Істория України в житєписях визначнїйших єї дїячів/Князь Володимир Сьвятий
| ◀ Переднє слово | Істория України в житєписях визначнїйших єї дїячів I. Князь Володимир Сьвятий |
II. Київський князь Ярослав Володимирович ▶ |
|
|
Наша істория про дохристиянські часи темна і переповнена переказами, котрим годї признати неперечну достовірність; а се тому, бо наші перші лїтописцї писали не раньше другої половини XI-ого в. про події, що збули ся в їх краю в IX-ім і X-ім в. З виїмкою немногих письменних грецьких вістий, не мали вони інших жерел, крім устних народних переказів, котрі задля того підлягали видумкам і змінам. Певно можна сказати, що й український нарід, подібно іншим північно-европейським народам, з християньством одержав дійсні і тривкі основи для дальшого виробленя горожанського і державного життя, без котрих властиво для народу не має істориї. З давних часів східну половину нинїшньої европейської Росиї заселяли народи чудського і туркоманського племени, а в західній половинї, крім народів литовського і чудського племени, що сягали своїми оселями до балтийського побережа, жили Словяни під ріжними місцевими назвами над берегами рік: західної Двини, Волхова, Днїпра, Припети, Сожі, Горинї, Стира, Случи, Буга, Днїстра, Сули, Десни, Оки з їх притоками. Вони жили невеликими громадами, котрих осередком були го́роди — укріплені місця оборони, народних зборів і управи. Не було нїяких постанов, котрі би лучили племена між собою. Признак державного життя не замічаємо. Князьки управляли словянськоруськими племенами, що вели між собою усобицї і не могли обопільно і одностайно себе обороняти проти чужоземцїв, тому й часто орудували ними чужі. Сї племена обожали природу, признавали умову́ людську силу предметам і появам зверхньої природи, покланяли ся сонцю, небу, водї, землї, вітрови, деревам, птицям, каменям і т. і., а на основі того обожаня природи складали всякі перекази, віруваня, уладжували сьвяткованя й обряди. Релїґійні їх погляди являлись почасти в видї ідолів, але в них не було нї сьвятинь, нї жерцїв; тому їх релїґія не могла мати признак повсюдности і незмінности. Вони мали неясні погляди про єство чоловіка по смерти; загробний сьвіт уявляли собі продовженєм туземного житя і припускали, що на тім сьвітї як і на сїм одні невольниками, другі панами. Вони віддавали честь умершим прародичам, уважали їх опікунами і приносили їм жертви. Вірили також в чародїйство, т. є знаннє тайної сили річий, і вельми поважали чарівників та чарівниць, котрі, як їм здавалось, визначались таким знахарством; з тим вязалось багато забобонних звичаїв, як ворожби, шептаня, завязуваня узлів і таке інше. Особливо сильно вірували в тайну могучість слова і така віра виражалась у множестві заговорів, що й доси задержались у народа. Такому духовому розвиткови відповідали роботи для потреб житя. Вони вміли ставити собі деревляні хати, укріпляти їх деревляними стїнами, ровами і земляними насипами, робити судна і риболовні наряди, обрабляти земмо, плекати домашні зьвірята, прясти, ткати, шити, приготовляти страву й напитки — пиво, мід, сивуху, — кувати крушцї, випалювати глибу на домашну посуду; уживали ваги, міри й монети; мали свої музикальні інструменти; на війну виходили із списами, стрілами а почасти й з мечами. Всьо, що знали, переходило від поколїня до поколїня і розвивало ся дуже помалу, та взаємини з Византийською імпериєю і почасти з арабським Сходом впливали мало-по-малу на осьвіту руських Словян. З Византиї заходило до них християньство. Коли в половинї IX-ого віку похід Руси на Византию скінчив ся невдачею і буря знищила їх судна, приняли вони хрещенє, однак потім поганьство опять взяло верх в їх краю; та й після того багато Русинів було в службі у византийських імператорів у Грециї, приймали там християньство й приносили єго до своєї вітчини. В половині X-ого віку київська княгиня Ольга приняла сьв. хрещенє. Однакож були то тілько приготовні появи. За князїв так званого Рурикового дому панувало справдешне варварство. Вони накладали на руські народи дань, підчиняли собі до певного ступня, лучили їх в цїлість; але їх власть не мала державних прикмет, тілько наїздничі або розбійничі. Окружали ся вони дружиною, шайкою удальцїв, жадібних грабежу і розбоїв, складали з охотників всїляких племен війско (ратників) і набігали на сусїдів, на краї Византийської імпериї, на східні сторони прикаспийські закавказські. Вони виправлялися за здобичю.
Такий варварський лад громадського житя зміняє ся з принятєм християнської релїґії; з нею перейшли з Византиї — найбільш осьвіченої держави тогочасної — до нас правні і державні розуміня та засновки умової й лїтературної дїяльности. Принятє християньства було переворотом, що обновив і оживив Русь та вказав їй історичну дорогу.
Сего перевороту довершив Володимир, названий Сьвятим, чоловік великий на свій час. Жаль тілько, що житє єго нам мало звісне в подробицях. Лїтописи, що переказують єго історию, подають чимало таких прикмет, про котрих достовірність скорше можна сумнївати ся, чим давати їм віру. Відкидаючи всьо сумнївне, обмежимо ся на короткі вісти, котрі при всїй своїй скупости все таки доволї доказують надзвичайну важність значіня Володимира в українській істориї.
Володимир був сином воївного князя київського Сьвятослава; сей ходив на Хазар, що панували в південно-східній Росиї, взяв їх го́род Саркел на Дону, побідив прикавказські народи: Ясів і Касогів, завоював Болгарию на Дунаю, однако був приневолений після завзятої оборони відступити її грецькому імператорови. В поворотї з Болгариї на Русь убили єго Печенїги, нарід туркоманського племени. Новгородцї візвали Володимира ще в хлопячім віцї на княжий столець і він поїхав у Новгород разом із своїм дядьком Добринею, брат матери Малуші, що була ключницею бабки Ольги. По смерти Сьвятослава почала ся між его дїтьми усобиця. Київський князь Ярополк убив брата свого, деревлянського князя Олега. Володимир утік із своїм дядьком у Швецию і вернув у Новгород з чужоземним війском. Вражда між ним і Ярополком повстала з того поводу, що дочка князя полоцького Рогнїда, котрої руки просив Володимир, відказала єму сими словами: „Не хочу роззути (роззути жениха — весїльний обряд; роззути — замісць: вийти за муж) сина рабинї“, дорікаючи єму низким походженєм по матери, і вибиралась вийти за Ярополка. Володимир завоював Полоцк, убив Рогволода, полоцького князя, і оженив ся насильно з Рогнїдою. Вслїд за тим овладїв він Києвом і убив свого брата Ярополка. Лїтописець наш зображає загально Володимира жорстоким, кровожадним і женолюбивим; однак ми не можемо довіряти такому зображеню, бо з усего видно, що лїтописець вмисне хоче наложити на Володимира-поганця скілько можно богато чорних красок, щоби тим ярчійше вказати на чудотворне дїйство благодати хрещеня і представити тогож князя в дуже сьвітлім видї по принятю християньства.
Досить певно можно приняти сю вість, що Володимир ще яко поганець овладїв більшим простором нинїшньої Росиї і дбав про розширенє своєї держави та про укріпленє своєї влади. Таким способом овладїв він новгородською землею — берегами рік: Волхова, Неви, Мсти, Луги, — землею білозерською, землею ростовською, землею смоленською у верхівях Днїпра і Волги, землею полоцькою на Двинї, землею сїверською над Десною і Сеймом, землею Полян або київською, землею деревлянською (східною частю Волинї) та імовірно також західною Волиню. Радимичі, що жили над Сожею, і Вятичі, що жили над берегами Оки і єї приток, хотїли виломати ся з підданьства, однакож їх покорено. Володимир виміг данину навіть на віддалених Ятвягах, полудикім народї, що жив у лїсах і болотах нинїшньої городненської ґубернїї. Не треба однак думати, щоби се панованє мало державний характер: воно обмежало ся на збираню данини, де можна було її збирати, і таке збиранє було похоже на грабіж. Сам Володимир укріпив ся в Києві з підмогою чужоземцїв — Скандинавів, званих у нас Варягами і роздав їм го́роди, відкіля вони із своїми оружними дружинами могли збирати данину від населенцїв.
В 988 році приняв Володимир християньство. Обставини, що попереджали і супроводили сю подїю, подані з казочними прикметами, зовсїм властивими устним переказам, записаним вже досить давно по означеній подїї. Певно тілько то, що Володимир хрестив ся і в тім самім часї одружив ся з грецькою царівною Анною, сестрою імператорів: Василя і Константина. Хрещенє єго відбуло ся імовірно в Корсунї або Херсонесї, грецькім го́родї на південно-західнім березї Криму: відтіль і привіз Володимир у Київ перших духовних і конечні потреби для християнського богослуженя. В Києві хрестив він своїх синів і нарід. Нарід без явного опору хрестив ся в Днїпрі, почасти тому, що в самім Києві вже значно розширене було християньство і християни не становили там незначної меншости, а більш усего тому, що у поганцїв на Руси не було стану жерцїв, котріб розяснили народови переступство такого перевороту після поганського погляду і побуджувалиб товпу до опору. Саме давне русько-словянське поганьство не мало означеного характеру, загального для всїх, в розуміню позитивної релїґії, і основувало ся на многих забобонах і виображенях, що при невіжі й опісля легко зберегали ся по явнім принятю християньства. Більшість вступала в нову віру і сповняла обряд хрещеня, не знаючи, що робить. Борба поганьства з християньством виражала ся тим, що й дальше держали ся поганських звичаїв і берегли поганські забобони; така борба відбувала ся довгі віки після Володимира: однак се не було перепоною українському народови приняти хрещенє, в котрім спершу не добачав нїчого противного, тому що не розумів єго змислу. Тілько постепенно і немногим відкривало ся дїйстно сьвітло нової науки.
Володимир пильно займав ся розширенєм віри, хрестив нарід у землях єму підвласних, ставив церкви, назначав духовних. У самім Києві збудував він церкву сьв. Василя і церкву Богородицї, так звану „Десятинну“, названу так від того, що князь назначив на удержанє тої церкви і єї духовеньства десяту часть княжих доходів. Для сильного скріпленя новопринятої віри, постановив Володимир розширити книжну просьвіту і тому казав у Києві й інших містах брати дїтий у знатних людей і віддавати їх в науку. Таким побитом на Руси за яких двайцять лїт виросло поколїнє людий, котре що до висоти понятий і що до круга відомостий далеко сягнуло вперед від сего стану, в якім находились їх родичі: сї люди стали не тілько основниками християнської суспільности на Руси, але також провідниками просьвіти, що переходила враз з релїґією, борцями за державні і горожанські засновки. Ся одна черта вказує у Володимирі справдї великого чоловіка: він зовсїм зрозумів вірну дорогу до сильного введеня засновків нового житя, котрі хотїв защіпити в своїм полудикім народї; і проводив свій намір, не зважаючи нї на які трудности. Лїтописець говорить, що матери, віддаючи дїтий до школи, плакали за ними, як за вмерлими.
Володимир зберіг племінну словянську веселість і годив її з вимогами християнської релїґії. Він любив бенкети й празники, однак бенкетував не з самими своїми боярами, але хотїв дїлити ся своїми радощами з усїм народом — з старими й малими; він виправляв бенкети особливо в більші церковні празники або при нагодї посьвященя церков, що тогдї було важною подїєю.
Він призивав нарід з усїх сторін, кормив, поїв усїх, що приходили, роздавав бідним все потрібне, а навіть дбав про тих, що не могли з якої небудь причини явити ся на княжий двір, і казав розвозити по містї страву й напитки. Однако хоч так мирно проводив час, не за бував воювати ворогів. Тодї київську Русь непокоїли Печенїги, нарід кочовий і наїздний. Майже цїлє столїтє нападали вони на Русь і за вітця Володимира, в часї его неприяви, мало-що не взяли Києва. Володимир відпер їх успішно, а що дбав і про помноженє воєнної сили, і про побільшенє населеня в краю около Києва, населяв го́роди, що заложив по берегах рік Сули, Стугни, Трубайла, Десни, або укріплені міста поселенцями з ріжних земель не тілько русько-словянських але й чудських. В 992 роцї відняв у польського короля червенські го́роди, нинїшню Галичину, і прилучив до Руси сей край, населений Хорватами, віткою русько-словянського племени.
Перед кінцем житя дізнав Володимир великого смутку: син єго Ярослав показав ся неслухняним вітцеви і готовив ся іти на него. „Теребите путь и мостите мосты“, приказував він; однако смерть постигла єго в сих приготовленях. Він умер 15-го липця 1015 року в своїм підгороднім селї Берестові.