Іродїяда/Ґустав Фльобер
| ◀ Іродїяда | Іродїяда Ґустав Фльобер. Лїтературна характеристика |
|
Імя Фльобера взагалї дуже мало звістне у нас. З його писань була переложена лише Лєґенда про Юлїяна Милосердого (La Légende de Saint Julien l'Hospitalier, з сериї Trois contes — в Лїтературно-науковій біблїотецї дра Франка, 1890), і під час найбільшого заінтересовання натуралїстичною школою (що припадає на кінець 80-х і початки 90-х рр.) якось творчість сього проводиря французького натуралїзма не вішла у нас в моду. З того часу для багатьох европейський натуралїзм, взагалї реалїзм став напрямом перестарілим, увага звернула ся в сторону напрямів йому противних — імпресіонизма, симболїзма і т. и., в самій французькій натуралїстичній школї слава Фльобера поблїдла перед іменами молодших письменників — Золя, Доде, Мопасана, і нинїшньому молодому поколїню творчість Фльобера мало звістна, хоч знайомість з сею фіґурою — одною з першорядних фіґур европейського романа в XIX в., таки все повинна бути, а для тих, кому реалїзм не здаєть ся пережитою манєрою — як не здасть ся минї, творчість сього характеристичного репрезентанта французького натуралїзма має й сама по собі значну цїкавість. Тому видаючи в перекладї друге з його „Трох оповідань“ — „Іродїяду“, я уважаю за потрібне додати кілька слів про його лїтературну дїяльність.
Ґустав Фльобер (Gustave Flaubert) роджений в 1820 р. в Руанї, походив з лїкарської родини — його дїд з материної сторони — прирождений Нормандець, і батько — людина захожа, були лїкарі, остатнїй навить був дуже славним в своїх краях хірурґом; се рішило й карієру малого Ґустава — його призначили в лїкарі.
Хлопець, одїдичивши великанську поставу й будову тїла, розвивав ся дуже поволї й не був здоров; його характеристична, незвичайна відраза до всякого фізичного руху, фізичної роботи вказувала на якісь скриті аномалїї в орґанїзмі; в молодости прокинула ся у нього епілєпсія, що не лишила ся також без впливу на його сьвітогляд — причинивши ся до його песімістичного, безрадісного погляду на житє; декотрі шукали в нїй також об'яснення иньших прикмет його лїтературної вдачі — як його витончений артизм[1].
Взагалї була се натура незвичайно щира, простодушна, без всякої здібности до практичного житя, але з сильно розвиненою фантазиєю, інтелєктуальними потягами, незвичайно витонченим артистичним чутєм і — що так рідко з тим лучить ся — з незвичайним замилованнєм і витрівалістю в працї.
More patrum перейшов він медичну науку, але його тягнуло до лїтератури й творчости, й лїтературні інтереси заволодїли ним повно й нероздїльно на цїле житє. Достатки, які одїдичів він, дали йому спромогу вповнї їм віддати ся, не журячи ся насущним хлїбом.
Його молодість припала на часи розвитку романтизму; його земляк Шатобріян був його ідолом, Гіґо й Лямартін — його пророками. Романтичний запал, пориви в сфери вищі й відраза від буденщини, — „буржуазности“, як він її називав, замилованнє до екзотизму знаходили глубокий відгомін в цїлім його духовім складї, і хоч його лїтературна творчість так сильно, особливо — на перший погляд, відходила від традиций романтизму, перечила ся з ним, — в цїлім складї житя Фльобера, в його лїтературних уподобаннях і в самій творчости на цїле житє лишили ся виразні слїди впливів романтизму, тільки змодіфіковані, часом до непізнаня, иньшими прикметами його натури і виробленими ним поглядами на завдання й вимоги лїтературної творчости.
По кількох лїтературних пробах, які лишили ся в його паперах, він виступив уперве в р. 1857, отже яко чоловік уже вповнї дозрілий і скінчений, романом „Панї Боварі“ (Madame Bovary), що коштував його пять лїт дуже пильної працї й носив уже характерні прикмети творчости Фльобера й його лїтературних принципів.
Його свояк і ученик в лїтературі так характеризує в своїй статї про Фльобера[2] сї принципи:
Лїтературний твір має представляти житє, таке як воно єсть, як найбільше обєктивно, імперсонально; творчість автора — се тільки зеркало, де можливо докладно має відбити ся житє. Всякі моралїстичні провідні гадки не гідні лїтературної творчости; автор не хвалить, не гудить, тільки описує; добре і зле для нього не істнує: факт добрий чи злий — се тільки предмет до описання.
Описаннє се — не просте фотоґрафованнє. Фльобер протестував против назви „реалїст“, розуміючи тут списуваннє того, що письменник бачив і знав. Для Фльобера писаннє було творчістю в повнім значінню слова: на підставі старанного, сумлїнного студийовання життя, сучасного чи минулого, письменник мав сотворити типові образи і їх представленнєм, їх учинками — що мають бути дедукциєю їх характерів — мав розвязати певну проблєму житя, представити причину певних явищ.
Таке розуміннє творчости було характеристичною прикметою Фльобера, що відріжняла його від иньших репрезентантів натуралїстичної школи, дарма що вона вважала його своїм проводирем і пророком. Не вважаючи нпр. на щиру приязнь до Золя і признання для його таланта, Фльобер закидав йому натуралїзм і не міг того йому дарувати, дарма що самого Фльобера зачисляємо до французької натуралїстичної школи. Так само иньший першорядний репрезентант сеї школи — Доде далеко відходить від жадань Фльобера що до об'єктивизма й імперсоналїзма. Найблизше підходить до Фльобера Мопасан — і своїм теоретичним розуміннєм штуки, й своїм песимістичним сьвітоглядом, і артизмом, і тим об'єктивізмом супроти доброго й злого, який проповідав Фльобер.
Madame Bovary від разу зробила славу Фльоберу, до котрої — особливо в ширших кругах публики, дуже мало додала його пізнїйша, близько чвертьвікова лїтературна творчість. Коли для лїтературних кругів сей роман був певного рода революциєю, що відкривав нові горізонти лїтературній творчости, ставив нові вимоги й завдання, в широкій публїцї він здобув собі розголос наслїдком процесу, виточеного тодїшньою прокураториєю видавцям і авторови з причини неморальности романа і згіршення, яке він мовляв викликає в читачах. На нас, по романах Золя, Мопасана, Прево, не кажучи про порноґрафію лїтературної тандити, лише комічне вражіннє роблять ті вибрані прокураторією „неморальні“ місця романа, але в часах Наполєонського режіма було великим усьпіхом, коли адвокатам Фльобера удало ся оборонити його роман від засуду. Для лїтературних кругів се був тріумф над прокураторською цензурою; широка публїка кинулась на Боварі як на сензацийну річ, заборонений овоч, і Фльобер став славним від разу.Незалежно від таких моментальних причин усьпіху Madame Bovary забезпечила собі поважне місце в істориї европейського роману. Се дуже талановитий, майстерний образ провінционального французького житя з першої половини XIX столїтя, зроблений на тлї істориї родини лїкаря Боварі: лїкар — мірнота, малим задоволений, закоханий в жінцї, його жінка — людина з певними вищими вимогами, котру бажаннє особистого щастя, піддане романїчою лєктурою, зводить на дорогу любовних авантур, що приводять родину до моральної й материяльної руїни: панї отруїла ся, чоловік не довго переживає її, зломаний тим, що довідав ся про її зради; дитина стає зарібницею. Наоколо сих головних осіб розвинув автор цїлу ґалєрию провінциональних типів, ряд інтересних сцен. Все се глубоко продумано, незвичайно старанно зроблено, хоч власне ся старанність, продуманість і той об'єктивізм, імперсоналїзм, голошений Фльобером, роблять рисунок в значній мірі зимним і сухим, уже в сїм першім романї.
В кождім разї се роман з довговічною вартістю, що повинний бути з часом присвоєний і нашою лїтературою. Для читача в перекладї пропаде одначе те що зробило половину слави Фльобера в французькій лїтературі — його стиль. Він надавав стилю, музикальности, ритмічности слова незвичайне значіннє й здобув собі славу незрівняного стилиста. Виробленнє фрази давало йому незвичайну роботу, за те раз знайшовши відповідний вислов, він не годен був потім в нїм анї слова змінити. Мопасан — также прегарний стилист, наводить нпр. такий анекдот про свого учителя: в його маленькій повісти Un coeur simple завважили Фльоберови при кінцї одну неправдоподібність. Він признав се, але зі страхом запримітив: „Се правда, тільки… прийдеть ся змінити фразу!…“ Засїв зараз до роботи й промучивши ся цїлу ніч, помазавши лїбру паперу, вкінцї лишив як було, не мігши инакше збудувати фрази.
На иньший закид — двозначности в иньшім місцї, він відповів: „Тим гірше для змісту; рітм — то перша річ!…“
В тій нечуваній працї коло стилю, коло композициї виявляв ся його рідкий артизм, далекий від нагінки за „красними“, „гучними“ ріторичними зворотами.
Взагалї в свої романи він вкладав нечувану масу працї. Про незвичайну трудолюбність його я згадував. Більшу частину свого часу проводив він самітно, серед своєї робітнї, за читаннєм і писаннєм. Читав він незвичайно богато. Ексцерпти для деяких пізнїйших романів його займають по кілька томів. Житє сучасне й минувше однаково було для нього предметом студиї, дослїду, и він студиював його з усїм накладом працї прирожденного Gelehrter-а, виробляючи довгими роками свої твори.
По Madame Bovary, 1862 р. видав Фльобер роман, властиво — прозову поему з картаґенського житя п. н. Salammbô. Впливи романтизма нї в чім може не виявили ся так виразно у Фльобера як у сїм замилованню його до екзотичних тем — малоазийський Схід, Греция, Палєстина, Єгипет, Картаґен, Індия, середнї віки — сюди уносить ся раз по раз уява поета, утомлена тривіяльністю сучасної „буржуазиї“, тим часом як аналїза песиміста ученого констатує, що вічна несорозмірність змагань і жадань чоловіка з тим що давало йому житє так само жила в часах минулих як і сучасних, серед екзотичної обстанови як і на бруку сучасного Парижа. Се те що оден з критиків зве „нигилизмом“ Фльобера[3].
Salammbô мало досить значний успіх, хоч і не серед тої широкої публїки, що Madame Bovary. Пишний образ картаґенського житя з часів римсько-картаґенських воєн, на тлї істориї повстання картаґенських наємних вояків, задивував своєю ориґінальністю і заімпонував масою ерудициї, вложеної автором в сю поему.
Поза сею ерудициєю в нїй лишало ся одначе ще досить для пересїчного читача, жадного цїкавости в лєктурі, і Salammbô була остатньою книгою, що мала успіх. Дальші тільки викликали розчарованнє й закиди авторови.
Від старинного Сходу вертає він до сучасної буденщини й дає пару до Madame Bovary — великий, двотомовий роман Éducation sentimentale (сей досить трудний до перекладу титул можна-б віддати словами: „Витончене вихованнє“), що вийшов 1869 р. На істориї молодого лїтерата Фрідеріка Моро, його змагань до артистичної дїяльности та вищих утїх житя і розчаровань та знидення в буденщинї житя, малює автор широкий образ парижського житя середини XIX в., його сїрої буденности, безпросьвітної тривіяльности. Розсмакований з сього становища, як майстерний образ часу, нечисленними аматорами, роман сей не мав нїякого успіха у публїки і неприхильно був оцїнений також більшістю критики. Дїйсно, ерудитизм автора, його холодне препаровання житя з його дурнотою — придусили творчу силу автора і для пересїчного читача роман стає просто нудним.
По Éducation sentimentale автор береть ся знову за екзотичну тему, незвичайно глубоко задуману. В „Спокусї св. Антонїя“ (Tentation de Saint Antoine, 1874), на тлї оповідання про спокуси, які проносили ся перед очима анахарета Антонїя в Тебаідській пустинї, задумав Фльобер розвинути всю панораму античного житя й всїх його приваб і здобутків, щоб показати їх малоцїнність перед моральними потребами чоловіка, яким знайшов він заспокоєннє, на переломі античного житя, в християнській вірі.
Паралєлею до сего ґрандіозного образа античної цивілїзациї мав бути другий, що мав показати неповноту сучасного знання й хибність його методи. Два паризькі писарі Бувар і Пекіше, діставши спадок, задумують віддати ся спокійному житю серед природи; для раціональнїйшого урядження свого житя вони старають ся розширити свої знання, але при браку наукового приготовлення наскакують на прогалини, непевности, суперечности, за поясненнєм переходять до другої науки, від другої до третьої — зачавши від садівництва переходять до хлїборобства, відти до хемії, з тої до медицини, астрономії, археольоґії, істориї і т. д., і нарештї покинувши те все вертають ся до писарки в Парижі. Ся книга, названа іменами героїв Bouvard et Pécuchet, зайняла шість остатнїх лїт житя автора, задала йому страшенну масу працї, але не була скінчена — смерть заскочила автора.
В обох сих книгах фабула, інтриґа сходить зовсїм на далекий плян, на зеро перед фільозофічними проблємами поставленими автором. Фільозоф і ерудіт забивають зовсїм белєтриста, поета. Уже Tentation не можна читати без коментара, як „темні“ (умисно притемнені) твори „учених“ („docti“) поетів Александрійської школи. Книга роспадаєть ся на безконечну серию образів, в яких зберає, стискає автор результати своїх студий старинної культури й свої гадки про еволюцию людського житя взагалї. В Bouvard et Pécuchet героями властиво виступають не люде, а самі десціплїни, науки, як справедливо завважив оден з критиків — вони рухають, борють ся, нищать одна одну перед автором. Нїякого живого зацїкавлення, якого жадаємо ми від белєтристичного утвора, сї книги не можуть викликати. Можна подивляти ерудицию автора, його незвичайну пильність, з якими він укладає сї мозаіки з ексцерпт, з образків, вироблених, витончених, як камеї, або — нудитись, спочиваючи лише на деяких живійших сценах.
Серед тяжкої, нудної нераз працї, яку задав собі Фльобер своєю остатньою книгою, він робив собі розривку, уносячи ся фантазиєю в иньші сфери, в иньші часи, й так з'явили ся його „Три оповідання“ — Trois contes, видані 1877 р. і нїчим не злучені властиво, окрім часу написання й певною одностайністю величини — се три образки вирвані з зовсїм відмінних сфер. Перше — „Проста душа“, Un coeur simple — істория сїрого житя служницї, без промінчика якогось людського житя, з французької сучасности. La légende de Saint Julien l' Hospitalier — „Лєґенда про Юлїяна Милосердого“ — середневічний образок, триманий в тонї побожної лєґенди. Нарештї „Іродїяда“, Hérodias, на мій погляд — найлїпша з них: майстерний образ стрічи грецько-римської й семитської культури, на тлї евангельських подїй.
Не вважаючи, що сї оповідання не мають хиб Фльоберової творчости остатнїх десятолїть і не перевантажені так ґелєртерською ерудициєю, не заморожені фільософічними рефлєксами, — прекрасна ся книжка успіху також не мала: у публики Фльобер уже рішучо вийшов з моди.Він незадовго і зійшов зі сцени: 1880 р. смерть перервала се житє, повне працї й мисли.
Спадщиною по покійнику лишило ся кілька майстерних річей, які довго ще не переживуть ся, і — цїлий ряд постулятів високої теоретичної вартости й цїкавости, які в сфері лїтературної творчости ставив і з рідкою сьміливістю й незвичайним накладом працї пробував по своєму розвязати славний французький натуралїст.
1902, 17(30). IX.
М. Грушевський.
——————
- ↑ Maxime du Camp Souvenirs littéraires.
- ↑ G. de Maupassant — Étude sur Gustave Flaubert, в т. VII видання писань Фльобера зробленого Кантеном (Edition ne varietur), 1885.
- ↑ Bourget — Gustave Flaubert, в Essais de psychologie contemporaine.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|