іван уступив половину своєі парахвії, котра належала братові мойому Хомі, свойому зятеві Покровському попові Василію“. Ся купча на парахвію, як ми бачимо, нічим не відріжняється од купчих на усяке майно і виявляє нам погляд на се діло тодішнього духовенства. Білгородський митрополії Ларіон ствердив розділ парахвії.
Замісць жалування попи получали иноді землі. Ось цікава про се звістка. Піп с. Деркачів о. Яків з причтом подав у 1691 році прохання Білгородському воєводі, щоб йому дано було жалування, бо він був протопопом у соборній церкві в Чигирині, а після руїни прийшов у Слобожанщину, збудував у с. Деркачах церкву Рожества Богородиці, потім поїхав до Москви, де прохав царя про ругу; але замісць хлібного та грошового жалування велено було тільки дати йому 50 четвертей поля з вільних земель (себ то 75 десятин). Земля була йому одведена у 1686 році. Син о. Якова Хведір Таранський вступив до Покровського манастиря і сьому манастиреві оддав пожаловану йому землю. Виходить значить так, що земля була йому дадена не на церкву, а у власність. Але й на користь церкви і причта Сумському собору одмежовано було у 1694 році 761 дес. землі, хоч і не досить плодючої і причт получав по 10 карб. руги.
Церковні брацтва. Що тодішня парахвія була живою народньою силою, видко з того, що вона утворювала так звані церковні брацтва із школами й шпиталями. Брацтва були дуже широко росповсюжені по Задніпрянщині і там робили дуже поважне діло — боронили православну віру, підтримували освіту, помагали бідним, убогим. У Слобожанщині брацтвам не треба було вже боронити віри та народности і через те вони тут обмежили себе метою благодійною та просвітньою. Переселенці з Задніпрянщини принесли з собою сей братерський звичай у Слобожанщину і з самого початку її заселення почали прохати собі дозволу у Московського уряду утворяти братські трапези на користь своєї церкви і для сього варити мед, пиво і бражку на храмові празники. Прохати про се треба було через те, що у Московскій державі не було вільного продажу сих напитків. Чи були брацтва слободськой України звьязані з ремесничими цехами, про се певних звісток не маємо. Знаємо тільки одно, що ремесничі цехи, як се ми бачили, ставили своєю метою також і пеклування про храм Божий, себ то виходить, що кожний цех являв з себе і церковне брацтво. Але чисто церковні брацтва могли істнувати й там, де не було ремесничих цехів, наприклад, по деяких селах та містечкам; церковні брацтва могли складатися із цехових і не з цехових братчиків. Переселенці прохали иноді про брацтва з самого початку свого поселення; значить вони утворилися зараз після того, а можливо що й разом з тим, як будувалася церква, бо на будівлю церкви треба було парахвіянам самім здобути гроші. Брацтво при Харьківській церкві Рожества істнувало вже у 1678 році. В перепису парахвій 1724 року показаний при церкві Рожества братерський двір. Значить і тоді при церкві Рожества було брацтво. По актах Куряжського манастиря 1700 року читаємо про Харьківця Григорія Івановича Голинського — братчика соборної церкви. У опису собора 1724 року бачимо: „брацький двір на Торговищі, предмісті, межа з межою з двором Троіцкої церкви“. При Благовіщенській церкві по перепису 1724 року бачимо на Набережній вулиці брацький двір; по перепису 1732 і 1775 років бачимо церковний двір з хатою. У 1778 році сей двір був отвержений за церквою по купчій, де було сказано, що його куплено для церкви на брацтво. При Дмитрієвській церкві по перепису 1732 року бачимо братерський двір, котрий у перепису 1724 р. називається церковним, по Титаревій вулиці (він істнує й нині). З прохання парахвіян Михайловської церкви видко, що з 1711 року у них було брацтво і церковний братерський двір; двір сей займав частиною причт, друга частина його оддавалася у найми; на сім же дворі продавався, особливо на хромовий празник, мед; гроші з його йшли на брацтво (у 1739 році братчики зібрали на користь церкві до 20 карб.). По перепису 1732 року при Троїцькій церкві був братерський двір; з перепису 1724 року видко, що він був на Юрченковій вулиці. Перед празником Тройці, а також Різдва й Пасхи на зібрану церковним старостою грошову складку готувалися мед і братерська трапеза, в котрих приймали участь церковний причт і парахвіяне; тоді усім парахвіянам продавався на братерському дворі мед і гроші оддавалися на церков, а частина йшла на старців. У 1685 році вибрано було 73 карб., у 1786 — 64, у 1788 — 58. Брацький соборний двір мав тоді 2 хати і містився там, де тепер збудований собор. Таким побитом при шости Харьківських церквах ми бачимо по документах 6 брацтв, але в дійсности їх повинно було бути ще більше, мабуть стільки, скільки було церков. В однім документі, наприклад, згадується ще про братчика Харьківської мурованої церкви, себ то Покровського манастиря. Окрім брацтв бачимо ще й жіночу спілку „сестриць мироносиць“ — се було також брацтво, але тільки жіноче. У 1701 році була куплена на гроші сих мироносиць книга Пентикостарій для Куряжського манастиря. Можливо, що сестри мироносиці були немов би то „сестрами милосердія“ теперішніх часів і приймали участь також і в похоронах, бо при Мироносицькій церкві був цвинтарь з гробками. Бачимо ми брацтва і по селах Слобожанщини. Було брацтво, наприклад, у с. Липцях при церкві Миколая і на користь його оддав селянин Липецький Семен Михтан із жінкою Ганною Михтановський байрак на р. Харьківі і пасіку з бджолами. Були брацтва у Перекопі, Кириковці, де споминається серед братчиків і старший церковний брат; багацько братчиків було у Котельві, куди в брацтво, засноване свящ. о. Михайлом, подарував євангеліє котляр Санкевич, бо бачив пеклування братчиків про церкву; були братства у сл. Ямній, у Колонтаєві при Михайлівській церкві, у Білопольі, у с. Будках у Змійові два і т. д.
Шпиталі. У тісному зв'язку з брацтвами, а иноді й самостійно істнували ще при церквах і парахвіях так звані шпиталі, себ то приюти для убогих, старих і калік. При Троїцкій церкві у Харьківі, наприклад, був шпиталь при брацтві. Як взяти на увагу, що у кінці XVIII століття у ньому що року умірало по кілька чоловік, треба міркувати, що там содержувалося більш одного-двох десятків душ. Вони називалися старцями і серед них були й чоловіки, і старі й молоді (од 18 до 75 років). Доживали свого віку тут і безприютні військові. Де-яки жили тут навіть з дітьми. Бачимо ми шпиталь і при Харьківському Успенському соборі. Були вони запевне і при других церквах міста Харьківа. Бачимо ми їх і по инших містах, містечках та селах Слободської України. По документах вони були у Сумах при двох церквах, у сл. Деркачах, у сл. Сінній, у Білопольі, у Прорубі, Бишкіні, Межиричі, Шелудковці, Левковці, Сколові, Липцях, Лозовій, Золочеві, Старій Водолазі, Охтирці (4 шпиталя), Богодухові 2, Кириковці й Краснокутську по 2, в Ізюмі — З, Співаковці, Цареборисові, Ворожбі, Будилках, в Лебедині — 3.
Ось у такому тісному зв'язку з причтом жили тоді парахвіяне і через те парахвія мала велику вагу у релігійному і моральному життю народа, через те так було багато тоді і церков відносно до числа населення. У 1724 році, наприклад, у Харькові було десять церков і парахвій на 1340 дворів, себ то по 134 двори на кожну. Були й великі й малі парахвії в 273 і в 100 дворів. Тепер у Харькові одна парахвія приходиться на куди більше число дворів, та й тодішніх дворів по населенню неможливо рівняти з теперешніми, тепер число церков у Харькові проти тіх часів, скажемо, удвоїлося-утроїлося, а населення збільшилося у 57 разів (з семи до 400 тисяч).
Про релігійне та моральне значіннє манастирів знаємо не багато. Харьківський Покровський манастирь мав велике значіння для освіти через те, що при ньому був заснований Харьківський Коллегіум котрий содержувався на манастирські кошти — на збори з церков і манастирів і на манастирські доходи. Церква Покровського манастиря виявляє з себе славетний пам'ятник української архітектури XVII століття. Про велике релігійне значіннє Святогорського манастиря у XVII столітті ми оповідали вже раніш — він був тоді немов величезною парахвією для усієї полудневої Донецької країни. Цікаво, що в дуже поважній праці преосв. Филарета — Історико-стат. описанью Харьківської єпархії, де є багацько документів з манастирського життя, майже нічого не сказано про моральний вплив манастирів на народне життя, а говориться майже тільки про їх земельні прибутки. Виходить так, що манастирі сими прибутками, особливо у XVIII столітті, тільки й займалися, а у кінці століття манастирські землі були конфісковані і більша частина манастирів зачинена.
З життя духовенства. У свойому життю духовенство мало чим одріжнялося од суспільства, бо взагалі не було досить освічене. Священик Троїцької церкви Б. Янкевич не був ні в яких школах: руському чтенію, письму й церковному співу вивчив його дома батько, Сумський посполітий; ніяким иньшим наукам і майстерству його не навчали; в попи його назначив архієрей, яко свого служаку; більше він ніде не служив. В документах ми маємо декілька скарг на тодішніх батюшок. Харьківський піп Кореницький лаяв непотрібними словами свого товариша попа Млодзинського, а потім вискуб йому волосся на голові і у бороді і сховав те волосся собі за пазуху. Суперечилися сі попи за доходи з церковних треб. Піп Миколаївської церкви лаяв непотрібними словами, називав богомерзським нехрещеним бусурманом і побив Харьківського городового отамана Булгакова на весіллі, коли усі пішли на двір танцювати (хоч се було зімою). У бійці був обвинувачений і піп Рожественської церкви І. Млодзинський, а його самого у церкви побила і вискубла йому волосся одна парахвіянка Кочержиха за те, що він прилюдно назвав її повією і вигнав із церкви її дочку покритку. Хоч вони між собою й помирилися на тім, що Кочержиха дала 3 карб. на церкву, а попові тонкого сукна, сапьяну й козлини, а всетаки архієрей присудив Кочержиху вибити канчуками і одіслати на рік в дівочий манастирь на роботи. Сей піп розпьянствувався до того, що у 1759 році архієрей одіслав його у Святогорський манастирь, щоб не було спокуси парахвіянам. Іоасаф Горленко за пьянство звелів двох попів побити кіями й зіслати в манастирь на покаяння. І серед ченців траплялися такі, котрих духовне начальство жерстоко карало. У 1749 році Іоасаф Горленко викинув з чернецтва і постановив побити кіями і зіслати у засланнє двох ченців Харьківського Покровського манастиря за те, що вони поробили собі хвальшиві пашпорти і утекли з манастиря.