Історія Слободської України/Вибори до Єкатерининської Комисії для укладання нового „уложенія“ і накази Слобожанських представників
| ◀ Соціальний устрій і суспільні стани | Історія Слободської України Вибори до Єкатерининської Комисії для укладання нового „уложенія“ і накази Слобожанських представників |
Промисли, ремесла та торговля ▶ |
|
Вибори до Комисії. У 1767 р. Катерина II зібрала у Москву представників з усієї Россії для того, щоб уложити нове „Уложеніе“ замісць зовсім задавнених законів царя Олексія Михайловича. Вибрані були туди представники і з Слободсько-української губернії, котра не задовго перед тим, як ми бачили, була зложена замісць слободських полків. Цікаво придивитися, як одбувалися самі вибори, яких було вибрано депутатів, які накази дали своїм депутатам ріжні стани тодішнього суспільства, що вони сказали про своє сучасне становище, які були їх бажання і які були їх відносини до тієї реформи, котра тільки що перед сим була установлена Катериною у Слобожанщині, що сі представники пропанували і підтримували у самій комісії у Москві. Се усе потрібно і цікаво нам буде знати, щоб зрозуміти стан і настрій Слободсько-українського населення і суспільства зараз після того, як була введена начебто щаслива реформа Катерини II і Щербініна. Слободсько-українською губ. тоді правив її реформатор Щербінін, котрому хтілося, щоб населення не виявило свого протесту проти тієї реформи, котру він сам головним чином і виробляв, а тепер виконував. Усього з Слобожанщини треба було вибрати 15 представників — по пьять од кожного стану (окрім підданих): 5 від дворян, 5 від мешканців міст, і від війскових обивателів. Тільки не могли подати свого голоса піддані, котрі, як ми бачили, складали з себе більшість усього населення. Дворяне і мешканці міст вибирали представників прямими виборами, війскові ж обивателі вибірали перше довірених, котрі вже вибірали з себе представників: отже вибори тут були двохступневі. Дворяне мали право вибрати стількож представників, як і городяне і війскові обивателі, а їх було 588 чоловік, війскових же обивателів було кілька десять тисяч, а коли приступили до виборів дворян, то їх у слободсько-української губ. майже не виявилося і прийшлося вважати дворянами козацьку старшину, котра тільки що залишила свої уряди і частиною була переменована у армейські чини, другіж так таки зісталися абшитованими козацькіми старшинами і прав російського дворянства не мали.
Була невелика купка російських дворян, котрі мали маєтности у Слобожанщині і велике число підданих. Слободсько-українська колишня старшина теж мала підданих, а були й такі, що їх зовсім не мали. Значна частина сих магнатів і деяка частина дрібних землеволодільців на вибори зовсім не явилася. У Харьків на дворянські вибори приіхало 52 чол., не явилося 35 чол. Себ то присутних було 65%. Неприсутні прислали заяву, що вони покладаються на своїх товаришів. Явилися на вибори такі вельможні пани та пані як ген. Девіер, гр. Гендриков, Кантемирова, Дуніна, Ковалевській. Підпрапорний Черняк явився пьяним, наробив бешкету і його виключили. Предводителем вибрали колишнього харьківського полковника М. Куліковського, котрого вибрали потім і представником. У Сумській провінції — Кондратьева, Охтирській — Боярського, у Ізюмській — Заруднева, у Острогожськой — Тевяшова. Таким побитом представниками дворянства вибрано було чотирьох колишніх Слобожанських старшин і одного армейського офіцера. Що до городських виборів, то у Харькові усих тих, хто мав будинки й займався торговлею, промислами й рукомеслом, було 200 і з них явилася половина — 100 Серед них були абшитовані сотникі та підпрапорні Слободських полків. Головою вибрано абшитованого сотника Гуковського, а представником абшитованого сотника І. Черкеса. Але з наказом вийшло непорозуміння. Коли його склали і підписали, пьятеро абшитованих сотників, троє абшитованих підпрапорних і іще деякі з підписавших подали заяву, що наказ підписали вони примушені більшістью простих та нерозсудливих людей, котрі внесли туди зовсім не подходячі пункти і через те вони прохають Щербініна, щоб він розглядів наказ і вернув його для поправи. Щербінін розглядів наказ, навів на його свою цензуру (чого не мав права робити), звелів голові виключити з нього деякі пункти і в нову редакцію не включати вже, як він казав, „партикулярних діл“: здається одначе, що отсі партікулярні діла були не зовсім партікулярні, коли проти них так гостро запротестувала колишня козацька старшина і коли їх треба було доводити судом.
Міщанськими представниками було вибрано двох сотників, у Харькові Черкеса, у Острогожському — Синельникова, одного каптинармуса (у Охтирці — Дзюбу), двох військових обивателей: у Сумах Ст. Перекрестова, у Ізюмі Веприцького.
І так вийшло головним робом через те, що у Слободьско-українских городах все-таки перевагу над міщанами мали козаки, котри займалися і торговлею і промислами, а міщане, яко окремий стан, були здається тільки у Харькові.
Війскових обивателів було незмірно більше, ніж дворян та городян, а вони мусіли вибрати з цілої губернії тільки 5 представників. Вибори тут були трьох-ступньові. Слободи вибірали довіренних, котрих відсилали до комісарств, там знову вибірали довіренних, котрих посилали до провінціяльних городів, а там вже вибірали повітових представників.
У селі Межиричі на виборах повстав народний протест проти скасовання козаччини: приступивши до складання наказа, усі почали заявляти, щоб у них по прежньому була козацька служба, а новоположений оклад скасовати. А оден з обивателів Я. Гринченко навіть дуже голосно крикнув: „хто положив цей оклад, нехай пропаде“. Отсе був їх єдиний наказ свойому довіреному і иншого вони й складати не хотіли. Місцевий комісар сотник Селеховській, почувши се, зачинив збори, узяв Гринченка під каравул і доніс про се воєводі Лосеву, а той Щербініну. Щербінін звелів пояснити Межиричанам, що в наказі вони не повинні були торкатися козачої служби, бо вона скасована, а замісць неї зложені гусарські полки для вигоди держави; що усі теперішні прохання, як і колишні, про відродженя скасованої козаччини не матимуть ніякої ваги і марне пройдуть, бо вони безглузді і вередливі і вносити тепер у наказ вимоги про скасуваннє оклада й відродженнє козаччини се значить іти проти цариці. Виборчий маніфест, писав Щербінін, каже, що робити вибори треба як слід, по ряду, тихо, мовчки, поштиво. А окрім сих пояснень Щербінін звелів узяти під каравул 15 межіріцкіх обивателів і дізнатися, по чієї підмові вони зробили оттаку перешкоду урядові, а Грінченка закути у ручні та ніжні кайдани і випитати окремо. Між тим межірічане явилися у комісарство і з галасом вимагали, щоб ослобонили Грінченка. Лосев з війсковою командою явився в Межіріч, зробив слідство і дізнався, що більш усіх виноватий був сам комісар Селеховській, бо він перший сказав, щоб не обкладали окладом дітей до 7 літ, а тоді вже і межіричане почали казати про те, щоб вернути козаччину, але я їм пояснив, писав Лосев, про подушний оклад, що він користний для їх самих, а комісара скинув з посади. Грінченко заявив, що сказав він свої слова з пьяна: инші казали, що справді їм трудно платити оклад, бо його положено на них більше, як слід. Ті, що приходили ослобоняти Грінченка, пояснили, що явилися прохати, щоб його ослобонили, а коли їм у цьому відмовили, вони розійшлися по домівкам. Але всеж обвиновачених відправив Лосев у Сумську провінціяльну канцелярію. Там Грінченко довів, що усі хотіли відродження козаччини і ніхто на це не підмовляв його, а ті слова свої він сказав розлютовавшися, бо на його наложили по розкладці більш податків, ніж слід; і слова ті відносилися тільки до розкладників, а не до когось иньшого. Деякі признавалися, що намагалися козаччини, инчі відпиралися від цього. Канцелярія винесла дуже сувору постанову — 23 межерічан вибити канчуками у присутности усіх мешканців Межіріча; ся постановка була зроблена на підставі 1 і 18 ст. „Соборнаго уложенія“, де говориться про замір на царське здоровля й змову на його особу. Губерніяльна канцелярія сю постанову змякшила: вибили канчуками та нагаями тільки двох — Грінченка та Вечірку. Таке претерпіли отсі бідолахи за те, що повірили пишному наказу цариці Катерини і ії бажанню вислухати правду про народні потреби і недостатки. Мабуть межірічане після сього заказали і своім дітям піднімати питаннє про казаччину та про несправедливий подушний оклад, особливо коли воєвода роз'яснив їм, буцімтой оклад був уведений для їх власної користи.
В инших місцях вибори пройшли спокійно. З Харьковської провінції представником вибраний був Гук, з Охтирської — Бондирев, з Сумськой — Никифоров, з Ізюмськой — Попадічев, з Острогожськой — Водарський. Але з представником Харьковської провінції вийшла така історія, що прийшлося вибирати на його місце нового. Він перш усього почав мішатися у межеваннє земель панськіх та обивательськіх: про нього Ольшанській сотник казав, що його треба відстранити від представництва, бо він мужик похмурий та грубий і може в комісії наробити бешкету. Представникам платили жалуваннє, але Гук сим не задовольнився і почав вимагати гроші з сільских обивателів, кажучи, що як вони не дадать йому грошей, то їх діло спатиметь, і коли у кожного села або деревні справді були земельні і інші діла і ім хтілося, щоб сі діла були вирішені їм на користь, то до Харьківського представника Гука посипалися гроші з усїх сторін: з Золочева, Уд, Лопані, Деркачів, Лозовоі, Мерехви, Люботіна, Таранівкі і иньших сел, з 22 сел він получив 66 карбованців, що на наші гроші (звісно до війни) далоб 300 карбованців. Його одставлено було від представницьтва й побито канчуками при комісарському правленю, а на його місце вибрано Капиноса.
Оттак скінчилися вибори: з 15 представників 7 належало до козацькоі старшини і дворянсьтва, а 8 до війскових або казенних обивателів.
Вибрані представники мусіли повезти з собою: 1) прохання про суспільні справі, 2) накази, 3) свої уповноваження. Вони получили прогони (на двоє коней по денежці на версту) й жалуваннє.
Накази дворянськіх представників. У Слобожанщині, як ми знаємо, тільки що скасований був козацкій устрій і колишні її стани. Абшитована козацька старшина тепер могла звернути усю свою увагу і енергію на хазяйство у своїх маєтностях та на здобування російського дворянства, бо воно одно давало їм спроможність здобути посади на службі гражданській, чини, володіти кріпаками і заняти найвисше привілейне становище у тодішньому суспільстві.
Колись жалованні царські грамоти видавалися на ймення козаків з старшиною і їх привилеї були однакові, що до займанщини земель, промислів — і старшина не була тоді особистим станом, котрий був отділенним немов стіною від козацтва. Тепер козацтво було одсунуто геть у низ на низшу ступінь, а старшина навпаки могла посунутися (і справді посунулася) далеко вверх і зовсім відпала від козаків, котрих тепер, яко казенних обивателів, повернуто у подушний оклад. Що до городянського стану, то такого майже й не було, і увсякому разі він був дуже нечисленний й слабий — купців та міщан було обмаль. От таке було становище трьох найголовнійших станів (виключаємо стан духовний, котрий стояв зовсім окремо і на виборах участи не мав).
Щоб зрозуміти зміст дворянських наказів, треба трошки ширше ніж раніш вияснити питання про те, з кого складалося тоді отсе дворянство.В виборах мали участь 1) козацька старшина, 2) великоросійські дворяне, війскові і гражданські чиновникі великоросійского або чужоземного походження (німецької або волошської нації).
Колишня козацька старшина була тепер абшитована і тільки де котрі з неї поступили на службу у нові регулярні гусарські полкі. Участь у дворянських виборах мали одначе не тільки справжні дворяне, але й уся колишня козацька старшина, хоч вона ще права на російске дворянство не мала. Се утворено було на користь старшини, щоб її зрівняти з дворянством. У списку харьківських дворян — а їх усіх було 588 чол. — ми бачимо абшитованих козацьких полковників, обозних, суддів, єсаулів, хорунжих, сотників, підпрапорних, старшинських дітей, канцеляристів; абшитованних і військових чинів, — генералів, бригадірів, полковників, секунд-майорів, майорів, капітанів, ротмістрів, поручиків, підпоручиків, прапорщиків, капралів, вахмістрів і гвардейских солдат, а нарешті ще гражданських чиновників усякіх рангів — колишніх російских старшин.
Трапляються поміщики з титулами князів, графів, у котрих було дуже багато підданних, а були й „разночиньці“, у котрих зовсім не було підданих. Але найбагатшими земельними власниками і володільцями підданих взагалі були колишні Слободсько-українські старшини, а серед їх було чимало і старшинськіх удов. Серед отсих земельних власників і поміщиків з великим числом підданних найголовнійше місце займали звісні нам Слободсько-українські фамілії — Шидловських, Куліковських, Кондратьевих, Донців-Захаржевських, Квіток, Сошальських, Краснокутських, Лесевицьких, Надаржинських, Осипових, Савичів, Данілевських, Ковалевських і инших. Деякі з них поріднилися з захожими російскими дворянами, котрі таким чином, а частина й пожалованнем здобули собі маєтности у Слобожанщині — то були Щербініни, Хрущови, Подгорічані. За сими великими панами йшли, як кажуть, полупанки, у котрих часто не було ні російскіх кріпаків, ні українськіх підданних. І таких було значне число. Таким побитом, слободсько-українське дворянство взагалі було досить демократичне. Тільки поодинокі семейства провадили свій рід від українського шляхетства з Польщі, але й вони не мали на се документів, як, наприклад, Донці-Захаржевські.
Більше певности малаб їх указівка на війскови заслуги їх дідів й прадідів, але у сьому вони схожі були з дрібнотою, котра також хотіла вискочити у російске дворянство. Хоча на вибори у Харьків приїхали, як ми бачили, й магнати, але вони, здається, участи у складанню наказа не приймали. Представниками від дворянства було вибрано, як ми знаємо, двох полковників, полкового обозного, колишнього кандидата у Сумські полковники і тільки одного армейскаго офицера, але можливо, що й він колись належав до козацкої старшини. Отже силу на виборах узяла абшитована козацька старшина. Вона мусила керувати і у складанню дворянських наказів. Як-же вона у наказах видносилася до своєї старовини і до нової реформи? Вона побачила, що вернути старовину, себто козаччину, неможливо — сього не хтів державний уряд — й через те вона хотіла удержати що можна і з старіх привілеїв і признати реформу, щоб покористоваться нею для себе, щоб здобути через неї нові привілеї.
Оттак прилажувалися дворяне у своїх наказах до поглядів самодержавної цариці: хоч і не легко було їм разом підтримувати і її централизаційну політику, і свою автономію. У всіх наказах слободсько-українського дворянства говориться про те, щоб усі його привілеї були ствержені особливою царською грамотою, яко законом. Про се прохало дворянство Харьківської провінції, а дворянство Острогожської йшло ще далі й прохало ствердити йому усі старі грамоти й привілеї Острогожського полка, додавши туди теперішні роспорядження і ті їх прохання, котрі будуть ухвалені нині. Й укупі з тим дворяне Острогожської провинції прохали, щоб і тим козацькім старшинам, котрі получили абшити й не вступили в армейську службу, дадені були офицерські чини; свої ж полкові та сотенні колишні уряди вони називають „безгласно закоснѣлаго рода начальствомъ“, а штаб і обер-офицерські ранги „изящнѣйшимъ степенемъ“. Усі хотіли получити права російського дворянства і певним способом для того вважали одержання чинів по табелі о рангах як вийскових, також і гражданських. І на се старшини справді мали право, бо й вони і їх діди та прадіди вірно служили державі, особливо у війскових ділах. Але старшини для підтримання свого прохання окрім сього ще приводили вигадку про своє дворянське походження. Вони казали, що слободсько-українська старшина склалася з шляхетських переселенців з Польщі, а в дійсности ми не знаємо, чи були серед старшини справжні шляхтичі; коли й були, то їх було зовсім мало.
Острогожські старшини у свойому наказові додают ще до того, що у Слобожанщині склалися з них дворянські роди, котрим і давалися чини полкової та сотенної старшини. І хоч ніхто з них не клопотався про те, щоб відріжнитися від иньших станів, бо сього й невимагала регулярна військова служба, одначе усі призначали старшин за шляхтичей, як це видно з інструкції, виданої Петром I Білгородському воєводові Лачинову у 1722 році. Але інструкція Лачинова не підтримує того, що уся старшина справді була шляхетським станом у російському його значінню, бо вона каже тільки взагалі про старшинсьтво козацького стану і його привилєї називає шляхетськими. Старшинського уряда досягали, як ми знаємо, службою та виборами, а не шляхетським станом. Старшина ще не обмежувалася тоді від козацтва, хоч положила тому перший камінь тим, що ії діти робилися підпрапорними. Зробили старшини у свойому наказові ще й другу помилку, кажучи, що й абшитовані получали офицерські чини — сього вони домагалися, але багато їх і не получило.
Ізюмські старшини говорили теж саме, що і Острогожські, додавали, що загубили свої дворянські грамоти як в Польщі, так і в Слобожанщині через татарські напади, пожари, морове повітря. Сумські старшини прохали про затверждення дворянства для тих, хто приніс грамоти та герби ще з Польщі. Представник Охтирської козацької старшини Боярський висловив бажаннє своїх виборців на пожалування їм російського дворянства у самої комисії на Москві, бо в указі Петра Великого від 24 січня 1722 р., сказано: хто дослужився до обер-офицерськіх чинів, ті вже дворяне і діти їх теж дворяне; у наказі теперішньої цариці говорится: військова служба — се самий старий спосіб дістати дворянство. Такуж думку підтримував ії представник Ізюмської провинції Заруднев і доводив се иньшими доказами.
Найголовнійшими привилєями слободсько-українського дворянства було старозаімочне землеволодіння і право володіти підданими. У першому привилеї інтереси старшини були зв'язані з інтересами козаків. У XVII–XVIII ст. були усюди так звані окружні обчеські козачі землі, на котрих засновувалися хутори, а також діставали шматки для себе і старшина й козаки. До якогось часу вони володіли ними, не маючи документів. І ось Охтирська старшина просить, щоб сі землі були стверждені за ними, бо без сього ними заволодіють військові обивателі.
При заселенню країни було вільно купувати й продавати землі й старшині й козакам. По указам 1711 і 1734 років велено було купчі записувати, але через командірації, смерть покупщиків багацько старшин не мало купчіх і було тільки безспорними володільцями таких земель. Так писали Охтирскі старшини, але в дійсности документів часто не бувало через те, що старшина купувала й таки землі, котрих по закону не мала права купувати, наприклад, козацьких підпомошників, або навіть і козацькі. Се видко з наказа старшин Харьковської провинції. З їх слів виходить, що до 30-х років XVIII ст. старшина вільно скуповувала у козаків їх заімочні землі. У 30-хъ роках комисія Шаховського заборонила отсю скуплю у козацьких підпомошників, а як підпомошники часто записувалися у козаки, то старшини купували тоді у них землі, як у козаків і брали на них купчі. Вотчинний же департамент не приймав отсих купчих, на підставі указа, котрий торкався усіх війскових обивателів. І ось через що вони прохали, щоб Вотчинний департамент стверджував оттакі купчі і щоб їм дозволено було купувати землі у війскових обивателів.
Скупля козацьких земель старшиною знищувала козацтво і його службу, бо козакові без землі ні з чого було служити і він мусїв обертатися у посполітого. Держава й країна тратили воїна, а старшина иноді таким побитом набувала нового підданого або підсусідка. Тепер козаків повернули у військових обивателів, але подушне вони повинні були платити з своїх земель: через те знову й тепер була заборонена скупля їх земель і прохання дворян мали на меті тільки їх власні дворянські інтереси. Ізюмські дворяне прохали, щоб їм дозволено було володіти такими їх землями укупі з військовими обивателями без розділу, як коли хто з старшин володів їми раніше з ними. У Ізюмській провинції було більше ніж у північних частинах Слобожанщини старозаїмочних земель, особливо обчеськіх вигонів, випасів, котрими старшина користувалася спільно з війсковими обивателями; у Ізюмської окрузі було дуже поширене скотарсьтво, але товару, особливо овець, було більше у панів, ніж у селян, отже панам поміщикам було вигоднійше не відділятися від селян; ось через що вони й прохали, щоб сі землі залишилися у суспільній владі, а уряд дивився на них, яко на земельний фонд, із котрого можно булоб потім наділяти малоземельних та безземельних селян та старшин. І се було й справедливо, і розумно; а дворянсьтво зрозуміло, що тоді воно не матиме участи у сьому фонді, бо землі у нього досталь, проводило свою дворянську егоістичну політику у сьому питанню. Иньше, але всеж таки егоістичне відношеннє до сього було у Острогожської старшини. Вона прохала у свойому наказі, щоб тим, хто з них володів землями укупі з селянами, виділені були у власність земельні участки по пропорції, котра була установлена для Єкатерининської провинції. А тамошня пропорція, себ то наділ, була занадто велика — дворяне получали там 1200 десятин і більше, бо був великий земельний простор, а окрім того цариця Катерина щедро роздавала поміщикам землі старого Запорожья.
Острогожська провінція була в зовсім иньших земельних обставинах: вона перестала тоді бути безлюдною, порожніх земель у ній було не дуже багацько і земля вже мала деяку ціну. Бачучи, що порожніх земель вже не багато в Слобожанщині, дворяне прохали, щоб їх наділили землями за ті землі, котрі одійшли під Українську лінію (а се був шматок у 400 в. довжини і 15 в. ширини, значить, площа у 6000 кв. верст.). Але й тут дворяне не піднялися до загальних інтересів, бо як би за сі землі справді й треба булоб дати иньші, то вониб мусили йти на користь усього населення Слободчини, від территорії котрої одрізана була оця земля. Оттакі були бажання слободсько-українського дворянства про землю; вони, як ми бачимо, були досить егоістичні.
Такеж становище заняли дворяне у своїх наказах що до кріпацтва своїх підданних. Бажаючи заполучити права російских дворян, козацька старшина перш усього домагалася найголовнійше права над населенням своїх земель — завести у себе таке ж кріпацтво, яке істнувало у Російскій державі ще з XVII ст., а для сього потрібно було скасувати вільний переход їх підданних од одного поміщика до другого, котрим ще користувалися українськи посполіти. Старшина бачила, що до сього простують не тільки вони одні, але й центральний державний російскій уряд, бо у своїх реформах він обложив панських підданних подушними окладами й одповідальність за його внесок возложив на поміщиків. Отся фінансова справа вела до заборони вільного перехода підданних од одного поміщика до другого, а перехід за межі Слободсько-Української губ. і давно вже був заборонений, як ми бачили, урядом. І ось Охтирські дворяне у свойому наказі змагаються скасувати вільний переход підданих. За нами, пишуть вони, є підданні, котрі повинні платити шести-гривенний оклад і котрі звикли кидати своїх поміщиків й переходити до других, бо не хтять содержувати у доброму порядку своїх домівок та пашні, кидають роботи у поміщиків, не заплативши свого оклада, так що за його мусять вносити поміщикі з великими стратами, а самі вони через такі часті переходи не тільки страчують свої власні достатки та хозяйства, а й знищуються так, щой дневного пропитанія не мають, а через оцю свою волю не мають охоти працювати, а коли їх примушувати до законного порядку й землеробської праці, лічать се за тягарі для себе. Ось через що треба заборонити отсі переходи від одного поміщика до другого. А поміщики повинні будуть тоді кожному підданному дати двір з будівлею, полем та сінокос, а де є ліс, то й дров на опал, щоб вони не мусили переходити від недостатків. А коли свавольників без білета хтось прийме, такого штрафувати. Сумські дворяне пропонували теж саме й підтримували свої змагання указівкою на запрет перехода посполітих Гетманщини. Указом 15 грудня 1763 року, писали вони у свойму наказові, малоросійських посполітих заборонено приймати поміщикам без дозволу та білетів їх прежніх володільців. Се треба зробити і в Слобожанщині, а щоб не переходили по фальшивих білетах, їх повинен буде завіряти уряд; а хто прійматиме, з тіх брати штрафу по 5 карб. за душу й окрім того він повинен буде спровадити такого чоловіка до попереднього володільця на свій кошт. Переход з однієї провінції Слободсько-Української губ. в другу і за межі губернії зовсім заборонити, щоб не було шкоди казні. Ми бачимо, що змагання Сумських та Охтирських дворян зложені були дуже хитро та мудро. Вони підтримували їх не тільки своїми власними інтересами, а й вигодою держави і навіть самих селян. Але сей перехід від одного поміщика до другого був єдиним забезпеченням волі селян взагалі і розміру їх податків на поміщика. Бо розмір ціх податків не був указаний у законі і залежав частиною від звичаю, від давнини заселення села, а головним робом від потреби у робочих руках, котрих було далеко меньше, ніж потреби на них. Поміщики завжди хотіли збільшувати одбутки підданих на свою користь, піддані бажали залишити їх хоч по старовині, не збільшувати. А коли поміщик хтів їх збільшити, тоді піддані відходили від нього до другого, котрий охоче приймав їх. Частійше усього піддані подавалися у південну частину губернії, де була найбільша потреба в підданих. З проханням про скасованнє перехода виступили тільки дворяне Охтирської та Сумської провинції через те, що здебільшого селяне переходили у Ізюмську, а частиною і у комісарства Харьківської та Острогожської провінції з північних провінцій, котри були заселені раніш і де поміщики вже призвичаїлися глядіти на своїх підданих, як на кріпаків. Попадалися серед перехожих підданих і такі, що нехтували хазяйством, але й бажана українськими поміщиками кріпацька праця не далаб добрих послідків. Краще було би не вводити кріпацької неволі, а дати спромогу підданому працювати на себе самого, тодіб він охоче заплатив і за землю, і виробив би далеко більше, ніж виробляв. Слободсько-Українські дворяне нічим не могли ствердити свого права на працю підданого: взаємні відносини тих і других у Слобожанщині (як і у Гетьманщині) опіралися на їх вільній умові — перші оддавали свої землі підданим для їхнього хазяйства, другі селилися на їх землях, обробляли їх за се, по взаємний угоді, або платили грошовий оброк, або одбували якусь там панщину; поміщик мав з сього дуже велику користь — получав постійний дохід і окрим того збільшувався і його капитал, себто дорогшала земля, котра без праці підданого не мала майже ніякої ціни, а теперь ціна її значно збільшувалася. Бажаючи повернути підданих у кріпаків, дворянство, як ми бачили, охоче йшло на те, щоб приняти тоді на себе пеклування про матеріальне зобезпеченнє селян, бо вони справді оберталися б вже немов у панське майно, котре мало свою ціну, так що добрий хазяїн їх мусив оберегати. Навіть тепер дворяне хтіли поліпшити становище підданих, але складали се не на свій кошт, а на обов'язок держави — прохали, щоб казна не брала з підданих за пашпорти, давала вільготи погорільцям, ослобонила від будування стаєнь для гусарського полка, не брала б грошей на пошти, не потребувала б поправи великих мостів, а щоб сі мости чинилися на кошт казни. Харьківське дворянство прохало, щоб підданим заборонено було вступати по їх волі у гусарські полкі і у стан військових обивателів. Річ шла тут про тих підданих, котрі визнавали себе козаками і одшуковали казацтво, бо їх батьки та діди були козаками, і тепер вони хотіли або записувати ся у гусарські полки, або у стан військових обивателів. І справді се було зовсім справедливо, бо таких козаків, котрих повернула старшина у підданних, було не мало. Харьківські дворяне хотіли, щоб се казакам було заборонено, а між тим тепер, коли почали так швидко складатися нові стани, коли підданих хотіли повернути у кріпаків, для них було доконче потрібним мати змогу вийти з піддансьтва. Виходить, що в соціялних питаннях дворяне змагалися збільшити свої права й зменьшити права своіх підданих. Сі свої бажання представники Слободсько-українського дворянства Кондратьев та Боярський висловлювали і у самій комисії. Перший висловив дуже цікаву записку про походження старозаїмочного землеволодіння у Слобожанщині і підтримував право козацької старшини володіти кріпаками, проти чого дуже гостро говорив представник Хоперської кріпости Алейників. Я скористую ся тією частиною записки Кондратьева, де він каже про старозаїмочне землеволодіння, у 8-му розділі сієі книжки; а тепер тільки додам, що право старшини володіти кріпаками Кондратьев підтримував прироженим шляхетством козацьких старшин, котрого в дійсности не було, і дозволом по указу 1728 року купувати маєтности українцям у Великороси, великоросіянам в Малоросії. Представник Охтирської козацької старшини Боярський виступив проти Охтирського представника Дзюби і намагався довести, що переходи козаків залежали не від утисків старшини, а від того, що вони не хтіли відбувати козачої служби і, спродавши або спустошивши свої заїмки, пішли на слободи до поміщиків, улещуючи й иньших балачками про шести та десятирічні вільготи, про лісові участки, про хутори, млини, вільне викурювання горілки та торговлю. Багато було слідств про сі переходи, але старшині в тім ніхто не доказав вини. Навіть у мої часи, казав Боярській, у царювання Єлизавети, було таке слідство ген. Багрієва, але й він не обвинуватив старшину. Теж саме й теперішня комісія не обвинуватила старшини в знищенню козаків, а тільки вгледіла де-яке канцелярське безладдя. І се залежить від несталости, нестатечности народа, котрий залишивши козаччину і оселившися у поміщиків, не залишив своєі старої звички та поведенції, мандрує від одного поміщика до другого, семьями і навіть цілими селами і, щоб затримати його, потребні військові команди. А від кого ж одбірати землі, щоб передати їх отсім збіглим утікачам? Від тіх, хто живе з самого початку на одному місці, хто колись життя своє стратив у січі; від охвицерів чи старшини, від міщан і духовенсьство, котрі мають свої власні домівки чи маєтности? Дуже жаль, що приходиться навіть на се відповідати представнику Дзюбі. По думці Боярського треба було б закріпити за старшиною і ті землі, котрі знаходилися в межах суспільної козацької землі, щоб вони не одійшли до військових обивателів. В усіх отсіх доказах Боярського багато непевного та лукавого. Невже таки справді козацькі та посполітськи переходи залежали від того, що козаки та посполіти бажали мандрівок та волоцюжства? Хібаж легко було кидати оселі та хазяйства, щоб знову таки переходити все до нового та нового хазяїна? Бувало, правда, чимало й таких, що звикли до мандрівок, але здебільшого йшли не від добра, а від зла, бо мали надію на кращу долю й иноді справді її находили, а коліб вихід був заборонений, тодіб уже не було й надії на краще життя. Несправедливо говорив Боярській, кажучи, що ні одно із слідств над старшинами не могло їх обвінувати.
Иньші бажання слободьско-українського дворянства торкаються їх економічного становища. Вони прохали, щоб за ними залишилися їх вільне винокурення, збудовання й продаж соли, держання млинів, визволення від постоїв та хур. Сумські старшини прохали, щоб знищена була норма викурювання горілки, (1-пудовий казан на поміщика, у котрого було 50 чоловік підданих), щоб право викурювання горілки було поширене на гг. Суджу і Мирополье, де се було заборонено, щоб їх не обвинувачували коли ті, хто купували у них горілку, везли ії на продаж туди, де не було вільної торговлі. Харьківські старшини просили дозволу провозити їх горілку і через місця, де був казенний її продаж.
Острогожські старшини прохали дати право вільного викурювання горілки багатьом слободам (Слонова, Бирюч і иньші), у котрих це право було скасовано, бо вони були осажені у Острогожському полку. Вони пропонували немовби спілку по горілчаному діли, куди повинні були увійти дворяне, котрі гнали горілку, щоб кожний викурював стільки горілки, скільки йому було положено по загальній умові та згоді; а для контролю треба було вибрати особливих контрольорів. Оттак вони хтіли досягти справедливого зрівняння у сьому користному для всіх промислі. Щоб зрозуміти це все, треба згадати, що з самого початку заселення слободська Україна мала вільне винокуріння, котрого не було у великоросійського населення. Вивоза хліба через новоросійські пристані ще тоді не було і увесь лишок хліба йшов на винниці. У сільскому господарстві викурювання горілки давало найбільший дохід. Затрат було не багато, хліб був свій, робітники — свої, справа, струмент коштували не дорого. Винокур сам же й продавав свою горілку оптом і в дрібницю, поміщики держали од себе шинки у своїх же слободах та деревнях, а те, що залишалося, одправляли на продаж: охотників на гарну та дешеву горілку було завжди багацько. Не дурно Сумські старшини писали у свойому наказові: „тут усі доходи більш усього йдуть од винокурення“ Харьковські, Охтирські та Ізюмські дворяне-старшини прохали, щоб їм дозволено було купувати кримську та донську сіль, з платньою 10 коп. з пуда у казну; торськіж та бахмутські соловарні мусили б вистачати сіль для однодворьців своєї округи. Ся сіль була тоді страшенно дорога, бо на неї було наложено велике мито, а разом з тим заборонено привозити сіль з иньших місць. Сумські дворяне прохали, щоб дозволено було привозити гірку волошську сіль для худоби. Усі дворяне хотіли, щоб були стверженні їх привілеї старих грамот і навіть указа 1765 про млини та шинки, про другі промисли без мита. Усі дворяне прохали у своїх наказах, щоб вивели з їх провинцій регулярні полки і щоб їх ослобонили од постоїв, бо від того їх домівки зовсім запустіють; прохали вони і об тім, щоб абшитованним старшинам начальство не давало ніяких доручень, котрі їх відхиляють від їх діл. Сумські дворяне виступили ще з заявою про суд та опеку. Вони заявляли, що суд веде діла страшенно загайно, особливо у цивільних справах і через те вони пропонували обвинувачувати ту сторону, котра пропустить строки; разом з тим вони прохали, щоб в судді для гражданських справ вибірали з місцьового дворянсьтва саміж же дворянє і се потім справді було зроблено. Прохали вони й про те, щоб заведені були у Слободсько-української губ. опікунчі ради, котрих не було, й через те маєтности сирітські розкрадали ся, а сироти не могли получати ніякої осьвіти. Бажаючи поширити осьвіту, Охтирьске дворянсьтво прохало, щоб їх дітей приймали у Харьківській коллєгіум, де у 1766 р. були тоді улаштовані прибавочні кляси з гражданськими та військовими наукам и і на підмогу коллєгіума визначена була сума з губернських зборів. Сумські дворяне у ділі осьвіти пішли ще далі й прохали про заснуваннє у Сумах университета для дворянства й школи для разночинців (духовенства, міщан, приказних і иньших). Московський університет, писали вони, далеко, а у Сумскій, яко близький, можно буде віддавати своїх дітей з меньшими коштами, отже зможуть там учитися і меньше заможні дворяне; у другій школі навчатимуть людей простого стану закону божому й церковній службі. А яка від наук буде користь у осьвіті розуму, се усьому сьвітови звісно. Пеклувалося слободсько-українське дворянство й про здоровье населення: лікарів окрім тих п'яти, котрі були у гусарьских полках, зовсім не було, і ось Острогожські дворяне висловлюють думку, щоб у кожну з 5 провинцій було назначено по доктору, а у кожне комисарство по лікарю. Послідня заява слободсько-українського дворянства була теж досить симпатична — воно відмовлялося на ужиток держави від грошей, котрі мусило получити за провіянт, за волів, за хури, що їх вистачало у першу турецьку війну.
Накази городянськіх представників. Звернемося тепер до наказів городянськіх представників і до того, що вони висловлювали у самій комісії. Представництво од городів, як се ми бачили, не було таким, як козацької старшини. Представникам и міщан явилися козацькі сотники та військові обивателі, бо населення тодішніх Слободсько-Українських городів складалося головним чином з віськових обивателів та частиною з козацької старшини. Про се нам треба памьятати, щоб зрозуміти зміст городянських наказів.
На великий жаль, наказ головного міста Харькова дійшов до нас змінений цензурою Щербініна. І ми не знаємо, про що він заборонив у ньому оповідати. Харьківці прохали ствердити їм старі грамоти про вільні промисли, а вільне викурювання горілки заборонити підданим великоросійских і инших поміщіків, бо се робить шкоду їх промислам і через се витрачуються знищуються ліси. Горілку треба розрішити вільно провозити й через однодворчеські землі. Сіль дуже дорога й треба розрішити вільний продаж у Харькові кримської, єлтонскої та маничської соли. Треба заборонити об'їздчикам знов переглядати заграничний крам, котрий привозиться на ярмарки Слободсько-Української губ., бо його переглядували на таможнях. Не давати без платні кватир для тих чиновників, котрі приїздять у Харьків по своїх власних ділах. Великі мости треба поправляти або на казенний кошт, або по наряду усіма мешканьцями провінції. Видачу дров штаб і обер офицерам треба відмінити, бо се дуже тяжко для хазяїнів. Пошту у Харькові треба содержувати від казни, бо повинність ся незмірно більша ніж по инших містах. Казна повинна заплатити за воли, провіянт фураж та хури, котрі були узяті у першу Турецьку війну. Треба, щоб суд не був таки формальним та довгим, як нині. Кінчається наказ такими словами: хоча отсе прохання підносимо, але віддаємося у материнське милосердіє цариці. Наказ города Сум пропонує багацько новіх бажань, як зрівняти його з Харьківським. Про суд виразніше сказано, щоб він був у простіших ділах словесним. Військові обивателі повинні мати право купувати та продавати свої землі одні другим за кріпостними актами. Військових обивателів не слід наряжати на роботи; треба заборонити везти постійну торговлю у городах слободсько-українських великоросійським купцям та приїзжим з Малоросії усяким людям, а дозволити їм тільки приїздити сюди на ярмарки; також треба заборонити купувати великоросійським поміщикам, купцям, і малоросійским старшинам тут землі, подвірья, лавки, а за ті, що куплені, повернути гроші. За безчестя військового обивателя платити штрафу 12 карбованців за чоловіка, 24 за жінку і 36 карбованців за дівку. Орловський піхотний полк вивести з Сум, а залишити тільки один сумський гусарський і то з тим, щоб у Сумах залишився штаб, а ескадрони б були розміщені по слободах, як військових, так й панських. Прохали Сумчане також примежувати до города вільні ліси та землі, котрими володіли ріжні поміщики, прохали дозволу ввозити гірьку волошську сіль для худоби, не давати дозволу духовенству купувати грунти і курити горілку, а дозволити се тільки їх дітям, коли вони впишуться в військові обивателі. Повинні вписатися у військові обивателі також ті сотникі та підпрапорні з дітьми, котрі не будуть записані у дворяне, бо вони користуються усякими льготами: курять горілку, держуть шинки, мають грунти, ліси, сінокоси, а положеного окладу не дають. Як бачимо, Сумський наказ є чисто військово-обивательский і він по змісту свойому повнійший від Харьківського. Охтирський наказ схожий з Сумським. У ньому тільки широко оповідається про полковника Ів. Перекрестова, котрий, маючи велику владу, населив усякими неправдами багацько сел, деревень та заводів, котрі були узяті у казну. Після Шведа все те повернули у володіння полка, а окрім того і в'їзжий ліс під Охтиркою, куди мало право в'їзда усе суспільство: Але потім усі землі і отсей ліс узяв у оренду управитель графа Ол. Розумовського, Ольховський, котрий забороняв рубати сей ліс охтирчанам. Тепер його повернули у дворцове відомство, котре теж заборонює в'їзжати у ліс населенню. Ось через що охтирчане прохали, щоб сю заборону було усунуто. Окрім того вони прохали, щоб усю землю, як а належить до города Охтирки, обмежувати при генеральному межеванню окружною дачою з тім, щоб і надалі володіли нею не по розділу на четверти, як однодворці володіють своїми четвертними землями, а, як хто захоче, тому опреділяти четверти, але тільки для щоту. Оброків, як на великоросійській землі, на сі їх старозаімочні та куплені землі зовсім не накладати. Що до соли, то охтирчане прохали, щоб дозволено було возити у Охтирку кримську та маничську сіль без мита, або щоб зменьшена була казною ціна за виварку торської та Бахмутської соли, а як часом привезти звідтіля соли буде неможливо, тобі щоб вільно було купувати її у Великоросії або у Малоросії. Що до постою, то охтирьці прохали вивести від них Староосбольский піхотний полк, а Охтирський гусарський розмістити по усій провінції. Про горілку та про продаж проміж себе землі писали гак, що й сумчане: хто справедливо, хоча й без купчих, володів землями, той мусить імі і вперед володіти. Разночинцям і війсковим обивателям, котрі ходять на заробітки та іздять на ярмаркі, у межах Охтирської провинції, не брати отпускних білетів. Ізюмській наказ коротенькій. У наказові ізюмчан маємо тільки одно нове прохання, щоб їм повернули ті землі, котрі були захоплені у них пикинерськими поселянам и у гирлі р. Великої Комишевахи й Береки, на р. Торцю. Острогожський наказ дуже широко оповідає про колишні жалованні грамоти й додає, як і иньші, і від себе проханнє, щоб цариця видала нову грамоту з тим, щоб туди було внесено й те з їх прохань, ще буде стверждено. Про гусарські полки сказано, що вони були злаштовані по бажанню самих слобожан, і висловлена думка, щоб Острогожський гусарський полк комплектувався тільки з війскових обивателів провинції. Висловлено про робітників, котрі уходять від хазяїнів, не вислуживши свого строку, щоб діла про них розбиралися гражданським и чинами словесно без формального суда. Содержувати лікаря та поправляти мости на штрафні суми. Про окружні землі було сказано, щоб їх не ділити, а володіти ними проміж себе по старих льготах. Коротояцьких купців, котрі проживали у Острогожську а потім їх виведено у Коротояк, де не було ніякої торговлі, Острогощане прохали залишити у Острогожську з тим, щоб вони платили свої збори по великоросійському купецьтву у Коротояку.
У самої комісії виступали з городських представників харьківский Черкес та Охтирській Дзюба. Перший був з греків, вів широку торговлю і добре знав тодішні обставини української торговлі. Другий городянський представник Дзюба вів розмову тільки про інтереси військових обивателів, бо й сам був військовий обиватель, такий йому, як ми знаємо, був дадений і наказ. Він висловив три промови і у всіх них дуже гостро виступав проти козацької старшини. Дзюба захищав козацькі права і обвинувачував старшину у тім, що вона захопила козацькі землі, а їх самих повернула у підданих. Козаки та посполіти утікали і тепер утікають, казав він, через страшенні великі утиски од старшин, котрі захоплювали й захоплюють козачі землі, млини, сінокоси, гаї і иньші угоди, примушують до неуказних робот, роблють здирства і безневинно даремно бьють. На жалованих козачих землях старшини та духовенство побудували собі слободи, хутори і населили їх вільними козаками та посполітими людьми, з котрими обходяться, немов з купленими кріпаками. Через се я й пропоную, казав Дзюба, як старі, так і нові старшинські слободи та хутори, котрі вони поселили, не взираючи на запрет жалованних грамот і указів, одібрати од них і прилучити до володіння громад війскових обивателів, що буде користно для їх служби і дасть їм спокій та тишину. У другій своій промові Дзюба широко обговорював про манастирські та церковні землі у Охтирскій провинції та доводив, що їх добули такими ж способами, як і старшински, намагався, щоб сі землі повернути попереднім їх власникам або просто бідним людям. У третій промові Дзюба ще гостріще виступав за те, щоб одібрати землі од старшини, а старшинськіх дітей, котрі не вступлять у службу, записати у війскові обивателі, де вони платитимуть подушне. Дзюба хтів повернути коло історії в иньшу сторону й розв'язати аграрне питаннє в інтересах простого народа. Але його підтримували у сьому тільки однодворчеські представники, котрі, так саме як і Дзюба, стояли за низший стан населення, за демократію. Але усі останні представники, а укупі з ними й уряд, на се ніяк не хтіли згодитися, хоч одна частина російського дворянства (старого столбового) и не хтіла давати українській козацкій старшині дворянських прав, за те друга більш численна, що сама добула його у війсковій та гражданській службі, була прихільна до них.
Накази війскових обивателів. Частина наказів війскових обивателів тепер надрукована разом з наказами слободсько-українських міст і вони од них мало у чому в загалі відріжняються. І се зовсім для нас зрозуміле, бо й ті й иньші йшли, як ми бачили, головним чином од війскових обивателів і значить підтримували інтереси одного й того ж соціального стану.
У своїх наказах війскові обивателі казенних слобід Ізюмськоі провинції висловлювали багацько з тих думок, що і війскові обивателі п'яти слободсько-українських городів, у котрих вони складали з себе більшість населення, особливо у таких містах, як Охтирка, Ізюм. Найцікавійше — се прохання про відрождення козаччини. Ось, наприклад, що писали війскові обивателі слободи Кабанье. Оповівши правдиво про ті зміни, котрі були зроблені у життю Слободських полків при цариці Анні, Єлизаветі та Катерині II, вони кажуть: з 1767 року ми вносили по 95 коп. казенного окладу, щоб содержувати нові гусарські полки і сей оклад брався од кожної людини мужського полу, не минаючи ні старих, ні малих дітей, ні убогих калік, через що вони з'убожіли, платити на дальше не можуть, а мають охоту і бажають одбувати козачу службу до послідньої краплі крови так, як се було раніше за Петра Великого, без жалування, а тілько з єдних льгот. Нехай цариця скасує і 95 копійочний оклад, і гусар, а відродить колишню козаччину і ствердить жалованною грамотою. Сей пункт про відродження козаччини ми маємо і у проханню Сл. Сватової Лучки, Міловатки, Редьковки, Сенькова, Пристіні, Гороховатки. Мешканкці слобод Печеніги, Малиновка, Мохнач, Генеєвка, Шелудківка не казали про відродження козачини, але прохали ствердження усіх льгот у промислах та торгах і на володіння землею по заімках, бо те все було у грамоті цариці Єлизавети. Значить і війскові обивателі сих слобід бажали взагалі вернутися до колишніх льгот, котрі були за часів цариці Єлизавети. Мешканці сл. Печеніги у особливому проханню писали про се й додавали, щоб гусарська служба все ж таки залишилася у них. Таке ж прохання подали й військові обивателі Сл. Бишкинь, Лиман, Ондріївки, Балаклеї, Змійова, Заводів, Степановки, Левківки, Савинець, Цареборисова, Райгородки, Тора. Мешканці сл. Ямполя казали , що їм легче було жити раніше за царя Петра. Військові обивателі купянського комисарства прохали про сіль й росказали цікаву історію про те, од чого збільшилася ціна її. Накали од військових обивателів Сумської провинції обговорюють звичайні прохання свого стана, а окрім того бажають вернути усякі вільготи у промислах взагалі і особливо у викурюванню горілки війсковими обивателями Суджанського та Миропольского комисарства, а також містечка Пени, бо вони раніше їми користувалися, а у 1753 р. це право було у них скасовано. У наказах Острогожської провинції маємо звичайні прохання про поліпшення становища військових обивателів, щоб не міряти земель і не вводити четвертного землеволодіння, щоб дозволити викурювати горілку у слободах — Ольшанці, Бірючій, Ливенці, Слоновці, Корочі, Ливнах, Уриві й Єндовищах, щоб вільно було провозити на продаж горілку, щоб заборонити торговлю окрім ярмарок чужегороднім купцям і т. иньше.Подивимося тепер, що казали представники війскових обивателів у самій комисії. Там виступало двоє з п'яти — представник Харьковської провінції Капинос і Сумської Никифоров. Капинос відповідав дворянському представникові Боярському про переходи козаків з одного місця на друге. Вони переходили, казав він, не з тим, щоб укриватися від військової служби, а від утисків козачої старшини, котра захопила у свою власність козачі землі, хоч не мала права ні сама їх купувати, ні давати на се дозвіл другим. Капинос як і Дзюба пропонував прилучити сі грунти до громадських земель військових обивателів.
Теж висловлював, але ще ясніще, й Никифоров. Оповівши про те, як козакам були пожаловані безлюдні землі у загальню та персональну власність за їх служби, він додавав, що багацько поміщиків Сумського полка набули собі куплею та усяким шахрайством та обманом козачі землі, а козаків повернули у підданство. Так було зроблено, наприклад, у містечку Пені, мешканці котрого тільки по указу 1741, після їх скарги в сенат, були знову повернуті у козаків, і се робиться, додавав Никифоров, навіть і тепер. Щоб се зло скасувати, Никифоров пропонував: 1) заборонити на дальше віддавати у підданство поміщикам казенні військові слободи і купувати землі обивателів; 2) виключити з підданства тих козаків та підпомошників, котрі живуть нині на своїх власних землях, прилучити їх до громад військових обивателів і обложити окладом, гідних же брати у гусари; такий же оклад положити на дітей тих разночинців, котрі вживають прав, однакових з правами військових обивателів; 3) дозволити військовим обивателям продавати й віддавати у заставу один одному свої землі по старому звичаю. Окрім сього Никифоров підтримував право вільного викурювання горілки для Суджанського та Миропольского повітів. Харьківській представник Капинос ще пропонував словесний суд у гражданських ділах до 50 карбованців і се було б справді користно для населення, бо тодішні суди, з їх тяганиною, крючками та папіровим діловодством справді, були тяжкі для тих, кому траплялося у них судитися. А кому тоді не треба було судитися, коли закони так мало захищали людей і їх власність. Словесний суд, колиб навіть явився не дуже правим та милостивим, а усе таки був би принаймні скорим.
Бажання усіх станів взагалі. Щож сказати взагалі про зміст наказів, які бажання вони виявляють нам що до тодішних станів?
Хоч дворянські вибори робилися у кожній провинції осібно, але у наказах слободсько-українського шляхетства або краще сказати козацької старшини є багацько загального такого, що виявляло бажання усього шляхетського стану. Одначе ріжні сторони тодішнього життя знайшли далеко не однаковий вираз у наказах: найбільше яскраво виявилися у них соціяльно-економічні бажання, меньше духовні і, можно сказати, цілком немає політичних. На першому місці стоїть питання про земельну справу, котре усіма висловлювалося виключно з боку інтересів шляхетного стану. У зв'язку з ним стояли питання про дарування прав російського дворянства й про те, щоб повернути підданих у кріпаків. Усі хтіли мати дворянські привілеї й тільки приводили для сього неоднакові докази. Дворяне проводили свої дворянські бажання, хоча до сього треба додати, що й два иньших стани (городяне та військові обивателі) теж казали тільки про себе — так вони зрозуміли своє завдання; кожний стан викладав про свої потреби, висловлював свої бажання, не вважаючи на иньші стани й не знаючи можливо навіть про те, що вони написали. Накази та висловлювання предоставників у самій комісії з'являло з себе немовби суд, де було дві сторони — прокурор та адвокат; і той, хто захищав себе, повинен був висловити все, що можливо було сказати у свою оборону. Але коли дворянство було першим найбільш осьвіченим станом у державі, воно повинно було більше, ніж иньші стани, пеклуватися про загальне народне благо, про благо усіх станів, про обчеське благо, особливо, коли деякі стани (піддані та духовенство) зовсім не мали участи у виборах. Булоб справедливо, щоб про них на їх користь що-небудь сказали ті, хто стояв на самому верхньому ступні, а вони між тим підняли питання про кріпацтво своїх підданих й про заборону йому переходити від одного поміщика до другого. Такі питання, котрі мали значиння для усього народа, вони рішали тільки для свого стану. Тільки дворяне Сумської провінції підняли питання і про осьвіту і для себе пропонували університет, а для разночинців низшу школу. Дворянство иньших провінцій зовсім не підняло сього питання. Ніхто з дворян не згадав про значіння тієї автономії, при котрій вони жили до послідних часів і котра давала їм владу у своїм краю. Накази слободсько-українського дворянства найбільш схожі з наказами дворянства лівобережної України, але сі все таки куди виразнійші від них у своїх бажаннях, особливо у культурно просьвітному і політичному. Дворянські накази такіж сірі та бліди, як і ті часи безвремення, в які вони складалися.
Бажання городських мешканців теж не були яскраві головним чином через те, що їх не підтримував широкий стан поспільства: населення слободсько-українських городів складалося, як ми знаємо, більш усього з військових обивателів. Досить виразними треба признати тільки бажання, котрі висловлювал про українську торговлю представник Харькова Іл. Черкес, але й то тільки у сих його частинах, де він казав про загальні інтереси української торговлі; коли ж він почав говорити про місцеві інтереси Слобожанщини, його не підтримали представники инших частин України. В инших своїх питаннях представники городів підтримували бажання війскових обивателів, себ то колишних слободських козаків — більшости її населення не тільки по містах, але й по селах. Тут цікаву і взагалі правдиву відповідь давали представники сього стану на погляди й змагання дворянства. Хочай вони стояли на грунті своїх інтересів, а все ж таки вони захищали справедливість і інтереси широких народних мас, а не тієї невеличкої купки, яку з'являло з себе тодішнє слободсько-українське дворянство — ті півтораста або скажемо 600 чоловіка, котрі тримали у своїх руках і землю й волю народа, власть у країні, бо таку власть дуже швидко вони получили, яко дворянство слободсько-української губернії, з рук цариці Катерини II. Через се вони й боялися промовити навіть слово про відродження автономії — а се слово голосно, як ми бачили, сказали військові обивателі деяких слобід Ізюмскої провінції. І за се сміливе та правдиве слово нам треба висловити їм нині щиру подяку й пошанувати їх память, яко щирих заступників народних інтересів.