Історично-географічний збірник/1/Вінницьке селянство 1840-их рр.
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Суконна фабрика Київського «Приказа Общественнаго Призрѣнія» | Історично-географічний збірник. Том I Вінницьке селянство 1840-их рр. (Сергій Шамрай) |
З архівної збірки Як. Новицького ▶ |
|
СЕРГІЙ ШАМРАЙ.
Перша половина XIX ст. на Україні, зокрема Правобережній, і найбільш середина його, багата революційними рухами. Але властивим типом їх на Україні був тип селянського заворушення. До цього призводило неможливе становище селянина-кріпака, що був в очах поміщика річчю, ба знаряддям для його збагачення. Його робочу силу визискувано надзвичайно, поруч з цим економічне становище селянина-кріпака було таке важке, що йому лишавсь тільки один шлях: протестувати проти поміщицької експлоатації всіма засобами: скаргами, втечами, відмовленням йому в покорі, замахом на його життя і повстаннями. В деяких випадках такими скаргами хтіли звернути увагу влади, і, справді, деколи влада, не без вагання, з причин політичних (раз справа йшла про польську шляхту) намагалася становище селян поліпшити. Хоч, з другого боку, коли минав критичний момент, поміщик дуже часто знов вертав до старого, та ще в гірших формах.
Економічною стороною становище селян на Правобережжі було не однакове. Коли певна невелика група селян (переважно з тяглих) і була досить добре матеріяльно забезпечена, то переважна маса селян землі й робочої худоби або зовсім не мала, або мала дуже небагато. Зокрема забезпечення землею було дуже не однакове: деякі тяглі господарства селян володіли наділом у 10—15 десятин, напівтяглі — 5 дес. і т. и. До речи, треба ще сказати, що поміщик мав право заміняти селянам одні участки землі на инші. Це давало йому можливість із зростом хліборобства забирати селянську землю і давати селянам замість неї землю непридатну до хліборобства, а це викликало часто хвилювання селян. Отже були забезпечені землею тільки селяни тяглі та почасти напівтяглі. Але ці дві групі становили тільки невелику частину всієї селянської людности; більшість-же становили піші, халупники, огородники та бобилі і т. и., — народ, що не мав, або сливе не мав ні землі ні робочої худоби. Напр., на Київщині пропорція між цими групами селянської людности була така:
|
Але й ці інвентарні правила не направили становища селян. Після першого обурення поміщики швидко знайшли можливість обходити ці правила. Передусім, частина з них, головне росіяни, цілком не виконувала цих правил, по-друге — вихід полягав в урочному становищі. Поміщики починають найбільш робити панщину уроками, що призводило до того, що селяни замість трьох днів на тиждень мусіли працювати 5—6. Напр., день жнив рахували в 1½ копи й більш, чого в один день ніяк зробити було не можна. День оранки, за уроком, розтягавсь на добрих 1½—2, і т. и. А до того поміщики накладають на селян ще й усякі додаткові податки. Окрім того, по-за інвентарями залишилися ще повинності, що їх накладала держава (напр., висилки їх направляти дороги для війська і т. и.). Все це робило становище селян важчим. Як пише сучасник[2], підчас молотьби „у крестьянина жена и двоє дѣтей отбывающихъ барщину, положенную на 4 души — экономія выбрасываетъ по 3 копы, т. е. всякая душа должна была отбывать въ недѣлю три урока, и бѣдный мужикъ цѣлый день первый только носитъ изъ скирды 12 копенъ въ свой стожокъ, а затѣмъ молотитъ и молотитъ, а если до субботы не кончитъ урока, то его молотятъ“. Характерно, що ввесь цей час (з 1848—1861 р.) цей-таки сучасник зве урочним. Таким робом, як до запровадження інвентарних правил, так і після їх запровадження доля кріпака була надзвичайно важка. І не дивно тому, що селяни цілою низкою заворушень відповідали на панські утиски як до інвентарних правил, так і після запровадження їх, побачивши, що це не та воля, якої вони чекали.
Взагалі, з 1826 по 1854 р. на Правобережжю було 39 більших хвилювань, про які було донесено міністрові внутр. справ[3]. А скільки ще було дрібних вибухів придушуваних місцевими силами, що за них не подавали до відому вищих кіл.
Серед низки справ про ці заворушення, що знаходяться в нашому розпорядженню[4], ми вважали за можливе виділити одну з них. Ми вважали за можливе зробити це, не вважаючи на те, що студія наша втрачає, безперечно, частину своєї вартости через цей огляд тільки одного випадку, що не дає підстав зробити висновки, — бо ця справа є надто цікава і різноманітна. Ми бачимо з неї різні роди утисків панів та способи експлоатації поміщиком селян, а також їх пригнічення, а поруч із тим і способи боротьби селян з цими утисками; з цієї справи виступають яскраво настрої тодішніх урядових кіл, звичайне поводження маршалків у таких випадках і поруч із ними уперте прагнення селян волі, гостра зненависть селян-кріпаків до своїх експлоататорів.
Хвилювання селян почалося в с. Кустовцях поміщика Гижицького. Становище селян було в цьому маєтку взагалі досить важке, але від 1840 р., коли помер старий поміщик і вступив у володіння молодий, Ян Непомук Гижицький, становище їхнє стало цілком неможливим. Панщина зросла до 6 днів на тиждень, постійні кари позбавляли селян здоров'я, землі селянські забиралося і т. и. Це приневолювало селян хвилюватися, подавати скарги і т. и. Але успіху ці скарги не мали. Обурення селян де-далі зростало і, нарешті, 23 липня 1847 року терпець селянам увірвавсь.
Почалася справа з дрібнички, порівнюючи з иншими утисками. Коли 23 липня селяни вийшли на панщину, — на жнива, то комісар (управитель) Пухальський, поставивши їх у ряд, почав сікти десятських за те, що деякі люди з їх десятку не вийшли, а також деяких селян за те, що вони опізнилися. Це обурило селян, і всі вони, понад 400 душ, рушили до поміщика скаржитися на управителя. Та коли вони звернулися з скаргою до пана, то той закричав на них, нехай-би вони йшли працювати, инакше він ще свого їм додасть до управителевої кари. Селяни почали було сперечатися, але побачивши, що козак несе вже різки, вирушили з панського двору, і трохи вже в меншій кількості пішли в станову кватиру, але станового пристава, Креповича, не застали. Тут канцелярист прийняв скаргу і порадив їм іти по домах, що частина й зробила. Та упертіші селяни (64 душі), знаючи, певне, що скарги до станового ні до чого не призводять, вирішили йти до самого Подільського губернатора, генерал-майора Сотникова. Вони вирушили до Вінниці, але по дорозі вони зустріли поміщика-єврея (як сказано в справі) Піуса Борейка; дізнавшися про їхню справу, він поставивсь до них спочутливо й порадив їм іти до Хмільника, бо губернатор має на ранок там бути. Селяни так і зробили. Прийшовши до Хмільника, вони заявили поліцмайстрові про те, що прийшли подати скаргу, і дійсно дісталися до губернатора, якому й оповіли про свою справу. Скарга їх спільна полягала в тому, що поміщик дуже суворо карає їх, а також примушує робити колосальну панщину, від понеділка до суботи включно, а через те селяни не встигають обробляти своїх ґрунтів і мусять віддавати їх із половини селянам суміжних сіл. Окремі селяни теж висловлювали свої кривди, що найбільш полягали в скаргах на жорстокі кари (один селянин показав, наприклад, спину, що ціла гнила від ран, які повстали від січення його різками), на те, що їхнім жінкам дається дуже мало льону, а вимагається прясти багато, а один скарживсь ще, що його жінку, вагітну, було взято на панщину, де вона викинула мертву дитину; не маючи сили нести її додому (бо й сама ледві дійшла), вона залишила її там, і її з'їли собаки. Окрім того, кілька селян заявило, що вони вже скаржилися раніше становому приставу і за це їх тільки покарано…
Поміщик Гижицький, що приїхав у цей час до Хмільника, пояснював розміри панщини тим, що селяни йому багато винні й за це відробляють панщиною. За деякі инші скарги відмовився незнанням. У відповідь губернатор наказав йому поводитися згідно з законами, не переобтяжувати селян панщиною і т. и., а селянам обіцяв послати комісію для розсліду з свого урядовця для доручень, жандармського офіцера і вінницького земського справника. Тимчасом доручив справникові потайки розслідувати справу.
9 серпня справник подав наслідки свого розслідування:
1) Селяни пішли скаржитися головне не з-за кар, а з-за великої панщини, що її не записувано в книжках.
2) Селянської панщини, згідно з інвентарем, належиться на рік 180 день з душі, з них 12 літніх (згонних). та 12 шарваркових. Але в „дійсності селяни працюють далеко більше. Поміщик Гижицький пояснює це тим, що селяни винні йому до 5.000 крб. і відробляють йому панщиною, а він розраховується з ними наприкінці року, погашаючи частину боргу. Але селяни закидають, що це робиться за бажання поміщика, а не так як належить.
Суперечка між поміщиком та селянами ще йшла про те, що поміщик вимагав, щоб селяни працювали три дні на тиждень з душі, а селяни хтіли від господарства. В інвентарі-ж Кустовецького маєтку про це не згадано.
3) В Кустовцях фабрик немає, але хліборобство велике.
4) Селяни досить багаті (!), мають по 18 моргів землі (рілля й сіножать) і робочу худобу. Тільки бідніші віддають землю з половини.
5) Жорстокого поводження з селянами не помічено й карають їх різками рідко (!).
6) За управителем Пухальським нічого поганого не помічено.
7) Що викидали жінки дітей, такі факти дійсно були, але, як гадає справник, вони залежали від різних випадкових обставин, а не від поводження управителя.
До цього справник додає, що селяни, повернувшися з Хмільника, не цілком виконують панщину, а також кажуть „дерзости“. Тому він уважає за потрібне, щоб придушити хвилювання селян, поставити тут військову команду, не менш як у 250 душ. Окрім того, він зазначає, що селяни всі виступають дуже одностайно і знайти привідців між ними не можна.
На цю останню пропозицію генерал-губернатор Бібіков, що його було повідомлено про події, дав свою згоду і прохав Подільського губернатора зробити відповідні розпорядження, зазначаючи, що це зробити треба для прикладу иншим, бо згідно з його відомостями по Поділлю почали ширитися чутки про повстання.
І справді, вже 12 серпня надходить звістка про селянські заворушення в с. Заливанщині (або Заливайщині), маєтку пом. Поповського, що лежав на південний схід від Кустовець, і куди хвилювання перейшли з цього села. Про це повідомляв генерал-губернатора поміщик Поповський, у доповідній записці. Селяни, як він каже, шукають волі або принаймні хочуть стати скарбовими, не слухають поміщика і т. и.; вони організували, як він каже, своє правління, якого, й слухаються, збирають на нього гроші і т. и., тим селянам, котрі ще виконують розпорядження поміщика, загрожують, домагаючися, нехай-би вони пристали до руху, усіх дворових обіцяються віддати в рекрути. На жнива, хоч вони й вийшли, але працюють дуже неохоче й поволі. Священика й поміщика не слухають, земського справника, що приїздив у Заливанщину, вислухали, але по його від'їзді знов хвилюються і посилають у сусідні села, закликаючи селян до непокори. Працюють дуже неохоче і, як гадає поміщик, чекають якогось прецедента (напр., покарання одного з них, то-що), щоб розпочати повстання. Поміщик прохає йому допомогти.
У відповідь генерал-губернатор наказав виїхати туди свойому урядовцеві для доручень — майорові Лознякові, що мав розслідувати справу і вжити всіх заходів, включно до військової сили, щоб придушити рух. Рівночасно генерал-губернатор повідомив про цю справу Подільського губернатора і пропонував йому виїхати самому в Заливанщину, що той і виконав 14 серпня.
На деякий час відомості уриваються. Тільки за тиждень з'являється знов листування в цій справі. 21 серпня майор Позняк пише конфіденціяльного листа до Бібікова, що в ньому скаржиться на Подільського губернатора Сотникова, який займається, за його словами, тільки відмінюванням дієслова „говорити“. Він пише, що той кличе до свого кабінету селян по черзі й цілими групами й довго вмовляє їх бути спокійними та виконувати панщину, — замість того, щоб ужити рішучих заходів.
Рівночасно з цим листом надходять до генерал-губернатора й офіційні рапорти як майора Позняка, так і Подільського губернатора. За цими рапортами дальший хід справи змальовується так.
Приїхавши до Заливанщини, майор Позняк зараз-таки розпочав слідство, причому знайшов, ніби-то в селян є привідці (до 10 душ найактивніших селян), що їх він за рапортом до губернатора вважає за потрібне заарештувати й суворо покарати. Між селянами панує думка, що вони мають бути вільні або хоч скарбові, про що вони подавали прохання - скаргу. Як довідавсь Позняк, це прохання писали два однодвірці м-ка Махнівки: Проспер Маркевич і Іван Гедзинський, що зробили це на прохання писаря Махновської громади — Крижанівського. Усіх трьох було з наказу Позняка заарештовано й привезено до Заливанщини. Селяни, довідавшися про це, з'явилися другого дня до нього і прохали звільнити заарештованих; вони казали, що ці однодвірці не винні, що вони писали тільки на прохання селян, і вимагали, щоб у противному разі майор Позняк заарештував їх усіх. У відповідь Позняк наказав забити арештантів у кайдани й відправити до Бардичева у в'язницю. В с. Кустовцях і Заливанщині були тимчасом поставлені розсильні команди.
Подільський губернатор приїхав у Заливанщину допіру 18 серпня. Передусім він узяв економічний список селян і намітив з нього 35 господарів (з різних груп—тяглих, піших і т. и.), яким наказав з'явитися до нього. Але натомість до нього з'явилася вся громада і з плачем почала скаржитися та прохати справедливости. На всі вимоги губернатора йти на панщину вони рішуче відмовлялися, обіцяючи, правда, відробити її замість цього дня в суботу.
Як з'ясувалося згодом, ця впертість селян залежала від того, що вони побоювалися начеб-то ці трицять п'ять господарів покликані для покарання.
Скарги, які принесли селяни, що їх викликав і розпитував губернатор, були такі:
1) Величезна площа засіву в поміщика, що потрібує величезної панщини. Селяни відбувають панщини 5 день на тиждень, лишається вільною тільки субота, але коли трапляється свято, то замість нього селяни мають працювати в суботу. В жнива примушують працювати всіх поголовно. Праця провадиться уроками, причому їх дається такі великі, що одноденну урочну працю ніколи в один день зробити не можна. Обрахунки-же панщини поміщик провадить неправдиво й кривдить селян. Жінок примушує прясти дуже великі мотки, причому льон і коноплі дається напівгнилі, так що доводиться докладати своєї.
2) Селян дуже жорстоко карають. Гуменний Ясник б'є селян просто нагаєм, а вагітних жінок ставить на важкі роботи, через що 8 з них тепер загубили дітей.
3) Крім того, були висловлені різні особисті скарги селян, що найчастіш полягали в скаргах на відібрання у них сіножатей, робочої худоби і т. и. Багато також скарг на жорстоке поводження поміщика та економічного персоналу.
Такі були в головних рисах скарги селян; крім того селяни заявляли, що цілком завдовольнити їх може тільки увільнення від поміщика, якого вони не хочуть мати за пана.
Не вважаючи на те, що й губернатор і майор Позняк визнавали скарги селян за правдиві, — все-ж обидва вони вирішили, що завдовольнити їх можна аж тоді, коли селяни цілком заспокояться. Щоб заспокоїти селян, викликали дві роти Камчатського Єгерського полку: одну в Кустовці, де в цей час перебував старший урядовець для доручень при Подільському губернаторі, а другу до Заливанщини. Після цього губернатор поїхав зараз-же, не чекаючи, поки прийде військо, до Кустовець, звідки йому доносили про те, що селяни хвилюються і не виконують поміщикових розпоряджень.
Приїхавши туди, він зібрав усю громаду й запитав її, чому не робиться панщину. На це селяни відповідали, що виконують панщину; управитель-же Пухальський тоді почав наводити різні факти про неслухняність селян, головним з яких було те, що 18 серпня не вийшло на панщину 139 душ. Але, як з'ясувалося при розслідуванню, ці всі 139 людей були зайняті на иншій роботі, а саме: частина з них направляла шляхи з наказу економії, кілька було „в отлучке“ з дозволу економії, кілька лежало хорі, а решта працювала з наказу економії на инших працях. Не ствердилися також инші свідчення управителя Пухальського. Але все-ж не вважаючи на те, що за селянами, очевидно, була правда, губернатор наказав селянам виконувати розпорядження поміщика.
Селяни лишилися незавдоволені з „суду“ губернатора. Вони боялися, що їм доведеться і далі працювати по 6 день на тиждень, про що тим більш їм сказали й управитель Пухальський і писар економії, який до того додав, що „пусть только уѣдетъ губернаторъ!..“
В цьому-ж рапорті Подільський губернатор повідомив генерал-губернатора й про скарги селян с. Кустовець, а саме: 1) перед 6 роками поміщик захопив від селян 300 моргів ріллі та їхні сіножаті, а за це дав їм сіножаті в болотяному місці, цілком ні до чого непридатному.
2) З цим збільшенням площі економічної оранки зросла й панщина, що тепер сягає до 6 день на тиждень. Перед трьома роками скаржилися селяни на це становому приставу, але даремнісінько. Навіть більше: у паперах його канцелярії зовсім немає про це згадок.
Цеє зростання панщини та економічні злидні селян і призвели до вибуху після суворого масового покарання селян 23 липня. Тому, пише губернатор, обвинувачувати селян особливо не можна. Але, з другого боку, за таких обставин у них зростає незавдоволення, що може колись призвести до повстання, а тому, на його думку, потрібно поставити тут роту салдат на екзекуцію й покарати найзавзятіших та найупертіших селян. Подібно зробити і в Заливанщині. По екзекуції-ж можна скласти спеціяльну комісію, і вже їй доручити розслідувати, чи справедливі селянські скарги.
До цього губернатор додає, що поміщика Піуса Борейка, за те, що він спочував селянам, ба навіть дав їм гроші на хліб (полуімперіяла), замість, щоб спробувати їх повернути до поміщика, треба покарати за його „преступный“ учинок; губернатор наказав „подвергнуть его взысканію“.
Після цього, заарештувавши в с. Кустовцях п'ятеро людей і наказавши перевести екзекуцію майорові Лознякові, губернатор виїхав до Кам'янця.
23 серпня мала розпочатися екзекуція. Лишивши півроти в Заливанщині, майор Позняк з 1½ ротами пішов до Кустовець, гадаючи з цього села розпочати екзекуцію. Прийшовши туди, він скликав громаду і почав питати, чи будуть вони виконувати розпорядження поміщика. На це ціла громада категорично заявила, що слухати його не буде, і панщину робити теж не буде. Тоді майор Позняк викликав одного з селян, щоб з нього розпочати екзекуцію, але під цей момент вийшов другий селянин і сказав, щоб екзекуцію почали з нього, а слідком за ним усі селяни, продершися крізь салдатські лави, кинулися в оточене військами коло і, скидаючи верхній одяг, лягали на землю, вимагаючи, щоб сікли й їх. Побачивши це жінки, що стояли трохи далі, кинулися й собі на салдат і трохи не збиваючи їх з ніг, зчинили страшенний галас. Наляканий цим опором майор Позняк, бачучи, що може дійти до бійки і вважаючи, що його сили замалі, наказав салдатам відступити.
Повідомляючи про це генерал-губернатора, Подільський губернатор додавав, що, на його думку, треба послати туди батальйон салдат. Генерал-губернатор з цим цілком погодивсь і вислав навіть догану, чому відразу не було прислано більше війська. До цього він додавав, що треба утворити певну комісію для розслідування, яку й призначив губернатор з таких осіб: підполковника корпусу жандармів — Ельчанінова, повітового маршалка та асесора Губерніяльного Правління Беленкова.
6-го вересня, нарешті, було донесено генерал-губернаторові, що за допомогою 5 рот Камчатського Єгерського полку екзекуцію переведено і селяни „заспокоїлися“. Справа була так.
Майор Позняк з п'ятьма ротами вирушив спочатку до с. Кустовець, де „намір відкластися від поміщицької влади доходив до фанатизму“. Тут спочатку був викликаний селянин Мишук, якого майор Позняк наказав покарати шпіцрутенами крізь „строй“ у 50 салдат — 8 разів. Але Мишук витримав кару й навіть, звернувшися до селян, казав їм, щоб вони трималися всі за одно. Селяни своєю чергою, коли його били, підбадьорювали його вигуками „держись міцно“, і т. и. Тоді майор ужив инших заходів: він просто наказав бити селян різками доти, доки вони стануть до покори. Це допомогло. Один селянин після 300 різок, а другий після 200 почали коритися, а за ними й ціла громада. Після цього військо перейшло до Заливанщини, де було за рапортом Позняка пересічено лиш п'ятеро душ, а решті обіцяно це-ж саме, коли вони не стануть до покори. Після цього оскільки п'ятеро покараних селян усе-ж скоритися не згоджувалися, їх було забито в кайдани й відправлено до в'язниці. Після цього військо 5 вересня пішло назад до свого табору.
Слідство-ж переведено не було. Було знайдено, що розпитувати селян про їхні кривди, зараз-же після хвилювання небезпечно, бо це може викликати новий вибух. Але, щоб хоч трохи заспокоїти селян, губернатор, як видко, поговорив з поміщиками про зменшення панщини, бо обидва прміщики зробили, принаймні, про людське око, деякі полегкості селянам. Поміщик Поповський у Заливанщині змінив інвентар, усунув економічний персонал, обіцявсь заплатити за селян податки в скарб за другу половину 1847 р. і подарував льон та мотки. Поміщик Гижицький у Кустовцях змінив інвентарні правила, усунув управителя Пухальського, економа та осавула.
Про це заспокоїння селян генерал-губернатор Бібіков 20 вересня повідомив царя. На запитання-ж од гр. Орлова[5] про причини руху, він пояснив, що за головні причини були „безпорядочное экономическое управленіе и мысль отложиться совсѣмъ отъ зависимости владѣльцу“. Оскільки-ж умовляння не допомогли, було викликано військо і пересічено в обох селах 67 душ (?)[6], що примусило селян стати до покори.
Але спокій у Заливанщині тривав недовго. Селяни хвилювалися ввесь час і не цілком виконували панщину, а 24-го листопада знову ставсь вибух. За прецедент стала невелика справа, власне й приватного характеру, та в неї замішалися всі селяни, певно скориставши тільки з нагоди для нового виступу.
Новий управитель Заливанщини Косовський не дозволив вінчатися двом парам селян. Одній парі він не дав дозволу тому, що батьки їхні покупили на весілля горілки не в панському шинку, а десь на стороні, другій-же парі тому, що ніби-то молода не була записана в ревізьких сказках. Без дозволу-ж од управителя піп не міг вінчати їх. Тоді селяни, поміркувавши, вирішили перебутися без попа, — цивільним шлюбом: просто батьки їхні прилюдно сказали їм „Боже вас благослови, живіть мирно, по-супружеськи, а після мусять будуть підтвердити цей шлюб“. Це був в очах уряду вже карний акт, зневажання віри, і тому пристав послав команду з 16 людей (6 безстрочно-відпускних нижчих чинів, 9 однодвірців та 1 кінного розсильного) з наказом заарештувати головних учасників цього, батьків молодих та чоловіків (усього 7 душ). Але це їм не пощастило. Коли селян було заарештовано і їх хтіли вести до в'язниці у Вінницю, на команду напала юрба до 200 душ кількістю та змусила їх повернутися до двору економії. Сюди-ж під цей час приїхав пристав, але нічого вдіяти не міг. Селяни відбили арештантів і пішли з ними, ще й навіть захопивши служника економії, якого забили в кайдани і посадовили до хати, де сиділи селяни, призначені до віддачі в рекрути.
Пристав повідомив про це земського справника, а той, боючися, за його словами, ще більшого хвилювання, попрохав командира 4-ої легкої кавалерійської дивізії дати йому ескадрон гусар, що той і зробив, наказавши 5 ескадронові перейти до Заливанщини. Повідомляючи про це генерал-губернатора, земський справник додавав, що селяни знов дуже хвилюються, не відбувають панщини і т. и., а оскільки це село дуже велике (до 700 самих чоловіків), то варто цей ескадрон, а можливо й инші ще, поставити тут постоєм.
Як видко, за допомогою гусар земському справникові досить швидко пощастило приборкати селянський рух навіть до приїзду туди полковника жандармів Ельчанінова, що його вирядив подільський губернатор. Уже 3 грудня справник повідомляв, що 10 душ проводирів заарештовано (в дійсності з 7 учасниками шлюбу всього було заарештовано 14 душ) і відправлено до вінницької в'язниці, 5-й ескадрон гусар він поставив тут на постійні кватирі (хоч він стояв там недовго), і прохав другий ще ескадрон розташувати десь у сусідньому селі[7].Так знову рух у с. Заливанщині було придушено.
Тимчасом подільський губернатор прохав архієпіскопа Брацлавського й Подільського змінити священиків у с. Кустовцях та Заливанщині, „що виявили своє невміння заспокоїти селян“ (це було виконано), а крім того прохав послати духовну особу для „вразумленія“ селян Заливанщини. Окрім того, він наказав повітовому маршалкові перевірити становище й скарги селян, що той і зробив, повідомивши, ніби-то жадних утисків поміщика що-до селян немає, панщина надзвичайно мала, селяни в дуже доброму матеріяльному стані і т. и.
Одиноким тільки полегшенням для селян був наказ про звільнення Косовського та висилка його з цього маєтку. Сталося це, як видко, головним чином завдяки листу князя Варшавського (Паскевича), в якому той казав, що вважає, що в цій усій справі винен Косовський, бо він не мав права забороняти шлюб, а мусів за купівлю горілки переслідувати згідно з законом[8]. Але як виконувалися ці розпорядження ген.-губернатора, видко з того, що Косовський у дійсності виїхав з Заливанщини тільки 4 жовтня 1850 р. (мало не через 2 роки після наказу і після кількох потверджень його).
Тимчасом селяни с. Кустовець теж не цілком заспокоїлися. Не намагаючися виступити знов активно, вони тільки подають скаргу заадресовану на цареве ім'я. Хоч ця скарга жадних наслідків не мала, проте ми її наведемо, бо в ній виразніш, ніж у попередній, окреслено стан селянства, а також, як воно дивилося на губернатора.
У своїй скарзі селяни писали, що поки був живий старий поміщик, то їм жилося ще нічого, але син його їх надзвичайно пригнічує. Всю людність навіть з 8 років гонить од неділі до неділі на панщину, в свято вони теж не мають спочинку: вони возять у ці дні цеглу, пісок і т. и. Поміщик забирає їхні ґрунти й сіножаті. Поміщичий хліб збирається, а селянам зібрати свій немає часу і доводиться наймати для цього людей з сусідніх сіл. Поміщик примушує старих селян по-над 70 років, оголивши їм бороди й волосся, жати на полях разом із дітьми. Осавули його катують людей, уже 13 жінок загубили від цього передчасно своїх дітей, від покарання вмерло двоє підлітків: хлопчик 8 і дівчина 9 років. Дорослих карають, даючи від 80 до 200 різок, а щоб не було знаків на тілі, наказують класти на голе тіло кусник нового мокрого полотна. За дрібні провини людей забивають у кайдани і тримають так од 3 місяців до року, але й цим заарештованим доводиться відбувати панщину, — їх примушують у кайданах молотити хліб під доглядом варти. Від суворих кар та побоювання перед ними, один селянин 50 років, прийшовши до розпуки, повісивсь. Селяни багато років збирали хліб (одну десяту копу від господарства) на будівлю нової парафіяльної церкви, а поміщик забрав цей хліб, перемолотив та й продав за 1.350 рублів сріблом і ці гроші залишив собі.Далі зазначалося, що в цьому-ж 1847 р. в липні селяни вже раз скаржилися губернаторові подільському, але він за це, на прохання від поміщика, прислав проти них батальйон салдат для екзекуції. Покарано було 1 селянина шпіцрутенами крізь „строй“ у 50 салдат — 8 разів, другого різками — 300 ударів, третього — 200 ударів, четвертого — 40 ударами витягнутою з піхов шаблею. Окрім того, він наказав і далі робити панщину за наказами поміщика Гижицького.
Зважаючи на це все, призведені до розпуки селяни прохали царя про справедливість та захист. Під проханням було 64 селянські підписи.
Відповіди на це прохання не було.
Трохи пізніш, 12 грудня, ми маємо звістку, що й селяни Заливанщини (30 душ) подали скаргу цареві. Але змісту тієї скарги ми не знаємо. Наслідків жадних вона не мала.
В наступному 1848 році, у липні, виникає знов хвилювання в с. Заливанщині[9]. Як доносив маршалок, селяни кілька день не виходили на панщину і відмовлялися робити згонні дні. Як з'ясувалося, сталося це через епідемію холери, що через неї селяни не робили деякий час панщини. Маршалок-же, що приїхав туди, став на бік поміщика. Він спробував сам привести селян до покори, але селяни його слухати не захтіли і почали вже справді хвилюватися, виконуючи панщину недбало й неповно. Тоді маршалок викликав туди 6-й ескадрон Новомиргородського уланського полку.
Земський справник приїхав у Заливанщину тоді, коли вже туди прибули улани. За їх допомогою він заарештував 9 проводирів і наказав їх висікти перед цілою громадою, а решті селян суворо наказав слухатися поміщика. Командира 6-го ескадрону він прохав допомагати поміщикові, коли-б виникли нові конфлікти з селянами.
Окрім того, повідомляючи 26 липня про ці події генерал-губернатора, він додає, що на прохання від поміщика, кілька проводирів найупертіших, він одправив у земський суд для віддачі до арештантських рот.
Генерал-губернатор уважав, що військо в Заливанщину було введено передчасно. Але деякий час улани все-ж там лишаються, мабуть, через те, що прохав маршалок, який пояснював, що при них селяни краще виконують панщину.
На цьому закінчується хвилювання селян с. Кустовець та Заливанщини Вінницького повіту. Бачучи, що всі їхні виступи даремні, налякані постійними екзекуціями, а може й діставши деякі полегкості від обов'язкових інвентарних правил 1848 р., селяни „заспокоюються“.
Треба ще згадати про долю заарештованих селян. Про долю перших п'ятьох із них, що їх заарештував губернатор у Кустовцях, а також п'ятьох — з Заливанщини (заарештував Позняк) після липневого заворушення 1847 р. відомостей немає. Правдоподібно, їх було пересічено й повернено по домівках. Заарештовані однодвірці, що писали скаргу селянам Заливанщини, як видко, були засуджені до в'язниці, принаймні 22-го січня 1849 р. ми знаходимо дозвіл генерал-губернатора Бібікова одного з них, Проспера Меркевича, як менш винного, звільнити на поруки. Так карали за тих часів навіть написання скарги для покривдженого селянського люду: цілі роки мусіла сидіти така чоловіколюбна людина у в'язниці за свій добрий учинок.
Ми маємо також відомості про 14 заарештованих селян у справі, так мовити, цивільного шлюбу. Листування в їхній справі почалося вже з кінця липня 1848 року, але остаточне рішення сталося тільки наприкінці того року. 27-го листопада подільський губернатор повідомляв ген.-губернатора, що ці 14 заарештованих відіслані назад у с. Заливанщину. Окрім того, що вони просиділи рік у в'язниці, вони ще всі були пересічені при арешті, а 6 із них, іще й при звільненні. Обидва подружжя, одружені цивільним шлюбом, було наказано перевінчати в церкві.
Нарешті, є ще звістка простих селян с. Заливанщини, яких поміщик Поповський прохав відіслати до арештантських рот. Їх було чотири (Лихвар, Красноголовець, Янишпольський, Матвійчук) і усі вони відзначилися у всіх хвилюваннях селян, як найактивніші. Але їх усе-ж не було віддано до арештантських рот і було знайдено, що хоч вони й винні, але оскільки вони вже покарані[10], то залишити їх у селі лиш під суворим доглядом і записавши в штрафну книгу. Та це ухвалено в січні 1850 р., себ-то селяни все-ж просиділи у в'язниці близько 7 місяців.
Після цього уланів, що стояли в Заливанщині, було відіслано на свої постійні кватирі.
Так закінчивсь цей епізод із упертої та жорстокої боротьби селянства проти панства за своє визволення.
- ↑ Але треба сказати, що радість їх тривала недовго, швидко селяни бачуть, що ці інвентарі їм нічого не дають.
- ↑ Воспоминанія подольскаго старожила. „Кіев. Ст.“ 1898, кн. II, ст. 50.
- ↑ Ці всі селянські рухи на Правобережжю ще мало не цілком не досліджені.
- ↑ Автор працює над дослідженням селянських рухів на Правобережжю в першій половині XIX ст. (до 1861 р.).
- ↑ Предсідателя головного Комітету в селянських справах у 40-х роках.
- ↑ Мабуть помилка в чернетці, — видко, хтіли написати 6—7 душ.
- ↑ Це не було виконано.
- ↑ Причини, якими був викликаний цей лист людини, цілком сторонньої до цих справ, — невідомі. Бібіков на це відповів, що єдиний спосіб припинити селянське хвилювання це запровадити інвентарні правила, про які він клопотався з 1840 р. і які тепер затверджені.
- ↑ Як видко, гусари вже були виведені звідти.
- ↑ Як вони були покарані, відомостей немає.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|