Історичні джерела та їх використання/3/Головні етапи розвитку архівної справи на Україні (1917–1965 рр.)

◀ Передмова

Випуск №3 Головні етапи розвитку архівної справи на Україні (1917–1965 рр.) (Пількевич С.Д.)

Сталість форми історичного джерела ▶

С. Д. Пількевич

ГОЛОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ АРХІВНОЇ СПРАВИ НА УКРАЇНІ (1917-1965 pp.)

Розвиток архівної справи на Україні після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції відбувався в основному тими ж етапами, що і в усьому Радянському Союзі. Проте, природно, в ньому були певні характерні особливості, зумовлені як історичним минулим, так і сучасним Української РСР.

В основу архівного будівництва на Україні покладено підписаний В. І. Леніним урядовий декрет від 1 червня 1918 р. «Про реорганізацію і централізацію архівної справи», який став програмою архівного будівництва в усіх республіках Радянського Союзу.

Практично на Україні через складну воєнно-політичну ситуацію, яка виникла тут на початку 1918 р. і затягнулась аж до кінця 1920 р., цей декрет почав впроваджуватися в життя майже через два роки після його прийняття. У вогні громадянської війни та іноземної інтервенції гинули не тільки матеріальні, а й духовні цінності. Їх необхідно було негайно рятувати. В листопаді 1919 р. при Народному комісаріаті освіти України утворюється Всеукраїнський комітет охорони пам'ятників старовини та мистецтва (ВУКОПИС). До його складу ввійшла і архівна секція. На неї покладалося завдання організувати охорону всіх документальних матеріалів, незалежно від їх походження. Оскільки у той час спеціально пристосованих під архіви приміщень не було, охорона документальних матеріалів організовувалася безпосередньо в установах, на підприємствах, які й несли повну відповідальність за цілість і збереження документів.

У лютому 1920 р. при Всеукраїнському ревкомі було організовано Особливу Всеукраїнську архівну комісію, на яку покладався нагляд за всіма архівними документами установ, організацій i підппиємств. Вона мала вирішувати й питання про використання архівних матеріалів, що не мали ні наукового, ні практичного значення, як сировини для потреб паперової промисловості, яка тоді перебувала в скрутному становищі.

У березні того ж року урядовим декретом Особлива Всеукраїнська архівна комісія перейшла у розпорядження керуючого справами Раднаркому України. Перед нею ставилось завдання реєструвати всі архіви, охороняти їх, відбирати непотрібні архівні матеріали і передавати підприємствам паперової промисловості. Цінні для науки документальні матеріали передавались до історичних архівів. На превеликий жаль, під час такого масового відбору архівних матеріалів безповоротно загинуло багато важливих i цінних документів, оскільки відбір проводили некваліфіковані люди, які не могли розібратися у значенні тих чи інших документів. Лише поодинокі установи, організації та підприємства належним чином відбирали архівні матеріали і зареєстрували їх, як це вимагалося урядовою постановою, в архівній комісії^[1].

ВУКОПИС, покликаний контролювати і організовувати архівну справу на Україні, проіснував недовго. Восени 1920 p. 3 ВУКОПИСу виділилося Головне управління музейною справою і Головне архівне управління (Головарх), що входили до складу Народного комісаріату освіти. На місцях мали утворюватися губархи — губернські архіви (практично вони майже не існували). Одночасно було ліквідовано Особливу архівну комісію, а її функції передано Головному архівному управлінню і його органам на місцях.

Діяльність Головарху в складі Народного комісаріату освіти була спрямована на організаційне зміцнення архівних органів. Але Наркомос України не міг повністю розв'язати назрілі питання архівного будівництва. У Наркомосі з його багатогранною розгалуженою системою управлінь було багато першочергових завдань, зв'язаних з організацією шкіл, інститутів, театрів, що вимагали надзвичайно багато коштів, організаційних зусиль і взагалі невідкладної уваги. Архівна справа опинилася на другому плані як за матеріальним забезпеченням, так і за Науково-методичним керівництвом. Тим часом в самому Головархі, та й на місцях, траплялось дуже багато різних неполадок i непорозумінь, які негайно треба було усувати. Зрозуміло, що необхідні були найрішучіші організаційні зміни.

3 січня 1923 р. Президія Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету (ВУЦВК) затвердила «Положення про Центральне архівне управління Укрцентрархів». Ця установа підпорядковувалася безпосередньо ВУЦВК, а його місцеві органи-губархи — губернським виконавчим комітетам. При Укрцентрархіві створювалося три центральних архіви, діяльність яких він мав контролювати: Центральний історичний архів у м. Харкові, Центральний історичний архів у м. Києві i Центральний архів революції у м. Харкові^[2]. З 1 жовтня 1923 р. у відання Укрцентрархіву перейшов Архів давніх актів у м. Києві, який раніше був підпорядкований Київському державному університету.

Отже, на Україні була створена архівна система, що мала своє «Положення», установи на місцях, свій бюджет, відповідні кадри. З'явились сприятливі умови для утворення розгалуженої системи архівних органів, які б здійснювали відповідний методичний контроль за станом документальних матеріалів в установах, організаціях і на підприємствах, як це і передбачалося ленінським декретом^[3]. Проте здійснення цієї важливої програми проходило дуже повільно.

Місцеві архівні установи перебували у великій скруті. Приміщення, в які звозились архівні документи, були майже непридатні для їх зберігання. Серед маси нерозібраних документальних матеріалів, що складались навалом на підлогу, знаходилось багато макулатури, через яку не видно було головного — важливих для науки документів. Необхідно було насамперед вилучити непотрібні матеріали, але й цю нескладну на перший погляд роботу не можна було провести без обізнаних з архівною справою людей.

Питання кадрів для архівних установ України на той час було дуже пекучим. Штати були надто малі (в середньому в архіві працювало від 6 до 8 чоловік), заробітна плата — низька. Частина людей працювала в архівах на громадських засадах. Освіта архівних працівників була різна, але здебільшого вони зовсім не мали відповідної підготовки. При розборі архівних завалів увага акцентувалась не на систематизації документальних матеріалів, а на тому, щоб виділити якнайбільше чистого паперу. Відбір утилю проводився механічно: інструкцій чи інших методичних посібників з питань упорядкування, експертизи цінностей не було. Це робилося на розсуд людей, які часто самі не розуміли, для чого потрібні архіви.

Багато документальних матеріалів залишалося бездоглядними у повітових і районних центрах. Необхідно було забрати з периферії всі наявні там матеріали. Це було основним завданням в роботі Укрцентрархіву на місцях і залишалося в полі його зору аж до 1925 р.

Разом з тим Укрцентрархів вживав деяких заходів щодо поліпшення архівної справи на Україні, намагався згуртувати навколо себе кращих фахівців. Робились перші кроки у розробленні теорії архівознавства. Одним з них було скликання першої наради керівного складу архівних працівників, що відбулася у місті Харкові 6-10 грудня 1924 р. У нараді взяло участь 17 осіб. Ініціаторами цієї наради були академік Д. І. Багалій, В. О. Романовський, С. М. Тетін та ін. — по суті, перші організатори архівної справи на Україні. Учасники наради основну увагу звернули на організаційні питання, наведення відповідного порядку в губархах, на зміцнення контактів між архівними установами та істпартами на місцях і в центрі республіки^[4].

Організаційному і матеріальному зміцненню архівного будівництва на Україні сприяла постанова Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету і Ради Народних Комісарів УРСР від 16 грудня 1925 р.^[5], якою затверджено нове «Положення про Центральне архівне управління УРСР та його місцеві органи»^[6]. Ці документи свідчать, що Радянський уряд надавав архівній справі на Україні виняткового значення і вживав рішучих заходів для збереження документальної бази.

У 1925 р., з ліквідацією на Україні губерній i переходом на окружну систему управління, відбулися організаційні зміни і в архівній системі. Виник ряд важливих проблем, які вимагали негайного вирішення. Проте вирішити їх не можна було, не порадившись з архівістами, з громадськістю республіки і особливо з науковцями-істориками. Назріла потреба скликати з'їзд архівних працівників.

I Всеукраїнський з'їзд працівників архівних установ республіки, на який прибуло 70 чоловік, відбувся у Харкові 8-13 травня 1926 р. Протягом п'яти днів роботи з'їзд заслухав ряд доповідей і повідомлень щодо організації архівної справи у республіці і використання документальних матеріалів з науковою i агітаційно-пропагандистською метою. З усіх основних питань з'їзд прийняв відповідні постанови. Він відіграв позитивну роль у зміцненні архівів як у центрі, так і на місцях, в організації окружних і центральних архівів.

Поступово почала міцніти і матеріальна база архівних установ, поліпшувалось забезпечення їх приміщеннями. Правда, під архіви відводилися здебільшого мало пристосовані приміщення. Проте вони вже обладнувалися стелажами і були більш-менш надійними тимчасовими сховищами, а головне, давали можливість систематично концентрувати документальні матеріали. Слід зазначити, що ці матеріали звозилися до архівосховищ здебільшого невпорядкованими.

Велике значення для дальшого розвитку архівної справи як у РРФСР, так і на Україні мала Друга конференція архівних працівників РРФСР, що відбулася в Москві 11-15 січня 1927 р. Конференція сприяла дальшому науково-організаційному зміцненню всіх архівних установ нашої країни.

Організація архівних установ і збирання до них документальних матеріалів на Україні закінчилися в основному в 30-х роках. Здебільшого усі архівні матеріали установ, організацій і підприємств були сконцентровані в архівах. Проте частина цих матеріалів лишилася в приватних осіб та в установах, які в свій час не було зареєстровано архівною комісією при Раднаркомі i не взято на облік архівними органами.

Сконцентровані в архівах документальні матеріали не були впорядковані, ними важко було користуватися. Науково-довідкового апарату архіви, по суті, ще не мали, якщо не брати до уваги незадовільно складені канцелярські описи до деяких фондів. Такий стан документальних матеріалів не міг задовольнити ні громадськість, ні наукові установи, які використовували архівні документи у своїй дослідницькій роботі.

У 30-х роках ще не було створено стрункої мережі архівних установ. У той час на Україні діяли 7 центральних архівів, 6 крайових історичних архівів, 28 місцевих, так званих окрархів (окружних архівних управлінь), і 11 філіалів їх та Головарх Молдавської Автономної РСР. Отже, на Україні існувало п'ять різних типів архівних установ^[7]. Це вносило організаційну плутанину і паралелізм у їх роботу. В Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Чернігові, Полтаві, Донецьку поруч з місцевими архівними управліннями існували крайові історичні архіви^[8]. Тому відчувалась настійна потреба реорганізувати всю архівну систему в республіці.

До 1929 р. загальносоюзного архівного органу у нашій країні не було. Союзні республіки мали свої центральні архівні управління (ЦАУ), які підпорядковувалися безпосередньо республіканським центральним виконавчим комітетам. Центральне архівне управління СРСР було створено лише в 1929 р. Воно мало здійснювати загальне керівництво архівами установ союзного значення і координувати діяльність центральних архівних управлінь союзних республік. У положенні про ЦАУ СРСР було визначено фонди, які контролювалися безпосередньо цією центральною установою^[9].

У зв'язку з утворенням ЦАУ СРСР і центральних архівів CPCP 5 квітня 1930 р. Президія ВУЦВК затвердила новий закон «Про єдиний державний архівний фонд УРСР», скасувавши попередній, прийнятий 16 грудня 1925 р. Новий закон спрямовано на розгортання наукових функцій архівних установ, широке використання архівних матеріалів, особливо для довідок різного характеру, на встановлення контролю за документальними матеріалами діючих установ та наведення порядку у відборі утилю в архівах. У новому законі визначалися конкретні функції ЦАУ УРСР щодо концентрації документальних матеріалів^[10].

Проте система управління архівними установами ще далеко не забезпечувала повну охорону і збереження документальних матеріалів, що надходили до державних архівів, не створила достатніх умов для їх науково-технічного упорядкування і використання.

Адміністративна реформа 1930 р., за якою було ліквідовано округи в республіці і встановлено двоступеневу систему управління, деякою мірою зміцнила в політичному і господарському відношенні районні центри. Але вона не сприяла поліпшенню роботи і зміцненню архівних установ (районних і міських). 28 місцевих архівних управ (із них 9 філіалів), організовані замість окружних управ, лишалися без всякої опори в районних центрах. Перебуваючи на бюджеті одного міста чи району, вони потрапили у матеріальну скруту^[11]. Міські та районні Ради не забезпечували умов для разгортання роботи місцевих архівних установ^[12]. Потрібно було утворити єдині організовані на науковій основі архівні установи з основними функціями науково-археографічного і архівознавчого характеру. Архівні установи треба було перевести на державний бюджет. Це питання розв'язала урядова постанова від 20 червня 1932 р.

Слід зазначити, що 1931 рік увійшов в історію архівного будівництва на Україні як рік рішучого повороту в роботі усієї системи архівних установ. Тоді усі зусилля було спрямовано на дальше науково-організаційне зміцнення архівних органів. Почали виходити в світ публікації, підготовлені до друку Археографічною комісією ЦАУ («Третій Всеукраїнський з'їзд Рад 6-10 березня 1919 р. Стенографічний звіт», «Резолюції Всеукраїнських з'їздів Рад» та ін.). У 1931 р. Другий Всеукраїнський з'їзд працівників архівних установ затвердив правила публікації документальних матеріалів. Що ж стосується науково-технічної обробки документальних матеріалів у державних архівах, і в першу чергу в центральних, то це вважалося пройденим етапом. На перший план висувається завдання масового наукового використання документів. А тим часом майже в усіх архівах республіки до 50-60% документальних матеріалів не було описано^[13]. Отже, лінію керівних архівних органів України не можна вважати цілком правильною. Вона призвела до того, що велика частина важливих джерел через неупорядкованість лишалася недоступною для дослідників, не говорячи вже про те, що охорона їх в таких умовах абсолютно не забезпечувалась. Правда, після 1932 р., коли закінчилася реорганізація архівних установ, ЦАУ УРСР зробило деякі спроби навести порядок в упорядкуванні архівних матеріалів. Але вони були малоефективними. Велика частина документів лишалася невпорядкованою аж до Великої Вітчизняної війни.

З утворенням обласної системи управління мережа архівних установ стала більш-менш чіткою. В обласних центрах республіки створено архівні управи з адміністративними функціями і обласні історичні архіви (в основному на базі колишніх крайових історичних архівів) з функціями концентрації, обліку, науково-технічної обробки та науково-практичного використання документальних матеріалів, а також експертизи, а в районах і містах  — райміськдержархіви. Створено було два воєнних державних архіви — у Києві і Харкові. Крім того, утворювалося шість центральних архівів: Центральний державний архів, Центральний архів революції, Центральний архів праці, Центральний архів давніх актів (усі у м. Харкові), Центральний архів кінофотодокументів, Центральний державний архів давніх актів (обидва у м. Києві) та Центральний державний архів у Молдавській Автономній РСР. Такою була мережа архівних установ на Україні після переходу на обласну систему управління. Майже без змін залишалася вона до Великої Вітчизняної війни. Незначні зміни відбувалися при утворенні нових областей та у зв'язку з переходом у 1938 р. архівних установ у систему органів Народного комісаріату внутрішніх справ, у складі яких вся архівна система перебувала до 1958 р., коли вона перейшла у підпорядкування Ради Міністрів УРСР.

Усі архівні установи на Україні починаючи з 1932 р. і до переходу в органи НКВС займалися, по суті, упорядкуванням архівних фондів. Велика робота велася і по лінії передачі непрофільних фондів із архіву в архів всередині республіки і за її межі. У цей же період архівісти України провели широке вилучення непотрібних матеріалів з архівних фондів. Багато робилося для організаційного зміцнення низової ланки державних архівів міських і районних. Основним завданням було зібрати до цих архівів документальні матеріали про соціалістичні перетворення в місті і на селі, а також документи про соціальні зрушення та культурне будівництво.

Важливим завданням у цей час було забезпечити архівні установи кваліфікованими кадрами, які могли б вести наукову і методичну роботу. Готувалися вони тоді лише в Московському історико-архівному інституті. Цей інститут не міг забезпечити фахівцями усі архівні установи Радянського Союзу, бо за рік він випускав не більше 50 спеціалістів-архівістів. Проблему кадрів в архівній системі на Україні в цілому не було розв'язано, що, безперечно, негативно позначалось на виконанні завдань, які стояли перед архівними установами. Це, передусім, негативно відбивалося на стані архівних матеріалів, не давало змоги проводити правильне, широке науково-технічне упорядкування і використання їх. Не забезпечувалося і кваліфіковане науково-методичне керівництво архівною роботою. Обмін досвідом між архівними установами республіки не проводився.

На 1 січня 1938 р. в архівах України (крім міських і районних архівів) зберігалося 57 722 фонди (дореволюційних 13 059 і пореволюційних — 44 663), в яких містилося близько 24 млн. одиниць зберігання. У міськрайархівах на 1 січня 1938 р. зберігалося 21 812 фондів (з них дореволюційних 1297) із загальною кількістю одиниць зберігання близько 5 млн.^[14] Отже, не рахуючи документальних матеріалів відомчих архівів, напередодні Великої Вітчизняної війни у державних архівах знаходилося понад 30 млн. одиниць зберігання.

Черговим невідкладним завданням архівних установ України було приведення у належний порядок усіх документальних матеріалів у державних архівах. Цю важливу і необхідну роботу перервав віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз.

У грізні для країни дні радянські архівісти присвятили себе благородному завданню. Вони доклали багато енергії й сили, щоб зберегти для майбутніх поколінь цінні документальні скарби народу. З перших днів Великої Вітчизняної війни архівісти України, не покладаючи рук, упаковували, навантажували і відправляли архівні матеріали у східні райони нашої країни. Півтора мільйони одиниць зберігання було вивезено з України в Златоуст, Актюбінськ, Шадринськ, Ульяновськ, Ката-Курган, ст. Алгу, Балашов та Омськ^[15]. Деякі архіви самі, залежно від обставин воєнного часу, евакуювали свої матеріали на Кавказ та у інші місця Радянського Союзу.

Перед архівними працівниками постало багато організаційних труднощів і турбот. Необхідно було оперативно заміщати тих архівістів, які пішли на фронт. Величезну роботу потрібно було провести, щоб розмістити в нових районах евакуйовані матеріали і організувати хоча б елементарну, найнеобхіднішу охорону та зберігання їх у не пристосованих для цього приміщеннях. Все це лягло на плечі архівістів, здебільшого людей похилого віку, жінок або інвалідів, які, не рахуючись ні з станом свого здоров'я, ні з матеріальною скрутою, проводили надзвичайно велику і тяжку роботу.

Велика Вітчизняна війна викликала значний інтерес до воєнного минулого нашої Батьківщини, до боротьби нашого народу з іноземними загарбниками на різних історичних етапах. Військові фахівці, історики, письменники, журналісти почали піднімати документальні матеріали з історії утворення російської армії, розвитку воєнної науки і мистецтва, про наших великих патріотів — полководців, прославлених воїнів та партизанів.

Наукові установи нашої країни, що займалися дослідженням і публікацією історичних документів, і в першу чергу історики-архівісти, почали працювати в цьому напрямі. Вони підготували і випустили в світ ряд документальних збірників, публікували у газетах та журналах окремі історичні документи, готували передачі різних матеріалів на воєнну тематику по радіо, знаходили ефективні форми агітаційно-пропагандистської роботи, організовували тематичні виставки тощо^[16]. Під час війни публікувались ленінські документи періоду громадянської війни, документи Вітчизняної війни 1812 р., документи Семирічної війни (рапорт фельдмаршала Апраксіна про Грос-Егерсдорфську битву 20 серпня 1757 р.^[17], текст капітуляції Берліна 9 жовтня 1760 р.^[18], рапорт ген. Чернишова ген. Фермору з табору під Берліном від 28 вересня 1760 р.^[19]). Ці документи без зайвого коментування викривали гітлерівський міф про непереможність німецько-фашистської армії. Публікації окремих документів на першому етапі війни мали велике значення для виховання радянського патріотизму як серед населення, так і у військах.

Історики-архівісти брали участь у написанні окремих статей, брошур і монографій на воєнну тематику. Вони ілюстрували їх уривками з документів, а то й повністю наводили окремі документальні матеріали.

На тимчасово окупованій території України німецько-фашистські загарбники творили свою брудну справу. Вони докладали всіх зусиль, щоб знищити все, що здобув український народ за роки Радянської влади.

Фашисти не залишилися байдужими і до архівів. Вони грабували і знищували їх, вивозили найцінніші документальні матеріали до Німеччини. Німецькі окупанти знищили архів давніх актів у м. Києві, де зберігалися унікальні документи з історії України XV—XIX ст.; два архівосховища Київського обласного архіву, в яких знаходилося близько мільйона одиниць зберігання із документами від початку ХІХ ст. і до Великої Вітчизняної війни; Центральний кінофотоархів у м. Києві; архіви у містах Полтаві, Дніпропетровську, Первомайську, Умані, Білій Церкві, Балті, а також усі міські і районні архіви України; більшу половину документальних матеріалів таких важливих архівів, як Чернігівський, Одеський та Харківський. Потерпіли й інші архіви^[20].

Решта документальних матеріалів, що лишилися на окупованій території, внаслідок господарювання гітлерівців була приведена в хаотичний стан. Матеріальні збитки, заподіяні фашистськими окупантами українським архівам, не піддаються ніяким підрахункам. Це було масове, небачене в історії знищення культурної спадщини народу.

В ході війни перед українськими архівістами постала гостра необхідність поряд з роботою над документальними матеріалами, евакуйованими в глибокий тил, постійно підтримувати зв'язок з Україною, вести роботу в прифронтовій смузі, щоб у міру визволення території від ворога негайно приступити до відновлення діяльності архівних установ, до ліквідації наслідків варварського господарювання в них німецько-фашистських загарбників. Для виконання таких завдань ще в перші місяці війни Архівне управління УРСР організувало спеціальну групу, яка з 1942 р. почала називатися Оперативною групою Архівного управління України. Діяльність її наприкінці 1941 та в першій половині 1942 р. поширювалася на неокуповану територію України, яка одночасно була прифронтовою смугою, що проходила по території Харківської, Луганської та частково Донецької областей^[21].

На початку 1943 р., коли від окупантів було визволено перші райони України, співробітники архівів, які входили до складу оперативних підгруп, почали відновлювати архівні установи у цих районах. Незважаючи на близькість лінії фронту, архівісти приступили до роботи у визволених районах Харківської та Луганської областей. Одним із перших на Україні відновив свою роботу Луганський облдержархів^[22].

Оперативна група Архівного управління через відповідні військові органи систематично підтримувала зв'язок з командуванням фронтів. Командуючий Воронезьким фронтом генерал

армії М. Ф. Ватутін та командуючий Степовим фронтом генерал-полковник Попов видали спеціальні накази військам про охорону документальних матеріалів, які залишилися в населених пунктах після їх визволення від німецько-фашистських загарбників^[23]. Ці накази, а також наказ заступника народного комісара оборони СРСР маршала Радянського Союзу О. М. Василевського від 12 грудня 1943 р. допомогли архівістам України спільно з оперативними групами врятувати від загибелі найцінніші документальні матеріали періоду Вітчизняної війни.

Під ударами Радянської Армії ворог відкочувався на захід. За передовими частинами Радянської Армії йшли і архівісти. Наприкінці 1943 р. до Києва переїхало Архівне управління, яке розпочало відновлення мережі архівних установ у визволених районах України. Поряд з цим воно активно проводило збирання розпорошених документальних матеріалів.

Восени 1944 р. Радянська Армія в основному завершила визволення від окупантів України. Бойові операції було перенесено за межі нашої країни. Отже, визволення українських земель від ворога тривало близько двох років. Це, безперечно, відбилося на ступені і часі відбудови архівних установ в окремих областях України. Коли в одних областях архіви вже розпочали свою роботу, то в інших це сталося на рік з лишком пізніше.

Оперативним групам доводилося відновлювати архівну роботу в надзвичайно складних і тяжких умовах. Доповіді, різні донесення та рапорти працівників оперативних груп, що діяли у прифронтовій смузі, свідчать про нескінченні переїзди з одного місця на інше. Часто архівісти потрапляли під бомбардування ворожої авіації. Як правило, вони залишалися в глухих місцевостях без усякого зв'язку і засобів існування. За таких умов доводилося не тільки збирати документальні матеріали, організувати охорону, а й вести відповідну роботу для їх використання. Досвід роботи оперативних груп архівістів, які діяли на Україні, був потім використаний для розшуку архівних матеріалів, вивезених гітлерівськими загарбниками за кордон.

Архівні матеріали німецько-фашистські загарбники вивозили не тільки з України, а й з Молдавії, Білорусії та інших братніх республік. Оперативна група українських архівістів зуміла розшукати на території Польщі, Румунії і Чехословаччини і повернути Батьківщині близько шести вагонів документальних матеріалів^[24].

Ще напередодні Великої Вітчизняної війни, 29 березня 1941 р., Рада Народних Комісарів Союзу РСР затвердила нове «Положення про Державний архівний фонд і мережу державних архівів СРСР». Але на Україні здійснити основні моменти «Положення» не було можливості через німецько-фашистську агресію. Тільки через два з половиною роки наказом народногобкомісара внутрішніх справ України від 1 грудня 1943 р. було затверджено мережу архівних установ Української РСР. На Україні утворювалися такі центральні архіви та їх філіали: Центральний державний архів Жовтневої революції і соціалістичного будівництва у м. Києві, Філіал Центрального державного архіву Жовтневої революції і соціалістичного будівництва у м. Харкові, Центральний державний історичний архів у м. Києві, Філіал Центрального державного історичного архіву у м. Харкові, Філіал Центрального державного історичного архіву у м. Львові^[25], Центральний державний архів кінофотодокументів у м. Києві.

Ліквідовувалися такі архіви: Центральний державний історичний архів у м. Харкові, Центральний державний архів революції у м. Харкові, Центральний державний архів праці у м. Харкові, Центральний державний архів давніх актів у м. Харкові, Центральний державний архів давніх актів у м. Києві, Центральний державний архів давніх актів у м. Львові, Центральний державний фотокіноархів у м. Києві, Київський воєнний архів, Харківський воєнний архів^[26].

Поряд з центральними архівами у міру визволення території України від окупантів організовувалися й обласні та районні архіви. Але реорганізація системи архівних установ на Україні, так само як і по Радянському Союзу в цілому, відповідно до постанови від 29 березня 1941 р. докорінних змін у неї не внесла. Відбулися лише деякі зміни всередині архівів, проведено певні перегрупування фондів по центральних архівах, замість Центрального історичного архіву і архіву праці у м. Харкові утворено Центральний архів Жовтневої революції і соціалістичного будівництва на Україні у м. Києві, який згодом було переведено до Харкова.

Важливим кроком у напрямі дальшого зміцнення архівної системи на Україні була постанова Ради Народних комісарів УРСР від 31 серпня 1944 р. про заходи для утворення документальної бази з історії України та історії Вітчизняної війни і про упорядкування архівного господарства УРСР. Ця постанова стала програмним документом роботи архівних установ республіки у післявоєнні роки. Вона сприяла створенню джерельної бази з історії України та історії Вітчизняної війни і до деякої міри перетворенню державних архівів у науково-дослідні установи.

Поряд з організаційними заходами вживалися заходи щодо матеріального забезпечення архівних установ України і підготовки для них висококваліфікованих кадрів. За постановою уряду УРСР від 31 серпня 1944 р. при Центральному державному історичному архіві у м. Києві організовано аспірантуру (пізніше її було передано Київському університету), а при Київському університеті історико-архівний відділ, який мав щороку випускати 15-20 істориків-архівістів. Архівні установи України було включено в планове постачання через систему Держплану. Всі ці та інші заходи українського уряду сприяли дальшому розвитку архівних установ у післявоєнний час.

Відразу ж після закінчення Великої Вітчизняної війни архівісти республіки взялися за збір документальних матеріалів. До цієї копіткої роботи було залучено також різні громадські організації та окремих ентузіастів. Велику допомогу у збиранні документальних матеріалів подали комсомольські організації, учителі, колишні партизани, учні. Наприклад, при Київському міськкомі партії за постановою від 1 березня 1944 р. було організовано спеціальну комісію по збиранню документальних матеріалів. Такі ж комісії було створено і в районних установах і організаціях, на підприємствах і в школах м. Києва^[27].

Організаційні заходи і самовіддана праця архівістів республіки дали непогані результати щодо концентрації документальних матеріалів після визволення території України від окупантів. Так, уже на 1 липня 1944 р. в 17 областях України було зібрано 665 фондів з 137 265 одиницями зберігання і 68 336 кг розсипу матеріалів періоду Великої Вітчизняної війни^[28]. За неповними даними, на 1 січня 1945 р. по всій Україні було зібрано 4715 фондів документальних матеріалів (481 479 одиниць зберігання) і 305 836 кг розсипу. Крім того, було зібрано 43 103 примірники брошур, листівок, плакатів, відозв та 41 064 примірники газет, 7479 різних книг, 68 960 фотонегативів і позитивів кінокартин та багато інших матеріалів^[29]. Зібрані документальні матеріали є надзвичайно цінним джерелом з історії Великої Вітчизняної війни.

Більшість відомчих архівів, що існували на Україні перед Великою Вітчизняною війною, було знищено або вивезено окупантами. Загинули першоджерела з історії УРСР за період з 1935 по 1941 р., а подекуди і з 1930 р. Цю прогалину українські архівісти зараз поступово заповнюють за допомогою архівів всіх братніх союзних республік, в першу чергу московських і ленінградських центральних архівів, шляхом мікрофільмування і фотокопіювання документальних матеріалів. Збирання архівних матеріалів закінчилося, в основному, наприкінці 1947 р. Настав другий етап у післявоєнній роботі українських архівістів — організаційне зміцнення архівних установ.

Постанова Раднаркому Союзу РСР від 2 вересня 1945 р. про включення до складу науково-дослідних установ Союзу РСР державних архівів значно активізувала роботу всіх архівних органів. Проте умов для розгортання наукової роботи в архівах у нашій республіці на той час не було. Документальні матеріали не були упорядковані, не вистачало придатних приміщень та кваліфікованих кадрів. Отже, поряд з організаційним зміцненням архівів необхідно було завершити збирання та концентрацію документальних матеріалів в державних архівах, а також закінчити реевакуацію їх із тилу, посилити розшук документів, вивезених німецькими окупантами з України. Такі основні завдання стояли перед архівними установами республіки у перші п'ять післявоєнних років. Виконувати їх було нелегко в умовах, коли 80% усіх приміщень, які до війни займали державні архівні установи, було знищено окупантами.

Значну допомогу в охороні та зберіганні документальних матеріалів у нашій республіці було подано Міністерством внутрішніх справ, яке вжило енергійних заходів для забезпечення архівів приміщеннями. Так, напівзруйновані будинки було відбудовано для обласних архівів у Чернігові, Запоріжжі та Полтаві. В цих архівах з'явилася можливість не тільки проводити відповідну роботу над вже зібраними документальними матеріалами, а й відкривалася перспектива дальшої концентрації їх^[30].

За станом на 1 січня 1947 р. у державних архівах України налічувалося 28 млн. одиниць зберігання, з них упорядковано було лише 9 млн.^[31] Тому перед державними архівами постало першочергове завдання — навести порядок в архівосховищах. Почалася інтенсивна підготовка всіх архівних установ України до масового упорядкування та науково-технічної обробки документальних матеріалів. 17-20 травня 1949 р. у Києві було скликано республіканську нараду, в якій взяли участь всі керівні та наукові працівники архівів республіки. На нараду були запрошені представники Інституту історії партії ЦК КП України, науково-дослідних інститутів Академії наук УРСР, університетів, педінститутів, Вищої партійної школи, а також представники Головного архівного управління СРСР. Нарада підбила підсумки роботи архівних установ за чотири післявоєнних роки і накреслила найближчі завдання: за короткий час привести в порядок усі документи в державних архівах і ввести їх у науковий обіг. За цю роботу і взялися Архівне управління та його органи на місцях.

Щоб найкраще справитися з масовим упорядкуванням архівних матеріалів у центральних і обласних державних архівах та їх філіалах, було вжито ряд організаційних і науково-методичних заходів.

У квітні 1950 р. Міністерство внутрішніх справ Радянського Союзу видало наказ про результати перевірки діяльності ГАУ СРСР і центральних державних архівів у Москві і заходи для дальшого поліпшення роботи архівних органів. 16 жовтня того ж року було видано другий наказ міністерства про заходи до завершення науково-технічної обробки і поліпшення умов зберігання документальних матеріалів у державних архівах на всій території Радянського Союзу.

На цей час у державних архівах України, за неповними даними, налічувалось понад 10 млн. одиниць зберігання невпорядкованих архівних матеріалів і близько 1000 т розсипу. Причому на архіви західних областей припадало близько 8 млн. одиниць зберігання і близько 600 т розсипу^[32].

Неупорядковані документальні матеріали, згідно з останнім наказом міністерства, необхідно було привести в порядок протягом 2-3 років. Це вимагало величезної й складної роботи. Проведення її ускладнювалося тим, що в архівах західних областей України було багато документів іноземними мовами.

Щоб виконати наказ, було накреслено конкретні плани науково-технічної обробки документальних матеріалів по кожному архіву зокрема. Велику допомогу було подано архівам західних областей України, де було найбільше нерозібраних фондів. Тут було значно збільшено штати.

Спеціальним наказом міністра внутрішніх справ до роботи в архівних установах для впорядкування документальних матеріалів було залучено 100 працівників з інших управлінь і відділів міністерства. Крім того, до центральних, обласних державних архівів прикомандировувалось 100 чоловік із міських та районних архівів.

У державних архівах республіки було організовано соціалістичне змагання. За погодженістю з профспілковими органами Міністерство внутрішніх справ Української РСР 23 червня 1949 р. видало наказ, згідно з яким запроваджувався перехідний Червоний прапор і відпускалися кошти на заохочення кращих працівників. В цей же час розроблено ряд інструкцій і методичних вказівок, різних посібників з питань науково-технічної роботи над документальними матеріалами (окремо для архівів східних і західних областей), сховища обладнано стелажами загальною довжиною 35,5 тис. пог. метрів, проведено реставрацію і дезинфекцію пошкоджених документальних матеріалів^[33].

Аналіз роботи архівних установ республіки за 1950-1953 рр. показує, що план приведення в порядок документальних матеріалів в основному був виконаний. Ряд організаційно-методичних заходів, безумовно, сприяв прискоренню науково-технічної обробки фондів і підвищенню якості цієї роботи. Значно посилилась увага до науково-методичних питань, перевірка і контроль всіх ланок архівної роботи державних архівів, причому особливе значення надавалося забезпеченню охорони і збереження документальних матеріалів. Був налагоджений найтісніший зв'язок з партійними, державними і громадськими організаціями та установами, які значною мірою сприяли успішному виконанню цих важливих завдань^[34].

Приведення у належний порядок архівних матеріалів дало можливість інтенсивніше використовувати їх як у наукових, так і в практичних цілях. Для науки стали доступними мільйони документів. Проте не скрізь науково-технічна робота була проведена згідно з вимогами архівознавчої науки. В багатьох архівах, особливо західних областей України, був відсутній науково-довідковий апарат, а там, де він і був, то дуже примітивний.

Науково-видавнича робота в архівних установах України у 1950-1954 рр. була підпорядкована підготовці фундаментального тритомного збірника документів і матеріалів «Воссоединение Украины с Россией», присвяченого 300-літтю цієї важливої дати. У цій роботі брало участь понад 25 працівників архівних установ. Тоді ж почалася підготовка до видання збірника документів і матеріалів «Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине» в трьох томах, який вийшов у світ до 40-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, а також збірників «Революция 1905-1907 гг. на Украине» (у двох томах), «Рабочее движение на Украине в годы нового революционного подъема. 1910—1914 гг.» тощо.

Видавнича робота сприяла розширенню зв'язків з партійними, радянськими і науковими установами, налагодженню координації всієї наукової діяльності архівних установ з іншими науковими закладами республіки. Це позитивно позначилося на науковій якості видань архівних установ. До роботи наукових рад архівних установ республіки почали залучатися представники різних наукових установ. Все це піднесло значною мірою престиж архівів.

У 1950-1954 рр. багато робилось по підбору, розстановці, навчанню і вихованню кадрів. Скликались наради, проводились семінари, конференції молодих спеціалістів.

Основними закладами, де готувалися кадри для державних архівів, як і раніше, були Московський історико-архівний інститут та Київський державний університет, які давали в середньому на рік 15 молодих спеціалістів архівної справи для Української РСР. Багато працівників державних архівів Української РСР заочно навчалось у вищих учбових закладах, а також в аспірантурі. Тоді було звернуто увагу на вивчення працівниками архівів іноземних мов. Систематично проводилися заняття за спеціальною тематикою — з теорії і практики архівознавства. На нарадах і семінарах після попередньої перевірки роботи архівних установ областей працівники Архівного управління робили доповіді про стан архівної справи в тій чи іншій області, а також читали лекції з різних питань, систематично подавали практичну допомогу архівним працівникам на місцях.

Таким чином, величезна робота по упорядкуванню архівних матеріалів дала можливість у короткий строк ввести в науковий обіг значну кількість раніше невідомих цікавих документальних матеріалів, що зберігалися в архівах Львова, Чернівців, Закарпаття та та інших міст Української РСР. Почали виходити в світ перші путівники по архівах, створилися сприятливі умови і для науково-методичної роботи в архівних установах. Проте лишався невирішеним ряд актуальних проблем. Однією з них було налагодження обліку документальних матеріалів, адже діяльність архівістів протягом десяти післявоєнних років в основному спрямовувалася на їх збирання та упорядкування.

Новий етап в історії архівного будівництва на Україні охоплює 1955-1965 рр. Програмними документами, якими керувались архівні установи в цей період, були постанова уряду СРСР від 7 лютого 1956 р. і постанова уряду Української РСР від 18 липня 1956 р. про заходи до впорядкування режиму зберігання і кращого використання архівних матеріалів міністерств і відомств. Як у союзній, так і в республіканській урядових постановах констатувалося, що велика кількість документальних матеріалів архівів міністерств і відомств неупорядкована, зберігається у непридатних приміщеннях, а значна частина документів необгрунтовано засекречена і не може бути використана як самими установами та відомствами, так і науковими установами, вказувалося також, що відомчі архіви слабо укомплектовані кваліфікованими кадрами.

Постанова Ради Міністрів Української РСР зобов'язувала Держплан і ряд міністерств і відомств почати будівництво нових приміщень під архівосховища, а також створити майстерні для реставрації пошкоджених документів у Києві (при Архівному управлінні), Харкові, Львові (при центральних історичних архівах). Протягом усієї історії архівного будівництва вперше урядова постанова зобов'язувала міністерства і відомства привести у відповідний порядок свої документи. Для дальшого розвитку архівної справи це було дуже важливо, бо значно полегшувало процес комплектування державних архівів документальними матеріалами періоду побудови соціалізму в нашій країні.

За останні десять років кадри державних архівів зросли на 80%. Та не тільки кількісно, а й якісно змінились кадри архівних установ^[35]. Уже на початку 60-х років в українських архівах серед науково-керівного складу майже не було таких, що не мали вищої історичної чи спеціальної освіти. Серед архівістів Української РСР з'явилося багато хороших фахівців, методистів, які не тільки подавали допомогу молоді, а й почали узагальнювати досвід практичної роботи в архівах республіки. В останні роки чимало наукових працівників архівів Києва, Львова, Харкова, Чернігова, Вінниці та інших міст розробляють теоретичні питання з архівознавства, історії установ, археографії, джерелознавства, геральдики, сфрагістики та інших спеціальних історичних дисциплін. За змістом науково-дослідної роботи деякі державні архіви нашої республіки досягли досить високого рівня.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 13 серпня 1958 р. було затверджено нове «Положення про Державний архівний фонд Союзу РСР і мережу центральних державних архівів СРСР». У зв'язку з цим втратили дію постанови Раднаркому СРСР від 28 січня 1940 р. «Про затвердження «Положення про Головне архівне управління НКВС СРСР» і від 29 березня 1941 р. «Про затвердження «Положення про Державний архівний фонд Союзу РСР і мережу державних архівів СРСР»^[36]. Згідно з новим «Положенням» відповідальність за збереження, упорядкування, облік і використання документальних матеріалів відомчих архівів несуть керівники міністерств, відомств, установ, організацій і підприємств^[37]. Встановлено строки зберігання у відомчих архівах документальних матеріалів, після чого вони повинні надходити до державних архівів.

Відповідно до постанови союзного уряду Рада Міністрів Української РСР постановою від 4 жовтня 1958 р. затвердила мережу центральних, обласних, міських і районних державних архівів у республіці. Ця мережа діє й зараз. Вона включає п'ять центральних архівів: Центральний державний архів Жовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР у Харкові, Центральний державний історичний архів УРСР у Києві, Центральний державний історичний архів УРСР у Львові, Центральний державний архів кінофотофонодокументів УРСР у Києві, Філіал Центрального державного історичного архіву УРСР у Харкові, 25 обласних архівів та 9 їх філіалів, усі міські та районні державні архіви з перемінним фондовим складом. Цією ж постановою було затверджено «Положення про міські та районні державні архіви»^[38].

«Положення про Державний архівний фонд Союзу РСР» та нова мережа архівних установ України, затверджені Радою Міністрів СРСР і Радою Міністрів УРСР, найбільше відповідають розвитку архівної справи і тим завданням, які поставлені партією і урядом перед архівними органами країни.

Однією з сторінок історії розвитку архівної справи на Україні є міжнародні зв'язки українських архівістів. Вихід їх на міжнародну арену був наслідком загального наукового і методичного зростання архівних установ як у Радянському Союзі в цілому, так і на Україні зокрема. Значне розширення наукової роботи з архівознавства та інших спеціальних історичних дисциплін сприяло вступу в 1956 р. Архівного управління України до міжнародної організації архівістів — Міжнародної ради архівів, створеної ще в 1948 р. при ЮНЕСКО^[39].

У вересні того ж року делегація радянських істориків-архівістів, у складі якої були і представники від Радянської України, взяла участь у роботі ІІІ Міжнародного конгресу архівістів, який відбувся у Флоренції. Українська делегація брала також участь у роботі IV конгресу архівістів у Стокгольмі і V — у Брюсселі.

Організовувані Міжнародною радою архівів конгреси в основному відбуваються через кожні 4 роки. Крім того, архівісти України періодично беруть участь у роботі «Круглого столу архівів» європейській організації архівів, що існує поза Міжнародною радою архівів, але діє в тісному зв'язку з нею. Конференції «Круглого столу архівів» проводяться щороку. У цих конференціях беруть участь директори національних архівів та керівники архівних управлінь європейських країн. Тут обговорюються актуальні проблеми теорії і практики, зв'язані з координацією та уніфікацією архівної справи^[40].

Починаючи з 1957 р. представник від архівних установ Української РСР брав участь у трьох конференціях «Круглого столу архівів»: у Загребі (СФРЮ) в 1957 р., у Вісбадені (ФРН) у 1958 р. та у Варшаві (Польща) в 1961 р.

Українські архівісти зв'язуються з зарубіжними колегами не тільки під час конгресів і конференцій. Систематично відбувається обмін методичною, архівознавчою літературою та документальними збірниками, періодично проходять зустрічі з архівістами демократичних країн.

З розширенням наукових і ділових зв'язків радянських архівних установ з архівними установами соціалістичних країн, а також Англії, Франції, Італії, США, Швеції, Австрії та інших країн з'явилася реальна можливість одержати від них копії різних архівних документів (в тому числі з історії України), які поповнять Державний архівний фонд Союзу РСР і розширять документальну базу радянської історичної науки.

Партія і радянський уряд завжди уважно ставилися до духовної спадщини народу, зокрема надавали великого значення зберіганню і використанню архівних документів. Але ні в один період історії розвитку архівної справи не було вжито стільки важливих заходів, спрямованих на зміцнення архівної системи в нашій країні, як за останні десять років.

Крім уже названих постанов, спрямованих на поліпшення архівної справи, союзний і український уряди винесли ще дві дуже важливі постанови (союзна — від 25 липня 1963 р., республіканська — від 27 вересня того ж року), спрямовані на піднесення роботи архівних установ до рівня вимог Програми Комуністичної партії Радянського Союзу, в якій записано: «Інтенсивно повинна розвиватись дослідна робота в галузі суспільних наук, які становлять основу керівництва розвитком суспільства. Головним у цій галузі є вивчення і теоретичне узагальнення практики комуністичного будівництва, дослідження основних закономірностей економічного, політичного і культурного розвитку соціалізму і переростання його в комунізм, розроблення проблем комуністичного виховання»^[41].

У вказаних постановах зверталась увага керівників міністерств і відомств на незадовільний стан упорядкування і зберігання документальних матеріалів у їх архівах, через що вони не можуть належним чином використовуватися. В постановах визначалося бойове завдання — навести повний порядок в архівах відомств до 1965 р. Воно пов'язувалося з потребою використання матеріалів відомчих архівів безпосередньо на місцях^[42].

Велика увага в постановах приділялася поліпшенню науково-довідкових апаратів державних архівів, недосконалість яких утруднювала користування ними. Поліпшення науково-довідкового апарату зараз є основним завданням архівних установ. Щоб виконати його, необхідно передусім повністю упорядкувати документальні матеріали, тобто провести над ними весь комплекс науково-технічної роботи.

Проблема охорони і збереження документальних матеріалів тісно зв'язана з приміщеннями. Тим часом майже всі архівні сховища України розмістилися у не пристосованих для зберігання документів приміщеннях (здебільшого церквах, костьолах, синагогах, кірхах і монастирських приміщеннях різного типу). Більшість з них, як правило, не опалювалася, належно не освітлювалася, мала велику вологість.

Постановою уряду України 1963 р. передбачено побудувати під архівосховища у ряді областей спеціальні приміщення і обладнати їх за останнім словом техніки. Такі приміщення уже побудовано в Києві для міського архіву, в Донецьку облдержархіву (на 2,5 млн. одиниць зберігання), реконструйовано архівосховище в Одесі. Закінчується будівництво першої черги комплексу будинків для центральних архівів у Києві. Розпочато будівництво приміщень для обласних архівів у Сумах, Черкасах і Миколаєві. У найближчі роки заплановано спорудити будинки для облдержархівів у Дніпропетровську, Запоріжжі, Сімферополі, Ровно і Кіровограді.

Такі реальні наслідки піклування Комуністичної партії і Радянського уряду про забезпечення зберігання документів з історії нашого народу.

За останні роки архівні установи Української РСР провели певну роботу щодо наукового використання архівних матеріалів. Лише за час, що минув після ХХ з'їзду КПРС, видано понад 100 томів збірників документальних матеріалів та інших праць з безпосередньою участю архівістів. Більшість з цих видань присвячено Великій Жовтневій соціалістичній революції й громадянській війні на Україні, впливу Великого Жовтня на розвиток революційного руху в західних областях України. Архівісти працювали також над історією фабрик і заводів, історією міст і сіл та над іншими проблемами. З кожним роком збільшується кількість публікацій, присвячених Великій Вітчизняній війні, історії робітничого класу і колгоспного селянства, історії культури. Дещо зроблено архівістами республіки і в справі підготовки до видання науково-довідкових апаратів (путівників, описів документальних матеріалів тощо).

Зараз архівні працівники України борються за встановлення зразкового порядку на всіх ділянках архівної роботи. Архівні установи у найближчі роки стануть науковими у повному розумінні цього слова, а їх документальні багатства служитимуть дальшому розвиткові історичної науки. Зусилля архівістів спрямовуються на те, щоб якнайповніше зберегти документальні матеріали періоду побудови соціалістичного суспільства у нашій країні і переходу його до комунізму. У цьому їм мусять допомагати керівники установ, організацій та підприємств, уся громадськість.

Після виходу в 1963 р. постанови українського уряду про наведення порядку в архівах відомств стан збереження і упорядкування документів у них значно поліпшився. В середньому 80% республіканських і обласних установ та організацій упорядкували свої документи і зараз можна прийняти їх на зберігання до державних архівів. А це значить, що джерельна база історії соціалістичного суспільства буде забезпечена. Правда, у міських, районних і особливо в сільських установах та організаціях процент упорядкування документальних матеріалів значно нижчий.

Немає сумніву, що незабаром буде встановлено єдиний порядок зберігання документальних матеріалів в установах, які їх утворюють і відкладають у державних архівах.

Про необхідність дальшого розвитку суспільних наук, зокрема, говорилось у доповіді Л. І. Брежнєва ХХІІІ з'їздові КПРС: «Розроблення важливих проблем економіки і політики, філософії і соціології, історії і права, інших суспільних наук у тісному зв'язку з практикою комуністичного будівництва найважливіше завдання радянських учених… Розвиток суспільних наук і впровадження їх рекомендацій у практику відіграють не менш важливу роль, ніж використання досягнень природничих наук у сфері матеріального виробництва і розвитку духовного життя народу…»^[43]

У світлі такої високої оцінки суспільних наук особливо велика відповідальність покладається на один з загонів працівників ідеологічного фронту — на архівістів — зберігачів документальних джерел, в яких зафіксовано багатовіковий досвід нашого героїчного народу.

Наукова організація, механізація та автоматизація управлінської праці і діловодства, впроваджувані в нашій країні, мають безпосереднє відношення і до архівної справи. Безсумнівно, введення їх в архівну справу і діловодство установ, організацій і підприємств допоможе архівістам успішно виконати завдання, що ставляться перед ними Комуністичною партією і Радянським урядом. Життя висуває перед архівістами все нові й щораз складніші завдання, тому удосконалення організації і механізації роботи в архівних установах є назрілим питанням, що чекає невідкладного розв'язання.

Небачений досі розвиток науки і техніки, механізація і автоматизація виробничих процесів істотно впливають не лише на виробничі процеси, сприяючи значному підвищенню продуктивності праці, а й на управлінську працю і процес документоутворення. Наукова організація, автоматизація і механізація управлінської праці та діловодства з кожним роком збільшують кількість нових видів і форм документів, обсяг яких у Державному архівному фонді Союзу РСР неухильно зростатиме. Ці обставини зобов'язують архівістів розв'язати ряд складних науково-технічних проблем, пов'язаних з забезпеченням надійного зберігання документів і організацією їх всебічного використання. На допомогу їм прийде промисловість.

У найближчі роки значно зросте виробництво найрізноманітніших засобів механізації управлінської праці та архівної справи. Промисловість Радянського Союзу значно збільшить випуск архівного і бібліотечного стелажного устаткування, транспортерів, машин і апаратів для механізації та автоматизації роботи в канцеляріях і діловодстві, машин для механізованої обробки документів тощо. Буде випускатися велика кількість устаткування для мікрофільмування документів і засобів для їх розмноження, апаратів для читання мікрофільмів.

Зараз переважна більшість адміністративної документації складається на паперовій основі рукописним, машинописним або друкарським способом. Оснащення працівників сфери управління та діловодства фотографічною, фонографічною та іншою технікою в недалекому майбутньому змінить основу і зовнішній вигляд документів. Автоматизація процесів управління, широке впровадження в практику електронно-обчислювальної техніки вже привели до прискореного зростання перфорованих документів (перфокарт, перфострічок тощо). Зокрема, в архіві ЦСУ СРСР лише в результаті Всесоюзного перепису населення в 1959 р. створено фонд перфокарт, який налічує понад 200 млн. одиниць.

Швидкими темпами йде мікрофотокопіювання документів. Так, лише в мікрофотолабораторіях архівних установ України виробництво мікрофотокопій збільшилось з 130 тис. кадрів у 1957 р. до 1,7 млн. у 1965 р. Майже всі державні архіви України у 1956-1965 рр. організували мікрофотокопіювання архівних документів; більшість обласних архівів комплектується фотодокументами. З розвитком техніки мікрофільмування мікрокопії документів все ширше виготовлятимуться не лише в архівах, а й безпосередньо в установах для потреб обліку та інформації.

Слід підкреслити зв'язок мікрофотокопіювання документів з механічним пошуком інформації. Важко уявити собі систему механізованого пошуку інформації за умов традиційного зберігання паперових документів на полицях і стелажах в сучасних архівосховищах. Дуже складно організувати пошук необхідних даних серед документів, різних за видами, форматом паперу, способом виготовлення (рукописні, друковані, графічні тощо). Складність стає ще більш очевидною, коли враховувати, що зараз документи в архівосховищах розміщені на певній відстані у просторі і зберігаються некомпактно.

Якби ми захотіли зараз, за існуючих умов, механізувати пошук інформації, то зіткнулися б з цілою низкою серйозних проблем, необхідність розв'язання яких, при більш раціональному підході до справи, виявиться недоцільною. Певно, треба йти іншим шляхом — уніфікувати і стандартизувати зовнішні ознаки документів так, щоб вони майже не відрізнялися один від одного. Просторовий обсяг документів треба зменшити у декілька сотень разів. Це перша передумова запровадження механічного пошуку інформації. Мікрофільмуванню належить головна роль в істотному зменшенні об'єму архівних документів і компактному їх розміщенні.

Найпростіший спосіб здійснення механічного пошуку інформації полягає в тому, що відомості з документа переносяться на перфокарту, яка після індексації та кодування виступає в ролі носія інформації. Для цієї мети можуть використовуватися картки з крайовою перфорацією для ручної обробки (індексація, кодування і відбір), а також перфокартки для машинної обробки. Обидва види перфокарток повинні набути широкого застосування у державних архівах протягом найближчих років.

Ще недавно в нашій країні кінострічка використовувалась лише державними кіностудіями. Зараз кіно переростає в досить поширений метод реєстрації наукових експериментів і серйозний засіб наукового дослідження. Спеціальні види кінозйомки (уповільнена, прискорена, мікрозйомка та ін.) набувають все більшого поширення в наших науково-дослідних установах. Все більше створюється хронікально-документальних, науково-популярних, документальних кінофільмів. Кіноапарати входять у побут радянських людей, допомагаючи створювати цікаві й цінні кінодокументи.

До недавнього часу основною формою обліку і реєстрації результатів наукових експериментів у науково-дослідних установах, обліку і реєстрації виробничих процесів на підприємствах були періодичні записи в щоденниках експериментаторів або чергових. Зараз все більшого застосування набувають автоматичні реєструючі прилади і апарати. Записи численних видів цих приладів стають масовими документами, що дають велику за обсягом і дуже цінну за змістом інформацію.

Не менш широко застосовується для документування магнітний фонозапис. Поступово він витісняє традиційне виготовлення документів рукописним способом, значно полегшуючи працю в наших установах і підвищуючи її продуктивність.

Масове створення нових документальних матеріалів — перфокарток, кінодокументів, табуляграм, записів реєструючих приладів, фотодокументів та ін. — характерна риса сучасної документалістики. Тому при комплектуванні архівів, зберіганні й використанні нових документальних матеріалів слід враховувати їх особливості і специфіку.

Зараз навіть неможливо передбачити всі види документів, які, безсумнівно, з'являться у недалекому майбутньому як носії інформації, і архівісти повинні уважно стежити за всіма новинами у цій галузі і бути підготовленими до розв'язання на високому науковому рівні питань про те, в яких умовах і як довго можуть зберігатися ці нові документи, як найраціональніше організувати їх зберігання і всебічне використання.

Вже тепер відомо, що документи, виготовлені на нітроплівці і термографічних паперах, непридатні для тривалого зберігання, що перфокартки дуже чутливі до коливань температури і вологості повітря. Архівісти зобов'язані разом із зацікавленими установами вирішити, які з нових видів документів підлягають постійному зберіганню, щоб дати можливість працівникам установ правильно вибрати основу, на якій повинні створюватися такі документи.

У практиці поточної роботи установ досить часто доводиться вирішувати однотипні питання, схожі між собою як методами виконання, змістом, так і формою. Відсутність уніфікації і стандартизації в оформленні результатів роботи викликає значні витрати робочого часу виконавців на технічну роботу. А тому слід серйозно подумати над виробленням і широким застосуванням типових, уніфікованих форм документів з метою спрощення оформлення результатів роботи.

Застосування диктофонів у науковій та управлінській праці дасть можливість у 2,5 раза прискорити досі ще трудомісткий процес документування.

Значно полегшать організацію інформації перфораційні картки з крайовою перфорацією, плоскі та ступінчасті картотеки, які з успіхом можна застосовувати в державних архівах. Аналіз затрат робочого часу в установах свідчить про те, що значна його частина йде на виготовлення, копіювання та розмноження документів. Тут на допомогу працівникам, зайнятим у сфері управління, діловодства та архівної справи, приходять копіювальні машини і апарати, які за кілька секунд можуть виготовити необхідну кількість копій документів. Зараз промисловість вже випускає машини для розкриття конвертів і їх заклеювання, для нумерації документів, для вибіркового копіювання, для комплектування багатоаркушевих матеріалів тощо. Всі вони в недалекому майбутньому широко застосовуватимуться в управлінській праці.

Говорячи про розвиток архівної справи, слід мати на увазі тісний, органічний взаємозв'язок її з перспективами розвитку кібернетики і, зокрема, основи кібернетики — інформації та нової її галузі — документалістики.

У сиву давнину досвід, що його набували люди в процесі своєї діяльності, нагромаджувався і передавався з покоління в покоління в усній формі. Він був таким незначним, що міг вміститися в пам'яті однієї людини. Коли ж інформації нагромадилося більше і людина не могла вже тримати її всю в пам'яті, виникло письмо як засіб спілкування і фіксування людського досвіду. Згодом виникли так звані «зовнішні органи» пам'яті людини — бібліотеки і архіви. Зараз стало очевидним, що дальший технічний прогрес неможливий без докорінної перебудови всіх інформаційних служб. Інформації нагромаджується так багато, що, користуючись традиційними методами (реферативна служба, каталоги, бібліографічні покажчики тощо), людство не зможе засвоїти і використати її^[44]. Так, кількість друкованих документів подвоюється кожні 50 років. Уже зараз відчувається незручність, неефективність традиційних архівних систем, за яких кожному документові привласнюється лише одна ознака, в той час коли він, як правило, має дуже багато ознак. Це особливо помітно при каталогізації і користуванні каталогами, коли доводиться їх дублювати з метою поліпшення інформації і пошуку необхідних даних. Тим часом застосування найпростіших засобів механізації — карток з крайовою перфорацією — при каталогізації архівних фондів дозволить уникнути дублювання.

Кібернетика лише починає входити в архівну справу, однак вже зараз з певністю можна говорити про позитивні наслідки цього процесу.

На зміну оригіналам документів прийдуть їх мікрофотокопії. При цьому частина найважливіших і найцінніших оригіналів буде залишена як страхові фонди, переважна ж більшість оригіналів документів після мікрофотокопіювання буде знищена. Архіви стануть компактними, а їх наближення до науковців і трудящих — максимальним.

Архівна система майбутнього буде заснована на розподілі інформації між центральними, галузевими і вузькогалузевими службами. Такій системі повинна відповідати і будова архівних установ. Незалежно від місця зберігання документа при кожному запиті треба буде спочатку встановити відповідну службу, а потім шукати його. Лише за цих умов відпаде необхідність у негнучких універсальних класифікаційних схемах, і архівні матеріали використовуватимуться найбільш доцільно^[45].

 

С. Д. Пилькевич

ГЛАВНЫЕ ЭТАПЫ РАЗВИТИЯ АРХИВНОГО ДЕЛА НА УКРАИНЕ
(1917-1965 rr.)

Резюме

В статье дается краткая характеристика главных этапов развития архивного дела на Украине в послеоктябрьский период.

Тяжело отразились на состоянии архивов Украины гражданская война и немецко-фашистская оккупация, во время которых погибли ценнейшие документальные материалы, исчисляющиеся миллионами единиц хранения.

Отправной точкой архивного строительства на Украине после Октябрьской революции явился декрет от 1 июня 1918 г., подписанный В. И. Лениным.

Сложный процесс формирования системы архивных учреждений продолжался вплоть до Великой Отечественной войны.

Не менее сложные проблемы возникли в послевоенный период. В статье освещается, как происходило упорядочение документальных материалов в госархивах и комплектование их новыми документами, как развивалась научная жизнь в архивных учреждениях республики. Намечаются дальнейшие пути организационной и научно-исследовательской деятельности государственных архивов Украинской ССР.

——————

1. «Архівна справа», 1925, кн. 1, стор. 46-47.
2. Збірник законів та розпоряджень Робітничо-Селянського уряду України, 1923, № 1, стор. 7.
3. Там же, стор. 8.
4. «Архівна справа», 1925, кн. 1, стор. 148-150.
5. Збірник законів, розпоряджень і інструкцій у архівній справі, в 1. Харків, 1927, стор. 5-8.
6. Там же, стор. 9.
7. «Радянський архів», 1931, кн. 3 (18), стор. 4.
8. Там же, стор. 5.
9. Там же, стор. 72-73.
10. «Архівна справа», 1930, № 3 (14), стор. 124-125.
11. «Радянський архів» 1931, кн. 4-5, стор. 5.
12. Там же, стор. 6.
13. «Архивное дело. 1918-1938 гг.», 1938, № 3 (47), стор. 165.
14. «Архивное дело. 1918-1938 гг.», 1938, № 3(47), стор. 166-167.
15. Научно-информационный бюллетень (далі — НИБ або НІБ), 1948, № 2.
16. Труды Историко-архивного института, т. 4, М., 1948, стор. 247,
17. «Исторический журнал», 1941, № 7-8.
18. Там же.
19. «Военно-исторический журнал», 1941, № 6-7.
20. Архів Архівного управління при Раді Міністрів УРСР (далі — Архів АУ), 1943-1944, спр. 3, арк. 7.
21. НІБ, 1958, № 2, стор. 32-33.
22. Архів АУ, 1943-1944, спр. 3, арк. 10.
23. Там же, арк. 11.
24. НИБ, 1948, № 2, стор. 13.
25. У 1956 р. постановою Ради Міністрів УРСР цей архів було перетворено із філіалу в Центральний історичний архів у м. Львові.
26. Архів АУ, 1943-1944, спр. 3, арк. 16-17.
27. Архів АУ, 1943-1944, спр. 3, арк. 20.
28. Там же.
29. Там же, арк. 21.
30. Архів АУ, 1946, спр. 4, арк. 52-53.
31. Там же, арк. 73.
32. Архів АУ, 1950, спр. 29а, арк. 4.
33. Там же, 1953, спр. 19, арк. 5-23.
34. Архів АУ, 1964, спр. 8, арк. 6.
35. Архів АУ, 1964, спр. 8, арк. 39-40.
36. НІБ, 1958, 3(33), стор. 3.
37. Там же, стор. 9.
38. НІБ, 1959, 1(35), стор. 25.
39. «Научно-информационный бюллетень ГАУ», 1956, № 3, стор. 4.
40. «Вопросы архивоведения», 1959, № 1, стор. 102-103.
41. Матеріали XXII з'їзду КПРС. К., 1962, стор. 392.
42. Архів АУ, 1963, спр. 4, арк. 33-66.
43. Л. І. Брежнєв. Звітна доповідь Центрального Комітету КПРС ХХІІІ з'їздові Комуністичної партії Радянського Союзу. К., 1966, стор. 87.
44. Г. Г. Воробьев. Архивы и поиск научной информации. — «Вопросы архивоведения», 1964, № 4, стор. 25.
45. Г. Г. Воробьев, вказ. праця, стор. 27.