Вікіджерела

Історично-географічний збірник/2/Гетьманські універсали м. Київу

< Історично-географічний збірник | 2

ГРУШЕВСЬКА ОЛ. ОЛ.

ГЕТЬМАНСЬКІ УНІВЕРСАЛИ М. КИЇВУ.

Серія гетьманських універсалів м. Київу починається з перших-же років нового режиму. Революція та війна завдали містам багато клопоту. Постійні переходи війська, що вимагало собі стації, важким тягарем лягали на магдебургії. Стації і в нормальних спокійних умовах викликали багато скарг, а тепер такі вимоги ставали що-раз ширші та набували в тих, що прямували до театру війни, рішучих виразів. Не так то було таким людям легко поясняти, що вони вимагають зайвого та повинні обмежитися в своїх вимогах тільки необхідним. А що́ таке це необхідне, чого́ можна було вимагати від міщан? було це надто невиразне та припускало різні тлумачення. Треба було шукати авторитетних пояснінь, на які могли пристати й військові частини, а коли не слухалися, щоб було кому спинити неслухняних та повздержати від дальших зловживань.

Саме за-для такої ролі й була придатна нова адміністрація Гетьманщини. Від цієї ото адміністрації можна було отримати заборону чинити кривди та вимагати зайве під назвою стації.

Перші гетьманські універсали і виявляють нам ті умови, в яких київський магістрат кинувся до гетьмана по оборону від різних кривд од перехожих та переїжджих військових людей. Гетьманські універсали перелічують нам оцих військових, що робили кривди київським міщанам.

Універсали Богдана Хмельницького намічають такі групи:„товариству войска его царского величества Запорозского, старшинѣ и чернѣ вь тягненью за войскомъ идучимъ, яко и зъ войска назадъ поворочаючимъ коннымъ и пѣшимъ и на якой кольвекъ услузѣ нашой будучимъ вшелякоѣ кондыціи людемъ и кождому кому бы тылько сее наше писаніе показано было доносимъ“[1]. В иншім універсалі того-ж Богдана маємо подібний-же вираз: „за войскомъ идучимъ и назадъ поворочаючимъ до вѣдомости доносимъ“. У пізніших універсалах маємо деякі поясніння: „всей старшинѣ и черни войска е. ц. в. запорозкого высылкомъ и на якой колвекъ услузѣ нашой зостаючимъ“, з тим треба порівняти аналогічні зазначення инших універсалів теж оборонного змісту: „также до войска идучимъ и зъ войска назадъ поворочаючимъ коннымъ и пѣшимъ, ватагомъ и чатовникомъ и вшелякого стану и кондиціи людемъ“ або пізнішого універсалу, де поруч з українськими козачими військовими частинами фігурують і московські: „также бояромъ, княземъ, воеводамъ и всимъ началнымъ и подначалнымъ ратнымъ е. пр. ц. в. людемъ и кому одно-колвекъ теперь и напотомъ сее наше писаніе показано будетъ“. В усіх цих універсалах має на увазі центральна влада військові частини, які переходитимуть через місто та спинятимуться за-для „становискъ, ночлеговъ и попасовъ“. Розуміється, хто спиняється, той вимагає собі всього потрібного і як-раз таке розуміння треба шукати в виразі універсалів „не отправовали жадныхъ становискъ, ночлеговъ и попасов въ ономъ“. Ясно, що з „становисками“ звязуються різні вимоги від тих, що переходять, до міщанства.

Але не самі лиш військові частини та їхні старші вдавалися з своїми вимогами до міщанства. Так само ставилися до міщан і гетьманські посланці в тій чи иншій справі, більш чи менш важливій. З одного боку „жаденъ з товариства нашего“, з другого боку „посланый зъ листомъ нашимъ туды будетъ“ чи „зъ листомь нашимъ на якій колвекъ послузѣ нашой войсковой мѣлъ ся знайдовати“ чи „висланый яко отъ насъ самихъ такъ и отъ полковниковъ“: ці люди теж чинили міщанам багато кривд різними своїми вимогами та вимислами. Гетьманські універсали передбачають, як стануть себе тримати з міщанами такі гетьманські посланці з їх великими вимислами. Спеціяльні згадки в гетьманських універсалах про таких „высылчихъ нашихъ“ показують, що влада добре розбиралася в таких стосунках на місцях і виразними погрозами своїми хтіла стримати людей свавільних та вибагливих.

Які саме бували кривди міщанству, виявляють гетьманські універсали, зазначаючи, що́ саме заборонено робити. „Частокроть скарги до насъ доходять, ижъ висилчіе наши войсковіе въ потребахъ и въ справахъ войсковихъ оть насъ посыланые… неналежнѣ (домогаются и вытягають) вымысльныхъ и непотребныхъ датковъ, яко то чоботъ, шапокъ, поясовъ и инныхъ рѣчей“, до того ще треба долучити з иншого гетьманського універсалу „панчохъ и иншихъ вымысловъ вытягати не важилъ“. Як бачимо, реєстр речей, що їх вимагали від міщан, складненький і вміщає речі, що їх властиво не можна було сподіватися тут знайти. За тим загальним висловом „и иншихъ вымысловъ“ могли бути й деякі инші несподівані вимоги вибагливих гетьманських посланців. Те, що гетьманські універсали раз-у-раз зазначають ті-ж самісінькі кривди міщанству, свідчить, що магістрат у своїх скаргах наводив ті-ж самі вимоги та здирства переїжджих. Гетьманський універсал повинен був служити в випадку конфліктів. Покликаючись на цей універсал, можна було відмовляти в вимогах занадто важких та вибагливих.

Повторення універсалу з деякими невеличкими змінами вказує, що конфлікти траплялися часто, що треба було поновляти давні заборони, щоб вони в потвердженні виглядали-б авторитетніш. Після Хмельницького маємо потвердження та нагадування Виговського, Юр. Хмельницького, Бруховецького, Самойловича, Мазепи[2]. Як бачимо, мало не до кожного нового гетьмана мусів удаватися магістрат з скаргою на нові кривди від переїжджих та на неуважність їхню на гетьманські універсали та заборони вимагати зайві стації від міщанства.

Пізніші гетьманські універсали мало чим доповнюють попередні; нових важливих для висвітлення справи рис вони не подають. В однім знаходимо додатки в реєстрі речей, що їх вимагають переїжджі від міщанства в рахунок звичайної стації, але це не змінює справи взагалі: „вытяганьемъ збытныхъ кормовъ, напоевъ, особливо неналежачихъ собѣ поклоновъ, такъ тежъ вымоганьемъ чоботъ, шапокъ, панчохъ, поясовъ, сафяновъ и иншихъ неналежныхъ датковъ не важилися чинити“. Очевидячки, міщанство в своїй скарзі пригадало деякі конкретні випадки здирства.

Подали так само майстратові і деякі подробиці про те, як переїжджі вимагали підвід. „Многіе рожного стану особи частокроть, въ якихъ кольвекъ дѣлѣхъ черезъ ихъ городъ переѣжджаючися, не поглядаючи на жалованные монаршіе их ц. пр. в. грамоты… въ подводу собѣ конѣ зъ возами зъ хомутами у нихъ берутъ и бывають таковыи, же згола ихъ назадъ не ворочають, а иншіе далекимъ поѣздомъ вымордовавши, ледво живые назад вернувши, возы и хомуты забирають“: очевидячки це конкретні випадки, які дуже міщан кривдили. Далі пояснено: „они помененные мѣщане всегда, наймаючи тыи подводы, многую шкоду поносять въ заплаченью оныхъ“. Такі поясніння могли дати самі лиш міщани, які добре знали фактичну основу виконання підвідної повинности та ті витрати, що їх довелося зазнати за-для цієї справи. Риси підвідних тягарів, подані в цій скарзі, повторюються і в пізніших скаргах і инших людей.

Як мотивували міщани своє прохання про зменшення тягарів та полегшення? Стація існувала перед Хмельниччиною і тоді доводилося нормувати підвідну повинність, забороняючи будь-які зайві вимоги. Майстратові могли-б покликатися на цю практику стації попередніх десятоліть, але вони тут не пригадали про давню практику, як це робили в инших випадках. Треба гадати, що гетьманські універсали повторюють мотивування прохань міщанства і з цього можна відреставрувати основне обґрунтування. Очевидячки міщанство підкреслювало своє зубоження, занепад цілого міста, вважаючи це за впливовіший аргумент у справі полегшення. Вже гетьман Богдан так повторював аргументацію міщанства. „Видѣчи мы великое спустошеніе мѣста Кіева, которое обыватели тамошніе отъ войска лядского понесли, и теперь мы тому запобѣгаючи, абы мѣсто наше столечное и церкви божій при вѣрѣ нашой православной христіянской в цѣлости зоставали, вышьменованное мѣсто Кіевъ беремо под оборону нашу“. В універсалі Бруховецького зазначено: „пановъ мѣщанъ кіевскихъ, яко бѣдныхъ и презъ тую войну спустошоныхъ, и хотѣчи того пилнѣ мѣти, сурово приказуємъ“… Тут, як бачимо, спустошення та зубоження Київа звязано з війною. В инших скаргах зубоження звязано з підвідними вимогами переїжджих. „Для незносныхъ тяжаровъ вытяганьемъ мѣскихъ екзакцій на розные мимоѣзды и наѣзды въ немалое знищенье а правѣ и до остатнего убозства приходять“. Це знищення міського життя взагалі дає спромогу та привід міщанам настоювати на полегшенні в справі стації, не згадуючи за давню практику в цій сфері, що вироблена була за попереднього режиму.

Знає гетьманський уряд про суворе часом поводження переїжджих з міщанством і через те часом спеціяльно зазначає, що таке відношення недопустиме. „А если бы хто мимо волю нашу важился неналежныхъ датковъ вимогати, особливо фуками и погрожками пановъ майстратовыхъ контемптовати“: тут відокремлено самі надмірні вимоги від поводження переїжджих з міщанськими старшими. З такими свавільними дозволяє гетьманський універсал поводитися досить рішуче. „Такого, яко проступцу и непослушного волѣ нашой и свавольника, позволяємо звязавши до насъ присылати, который сурового нашого не уйдетъ каранья“. Питання, як бути з такими свавільними, не таке легке, можна було вживати різних погроз, але не завсіди міщанство мало реальну спромогу своїми засобами спинити свавільну людину та припинити „кривды и шарпанину и иные неслушные рѣчи“. Цікаво, що доводилося спеціяльно визначати деякі випадки з самозванцями, так-би мовити: „А которые бы безъ писанья нашего зъ пѣрначами наѣхавши вымыслы якіе починити мѣли“. Отож гетьманський лист доводить, що певну людину справді вислано в важливій справі загального значіння і що вона може прохати для себе стації.

Окремі пункти треба зазначити: не вимагати зайвого в харчуванні, хоч взагалі міщанство повинно давати потрібне харчування („однакъ панове мѣщане кіевскіе хлѣба и соли не повинны забороняти“), не вимагати різних речей (приклади таких вимог було вже зазначено — чоботи, шапки, пояси, панчохи, сап'яни), коли дано від гетьмана спеціяльного листа, тоді не вимагати від міщанства по-над те, що в листі зазначено висланим брати на своє харчування („опрочъ того, если що имянно[3], будетъ въ листу нашомъ написано и виражено, корму повинны будуть дати, а не большей“). Самих підвід теж не можна вимагати над міру, maximum і для того, хто їхав-би „въ пильной справѣ нашой и поважной войсковой“ становить „не большъ надъ десять подводъ“. Окремо зазначено в однім універсалі — „а особливе за границу отнюдь же-бы не давано подводъ, альбо вѣмъ згола туда давати не належить“.

В справі майстратових земель київські скарги, очевидячки, спиралися на давні надання і це зазначає теж гетьманський універсал: „ижъ мѣщане кіевскіе, яко отъ давныхъ часовъ до майстрату кіевского кгрунты и сѣножати мають наданые и оные правами держать“. Отож, про що міщанство вирішило не згадувати в скаргах у справі стації, тут воно зазначило цілком отверто. Як давніш міщани вже „первшою ласкою нашею упевнены“, так і далі не мають терпіти ні від кого „кривды и пренагабанья“ в своїх давніх землях, „гдѣ тылько своѣ кгрунты мають и оныхъ отъ давныхъ часовъ заживаютъ“. Конкретний випадок був очевидячки на Оболоні і через те гетьманський універсал звертається передусім та ознаймує „обывателемъ преорскимь и козаком“, які зробили міщанам кривди в їх сіножатях на Оболоні. Між тими, що визначені, як кривдники міщанства, цікаво завважити „альбо зъ козаковъ въ надѣи козацтва“. Очевидячки, маємо тут натяк на тих, що, відчуваючи своє упривилейоване становище, дозволяли собі зневажати міські привилеї, потверджені вже од гетьманського уряду. Такі люди „въ надѣи козацтва“, мабуть, часто докучали міщанству своїм зневажанням магдебурзької практики та давніх приписів, що нормували міщанський уклад життя. Були певно й такі, що вважали давній магдебурзький уклад за знищений та замінений на новий козацький устрій. Через те універсал гетьманський пріорським мешканцям порушує принагідно питання про загальне потвердження київським міщанам їх прав та привилеїв „отъ давныхъ часовъ“. Можна гадати, що тут захоплень міщанської землі бувало не так багато, до гетьманської влади звертатися часто не доводилося, справи закінчувалися на місці і через те в гетьманських універсалах, що їх ми маємо, порівнюючи мало згадок про земельні справи, захоплення та суперечки.

Справу про магістратський присуд та адміністрацію зачіпає універсал Самойловича. Була певна скарга міщанства, що „жителей тяглыхъ въ Кіевѣ до ратушного реєстру належных“ з-під ратушу записали до козацтва. Цікава побіжна замітка універсалу, що коли передніш козаків було небагато, то тепер „стало ихъ много безъ заслуги и безъ жадноѣ въ войсковыхъ дѣлѣхъ працы“, отож на думку універсала далі побільшувати та поширювати запис до козацького компуту немає причини. Тут не перебулося без участи місцевої козацької адміністрації. Хоч і написано, що „з межи жителей тяглыхъ… ся пописали“, виходить, ніби ратушні люди сами виявили відповідну активність, але універсал удається до „сотника київського, отамана городового“ з товариством і висловлює здивування „такому вашому смѣлому поступкови“. Гетьманська влада рішуче заявляє, що „овшемъ не велѣли въ реестръ козацкій вписовати новыхъ и у войску при насъ рейментару небывалыхъ людей“. Опріч самого записування до компуту, козацька адміністрація, доводиться гадати, виявила й певне заохочування до такого запису; тим і пояснюється рішучий тон гетьманського універсалу. Конкретний випадок викликав теж надання гетьманського універсалу Мазепи про невтручання козацької адміністрації до людей магістратського присуду. Це справа з кожум'яцькими людьми в Київі. Людей „за мѣстомъ мѣшкаючихъ прозываемыхъ Кожемякъ“[4], повертає київська козацька адміністрація „въ своє всегдашнее послушенство“ і тим самим „цале отнимаетъ отъ тяглости и сполного порядку мѣского“. Гетьманський універсал забороняє це надалі київській козацькій адміністрації.

У цих непорозуміннях, так само, як і в справі з пріорськими мешканцями цілком виявилися ті різні труднощі, що були наслідком близького сусідства в Київі козаків з міщанами „упривилейованого“ міста. Козаки та козацька адміністрація не завсіди вважали на таке упривилейоване становище київського міщанства та порушували привилеї. Доводилося нагадувати, що привилеї київського міщанства, якими воно користалося „отъ давныхъ часовъ“, не повинні мати „жадноѣ отмѣны“, так зазначав Богдан. Пізніші гетьманські універсали нагадували, окрім гетьманського потвердження, і царське, а далі вже переносили всю вагу на царську „жаловальную грамоту“, причому гетьманське потвердження переходить вже на другий план. Цікавий випадок 1687 р. Міщанство вдалося до нового гетьмана Мазепи з заявою, що доводиться терпіти „долегливости и утяженья, черезъ которыи (не може воно) стародавныхъ своихъ заживати правъ и вольностей, а наветь и розжитися такъ, якъ бы попрежнему належало“. Разом з тим прохало міщанство гетьмана „о помочь и о оборону“. Гетьман обіцяв згодом розглянути справу з старшиною і, що „можно будетъ помогти и учинити“, але пояснив, що „найпервѣй мусимъ о томъ доложити пресвѣтлому монаршому и. ц. пр. в. престолу“. Цікаве признання своєї залежности від московської влади[5].

Про контроль гетьманської влади над магдебурзьким життям каже універсал г. Мазепи з приводу виборів нового війта[6]. Універсал звертається „всѣмъ кому бы… а особливе пану субделекгатови кіевскому и всему магістратови зо всѣми обивателями тамошними“. Гетьман посилає на елекцію війта від себе двох військових товаришів, щоб „безъ жадныхъ звадъ, ссоровъ и галасовъ декларовали зволеніе на того, на кого по совѣту и согласію васъ всѣхъ голосъ будетъ“. Гетьман уважає, що без такої декларації війт не може виконувати своїх функцій і місто буде „безъ належного своего порядку и совершеного господаря“.

Повинностей міщанських почасти доторкнулася справа з кожум'яцькими жителями. Універсал встановлює, що кожум'ячани повинні вкупі з містом „подъ порядкомъ ратушнымъ всякую тяглость и повинности отбувати“. Магистратовим було надзвичайно важливо, щоб не зменшувалася кількість тих, що одбувають повинності з містом. Це й раніш турбувало ратушних, коли вони бачили, що відпадають деякі й перестають одбувати з містом повинності, а перед тим одбували. Спеціяльний універсал наказує манастирським людям допомагати міщанам у сторожі по місту. Питання це мало для міщанства велике значіння, бо в Київі та під Київом чимало було манастирських земель і коли-б „при монастырахъ и въ дворахъ монастирскихъ мѣшкаючіе люде“ стали-б систематично допомагати міщанам у їх сторожі по місту, це було-б велике полегшення. Як-раз манастирські люди не хочуть становитися на сторожу в баштах і на оборону на валах міських та виконувати инших послуг, вимовляючися, що вони до того не належать. Гетьман бачить конечну потребу в такій допомозі манастирських людей міщанству. Це звязано з спеціяльними умовами київського життя. Київ місто пограничне, до якого за́всіди татари звикли заходити своїми наїздами („подъѣздами своими подбѣгати“), через те тут потрібна раз-у-раз обережність та оборона. Через те завсіди треба мати сторожу пильну в брамах та досить люду коло валів. Коли такі обов'язки будуть лежати на самих лиш киянах міщанах, це буде для них важко. Та й скрізь — додає універсал — люди, що живуть по містах, спільним коштом і працею стережуть та обороняють себе, через те манастирські люди теж повинні брати участь у сторожі та обороні міста від ворогів. Як бачимо, гетьманський універсал надзвичайно докладно мотивує, чому саме треба допомагати міщанам. Коли порівняти з иншими гетьманськими універсалами подібного-ж змісту, легко завважити оце багатство мотивування різними мотивами, навіть покликування „же на всей вселенной“ окрім „по старому“. Очевидячки гетьманський уряд у цім випадку рішуче став на позицію київського ратушного міщанства і хотів допомогти в справі оборони міста, яке займало таку значну та відповідальну ситуацію в пограничній смузі. І уряд не обмежився звичайними „всѣхъ упоминаючи“ та „пильно приказуючи“, але відновив і попередню аргументацію покликування адміністрації В. Кн. Литовського на спеціяльне значіння Київа в пограничній лінії укріплень. Недавні турецькі війни відсвіжили пам'ять про те, як „неприятели бѣсурмане завше звыкли подъѣздами своими подбѣгати“ під пограничні міста.

Як відомо, пограничні міста, які несли більше служби сторожової та инших обов'язків пограничних, мали за те компенсату в торговельних справах. Деякі полегкості з торговельного погляду так і розглядали в звязку з додатковими пограничними обов'язками уряд В. Кн. Литовського та місцева адміністрація й вимагали за те відповідних обов'язків. Київські міщани надавали великого значіння оцим торговельним полегкостям і вимагали собі потвердження. Розуміється, потвердження давніх торговельних полегкостей од влади гетьманської та царської мало тепер менше значіння територіяльне, бо не поширювалося на західні торговельні шляхи Київа. З універсалів гетьманських цієї справи дотикається універсал 1670 р. Гетьман у своїм універсалі спирається на „здавна ухваленые звычаи“ та „антецессоровъ нашихъ въ Богу зъ сего свѣту зошлыхъ гетмановъ добродѣйства“: перше нагадує давню практику ще перед Хмельниччиною, друге — уважне ставлення гетьманів взагалі до міста та його потреб. Гетьман і собі продовжує оцю політику до Київа та звільняє від „индуктъ до скарбу войскового приналежачихъ“. Повідомляючи про це звільнення, гетьман наказує, щоб міщанам київським не робили ніяких кривд, перешкод і здирств, щоб не задержували та пропускали. Передбачається, що міщани їдуть „Днѣпромъ, Десною, Припятью и Березинемъ рѣками въ тамошные краѣ зъ пашнею розною и товарами[7] … взадъ (поворочаются) и тутъ въ нашихъ городахъ товарами (гандлюють) …по ярмаркахъ (заробляють)". Міщанство терпить „презъ неспокойные часы недостатки и убожество“, а через те гетьман має „особливый респектъ на пановъ войта, бурмыстровъ, райцовъ и лавниковъ мѣста е. ц. пр. в. Кіева“. Як бачимо, мотивування де-в-чім нагадує попередні грамоти на торговельні полегкості киянам, хоч і проминає важливий момент — пограничну ситуацію Київа та звязані з цим спеціяльні обов'язки[8]. Окремих моментів київської торговлі торкаються инші гетьманські універсали. Г. Самойлович своїм універсалом[9] дозволяє київським міщанам привезти з міст та сіл „около Десны найдуючихся… суднами водными любъ тежъ ліондомъ до Київа… спотребу вшелякого збожья“. Повідомляючи про це, гетьман забороняє чинити та завдавати „найменьшоѣ кривды и трудности… въ купованью и провожанью оного збожья до Кіева“. Подібний-же універсал у справі купівлі хліба видано було й трохи пізніш. Кияни купили збіжжя по Десні „въ полку Нѣжинскомъ и Чернѣговскомъ… для потребъ своихъ власныхъ яко и для поратованья иншихъ кіевскихъ же жителей… байдаки и дубовки поналадовали збожьемъ якимъ же колвекъ весною на рѣцѣ Деснѣ“. Далі вийшли певно якісь непорозуміння з місцевою адміністрацією (універсал має адресу — „сотникомъ и атаманомъ Подесенскимъ, меновите въ полку Нѣжинскомъ и Чернѣговскомъ найдуючимся дозорцамъ и всѣмъ тамошнимъ жителямъ, якій же колвекъ на собѣ урядъ мѣючимъ, войтомъ, бурмистромъ и всякого чину людем…“). Звернулися до гетьмана, і той 1/VI видав універсал, дозволяючи вивезти зазначене збіжжя, вже навантажене на „тые судна“ та забороняючи чинити якісь труднощі киянам. Спеціяльна умова цього дозволу — тільки для Київа, не можна вивозити „збожа вгору Днѣпромъ, то єсть въ Литовскіе краѣ“, хто-б із міщан київських зважився зламати цю заборону, втратить вантаж („подъ утраченьемъ всего добытку своего“). Наприкінці універсал знов підкреслює, що цей дозвіл дано тільки киянам, нікому иншому, хоч, може, „хто з за границы для збожья“ прибуде.

Закордонних купців стосується почасти і універсал Мазепи[10], який також зачіпає і справу ратушного суду над приїжджими купцями. Очевидячки, міщани подали конкретні випадки, як київська козацька адміністрація втручається до ратушних справ, ламає „права мѣскія ратуша кіевскаго“, розглядає справи приїжджих закордонних купців, наказує їх „грабити и до вязаня брати“. Після того і купців з Гетьманщини „там где прилучаться за границею, въ полской чили въ литовской державѣ взаемне грабятъ и арештують“[11]. Універсал забороняє судити приїжджих закордонних купців („приежжаючихъ и отъежжаючихъ постороннихъ людей жадною мѣрою судити, до вязаня брати и грабить“). Закінчує універсал загальною вказівкою, звязуючи, отож справу суду над заїжджими купцями з справою взагалі ратушного суду згідно з царським загальним потвердженням.

З инших питань торговельного характеру треба зазначити постанову про догляд купецьких возів. Київські купці скаржилися на „екзактора нашего пана Фотія Петровича и его факторовъ черезъ чиненые ревизіи товаровъ ихъ за границу вывозячихся и зъза границы въ Малую Россію впроважаючихся“. Оці ревізії, догляд купецьких вантажів, робили купцям багато турбот і кияни купці прохали якось полегшити їм оцю процедуру надалі, „просили ослабы“ та учинити якісь приписи „паномъ ексакторомъ нашимъ, по чому мають они кіевскіи мѣщане огуломъ отъ воза до скарбу нашого войскового давати“. Полегкости добивалися купці такої, щоб їм пропускали купецькі вантажі „безъ реведованія“, що звільняло-б купців од зайвого клопоту. Гетьман згодився зробити таку полегкість тільки для київських купців та запровадив збір од воза „по двадцеть и пять золотыхъ а не по болшъ, не реведуючи ихъ товаровъ“. Окремо підкреслено, що це полегкість тільки для киян і не для инших, заборонено киянам з своїми возами „за границу вывозити и зъ заграници внутрь въ Малую Россію впровожати возовъ любъ заграничныхъ, любъ здѣшнихъ малороссійскихъ купецкихъ людей за сим унѣверсаломъ нашимъ“. Хто буде викритий у тім, не тільки „зостанеть отдаленнимъ оть всей худобы и овшемъ значного подлугъ своего званія не уйдетъ каранья“[12].

З питань промислово-торговельних окреме місце займає справа з робленням горілки та продажем п. Практика попереднього часу уважно відрізняла роблення горілки за-для своїх потреб та вишинкування (продаж). У містах В. Кн. Литовського мали шинки, держали, або від старостинського уряду або міщанство. Коли давали міщанам дозвіл держати шинки, за це вимагала адміністрація, як компенсати, виконання додаткових обов'язків. Такий погляд залишивсь і згодом і міщанство підкреслювало, що коли зменшаться його прибутки, між иншим шинкові, воно не спроможеться надалі виконувати деяких обов'язків загального характеру, що має значіння не тільки для міста та міщанства. Оскільки шинкові прибутки займали визначне місце в комплексі прибутків, міщанство дуже уважно стежило за кожним порушенням шинкової практики і підіймало завзяті та рішучі протести проти порушень. Універсалів гетьманських у цій шинковій справі залишилося чимало. До серії цих універсалів зачисляємо універсали Богдана про кануни, потвердження церковним причтам давнього звичаю виготовляти на церковні свята мед у певній лиш мірі. Очевидячки, від міщанства були скарги на широке користання духівництва з права канунів. Гетьман раніш вже дав потвердження капітулі на кануни: „ижъ що есьмо позволили капитулѣ кіевской каноны сытити, теды и теперь того не одмѣняемъ“. Далі, в звязку з скаргами міщанства гетьман підкреслює обмеження, якого, може, раніш і не було в загальнім потвердженні канунів, у цім обмеженні основне значіння універсалу: „однакожъ помѣненые священники меду не по десяти альбо по пятнадцати кадей сытили, але… по кадей двѣ сытити мають, а не болшей“. Таке покликування на „давній звичай“ у нормуванні канунів могло бути подано з боку тих, хто найбільш цікавився цією справою, бо мав тут матеріяльні інтереси, себ-то з боку міщанства. Аналогічний універсал теж гетьмана Богдана трохи пізніш певно на прохання міщанства піддає оце виготовлення канунного меду під контроль міщанства, охороняючи, як висловлюється І. Каманін, „интересы мѣщанской пропинаціи“[13]. Оці два універсали Богдана в справі канунів зазначають перші скарги міщанства в шинковій справі та перші спроби гетьманської влади розмежувати різні інтереси[14]. Пізніші універсали з різних сторін освітлюють шинкову справу. Універсал Многогрішного забороняє козакам („жаден и найменший козак“)[15] шинкувати горілкою „мимо ратушный шинокъ квартою на роздробъ, кроме гурту“. Заборону цю мотивовано тим, що таке шинкування чинить „не меншую городу Києву албо рачей ратушному скарбу перешкоду“, підкреслено, що шинкування руйнує не самих лиш міщан, але цілий скарб ратушний, який має певні виплати на загальні цілі, сполучення, оборону, то-що. Підкресливши це все про скарб, варто було-б зазначити, що саме такі виплати йдуть з скарбу, але універсал цього не зазначив. Закінчує універсал погрозою, що кожний, хто „мимо унѣверсалъ нашъ мѣлъ горѣлку шинковать“, від ласки військової „одпадатимет з утратою своего убозства“. Як бачимо, універсал рішуче забороняє козакам шинкувати „въ домах своих и по инших мѣстцахъ“[16].

Деякі нові моменти вносять два універсали Самойловича. Перший 1682 р., за словами самих міщан, нагадує про давні привилеї міщанства київського — „яко нигдысь и од королей польских на аренду, то есть зас тылко в ратушу самом киевском волно ест шинковать и давати горѣлку, а не по рознымъ мѣстам въ Киеви“. Далі зазначає універсал широкий розмір такого шинкування — „потаемний горѣлчаний шинокъ держати… шинки горѣлчаные потаємне держать“; згадує, що такі шинки держать не тільки козаки, але й посполиті, нарешті підкреслює, що „немалая шкода и убитокъ якъ самому мѣсту, такъ и великого государя нашого казнѣ дѣется“. Пізніший універсал того-ж гетьмана 1684 р. вносить, як каже міщанство, деякі цікаві риси. Виявляється, що козакам було дозволено мати шинки медові та пивні. Тепер козаки, користуючись з цього дозволу, позаводили „просторные собѣ пивныи и медовыи шинки“ та при них стали продавати горілку[17]. Окрім того за-для такого широкого шинкування деякі київські тяглі люди та деякі захожі пописалися до козацького реєстру. „Теды мы такому вашому смѣлому поступкови барзо дивуємся“ каже гетьман. Заборонено рішуче вписувати до реєстру козацького нових людей і приймати „въ Кіевъ приходячихъ“. Нарешті універсал закінчує погрозою, що козаки не тільки будуть позбавлені „пивныхъ и медовыхъ шинковъ… але и обезчещены и караны“ будуть[18].

Універсал Мазепи показує, що таке шинкування в козацьких домах не припинялося, хоч уряд гетьманський і далі повторив свої заборони шинкування всім, крім ратушних шинків. Козаки — каже універсал 1688 р. — не звертаючи уваги на „прошлыя упомнѣнья наши… суровое упомнѣнье“, і далі шинкують, чим „дѣется немалая убыль отдаванью належитой раты… на верхній городъ кіевскій до казны великихъ государей за шинки“. Підкреслює універсал Мазепи, що шинкування взагалі не личить козацтву, як „рицарскому чину“, коли можна знайти инші зайняття, „иншіе пристойнѣйшіе обмышленія“. Але козаки не соромилися й далі займатися нелицарським зайняттям, не кидали „свои шинкарскіе непригожіе орудованья“, накликаючи на себе „нагану“ або „сромотную пригану“. Не захтіли козаки шукати инших зайнять замість шинкування. Козаки — каже універсал 1691 р. — не хотячи працювати над будь-яким прохмислом, продають і далі „самовольнѣ горѣлки въ шинкахъ своихъ потай и очевистѣ“ і тим чинять велику шкоду магістратові. Тимчасом київський магістрат — убогий, не має ні маєтностей ратушних, ні млинів, а міські повинності одбуває „зъ одноей тылько ратушной арендовой прибыли… и стѣны городовые кгрунтують“. Ніде немає такого — зазначає універсал, козацького упору: в инших містах козаки платять до скарбу військового орендову рату й тоді вже шинкують. Поводження київського товариства універсал називає „дерзновеннимъ и безрозумнимъ упоромъ“. Такий упор виявляли козаки — як каже універсал г. Мазепи 1694 р. — в своїх виступах проти міщанства, коли ті обстоювали свої права. Універсал підкреслює, що київське козацтво в шинкові справи „якъ старшій такъ і меншій, товариство пустилися, не поглядаючи на тое, же оны майстратъ певную и немалую сумму грошей въ казну великихъ государей нашихъ дають[19]. І коли магістрат, спираючися на універсал гетьманський, посилає своїх людей „трусити въ дворахъ вашихъ таковыхъ потаємне держачихся горѣлокъ“, козаки перед висланими замикають „ворота и отпорно имъ зъ погрозками“ ставляться, і недавно „райця з приданими“ людьми витрусили горілку в байдаку і в инших місцях і несли її до ратуша, а козаки напали на них, відбили горілку та розігнали людей „подъ страхомъ битья“. І далі універсал повторює заборону шинкувати, зазначує, що взагалі „шинки горѣльчаные въ всѣхъ городахъ рейменту нашего даремные не бувають“, підкреслює, що зайняття шинковим промислом не до лиця козацтву, бо натягає „нагану“. Коли-б козаки і далі не відмовилися від „своего упорного и барзо неслушного налогу“, майстратовим рекомендується, наславши на козацький двір „людей своихъ въ купѣ не малой“, забрати не тільки горілку, але „и самого господаря звязавши до насъ въ Батуринъ прислати“[20]. Нарешті універсал з р. 1701 зазначує дальше поширення шинкування козацького та манастирського, навіть у дворі полковничім, що порушує гетьманські універсали та царські укази[21]. Манастирського шинкування стосується універсал Мазепи, який має зазначення „всѣмъ вобще… а особливе властямъ духовнымъ кіевскимъ, такъ тежъ п. сотникови кіевскому“[22]. Конкретний випадок, що викликав гетьманський універсал, це шинкування „въ дворѣ монастирскомъ… за вѣдомомъ велебного отца началныка манастыра святыхъ верховныхъ апостолъ Петра и Павла“. Таке шинкування підриває ратуш київський, завдає йому досить „уймы и ущербу“, тимчасом як ратуш звичайно має видатки з наїздами та переїздами „великороссійскихъ особъ началнихъ“ та підчас перебування царя в Київі постачав „всякие доволства“. Так новими прикладами аргументовано гадку, що її висловлювали й попередні універсали, а саме, що Київський магістрат несе різні видатки на загальні потреби і через те не повинен терпіти „уймы и ущербку“. Отже й тут ясно виявляється ґрунт доброго відношення уряду до Київського ратушу, як і за попередніх умов В. кн. Литовського: ратуш ніс видатки й на деякі загальні потреби, які лежали на нім і в попередні часи, і уряд мусів на це вважати, щоб перекласти на плечі міщанства та на ратушний скарб деякі витрати загального значіння, які-б инакше спали на загальний скарб.

  1. ↑ Акты Зап. Р. V, № 44. Універсали Богдана, що їх подано в Акт. Зап. Р. V., передрукував з иншої копії Каманін у своїй статті: „Кіевляне и Богданъ Хмельницкій“.
  2. ↑ Надруковано в Ак. Зап. Р., V, деякі передрукував з иншої копії Каманін у статті „Матеріалы Кіевской городской общины“.
  3. ↑ Або так „не вымышлялъ опрочъ живности“, V, с. 110/1
  4. ↑ Або „кожемячанъ.“
  5. ↑ Ак. Зап. Р., V, № 173.
  6. ↑ Ак. Зап. Р., V, № 276, у Каманіна № 7.
  7. ↑ „Водячи байдаками и шугалеями“.
  8. ↑ Як це в універсалі з приводу сторожі зазначено (див. раніше, стор. 29).
  9. ↑ Ак. Зап. Р., V, № 89, у Каманіна № 4.
  10. ↑ З оригіналу в збірці Ол. М. Лазаревського видав сам власник.
  11. ↑ Як була поширена практика за кривди своїм купцям грабувати чужих купців з тієї країни, де покривджено — можна бачити з таких випадків XVIII в. див. Іст.-Географ. збірник, І, с. 143.
  12. ↑ Ак. Зап. Р. X, V 211.
  13. ↑ Зазначена стаття, с. 76.
  14. ↑ Ак. Зап. Р. V, № 38, у Каманіна с. 76—77.
  15. ↑ Чому „найменший козак“ у цій загальній забороні? Може „найменші козаки“ покликалися-б на те, що їм нема з чого прожити, а великих втрат це господарству міському не зробить.
  16. ↑ У Каманіна, с. 27, № 3.
  17. ↑ „При тыхъ немаль въ кожномъ дому“…
  18. ↑ У Каманіна № 5 (1682), Ак. Зап. R, V, № 151 (1684).
  19. ↑ Цікаве вживання тут і терміну попереднього часу „мѣскіе ихъ уставичные росходы“…
  20. ↑ Акт. Зап. Р., V, № 257.
  21. ↑ У Каманіна, № 8.
  22. ↑ У Лазаревського, № 5.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Історично-географічний_збірник/2/Гетьманські_універсали_м._Київу&oldid=127501