Ілюстрована історія України/1848 рік на Буковинї й Українї і загальна реакція 1850-х рр.

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
1848 рік на Буковинї й Українї і загальна реакція 1850-х рр.

123. 1848 рік на Буковинї й Угорській Українї і загальна реакція 1850-х рр. В иньших українських землях, які були під Австрією — на Буковинї і в Угорській Українї подїї 1848 р. відбивали ся инакше, хоч також глубоко зворушили місцеве житє. На Буковинї — найбільш глухій з австрийських провінцій, питання висунені сими подїями, викликали перші познаки національної думки у тутешнїх Українцїв і перші прояви суперечности інтересів української й румунської народности, котрі правительство досї звичайно рахувало за одну місцеву, бо православну людність. Румуньські депутати в парляментї стали добивати ся віддїлення Буковини від Галиччини і обєднання її з румунськими краями Угорщини; буковинські Українцї виступали против сього, стоячи за дальшу одність свою з Галиччиною, натомість добивали ся роздїлу Буковини на національні теріторії — українську і румунську, а Румуни сього не хотїли. Але загалом рух український на Буковинї був дуже слабкий, між Українцями мало ще було свідомих елєментів і селянський рух против Румунів-дїдичів, що виник тодї, мав зовсїм стихійний, несвідомий характер.

Глубокі потрясення, як заважили на всім пізнїйшим житі її, прийшло ся пережити в 1848 р. Українї Угорській. Велике повстаннє, підняте для визволення Угорщини від австрийського панованя було задавлене завдяки воєнній помочи, присланій Росією австрийському цісареви. Австрийське правительство, щоб ослабити Угрів, готове було підтримати народности Угорщини, подавлені досї угорьським панованнєм — в тім і угорських Українців. Серед них знайшов ся тодї чоловік сміливий і відважний, який міг би відкрити нову добу в житю угорської України, як би зістав ся на національним грунтї. Був се Адольф Добрянський, під час угорського повстання він утїк з Угорщини й пробував у Галиччинї, і звідти прийшов з росийською армією, як цїсарський австрийський комісар при росийській армії. Під впливом його угорські Українцї рішили ся виступити з своїми національними домаганнями, вислали депутацію до цїсаря, просячи віддїлити українські землї в осібні сто́лицї і в них на всякі уряди призначати Українцїв, завести українську мову в урядованнї і в научаннї, заснувати в Ужгородї українську академію і т. ин.

Прошення сї були прийняті дуже прихильно і цїсарь обіцював їх скоре сповненнє. Добрянського призначенно намісником (над-жупаном) чотирох сто́лиць, де найбільше живуть Українцї, і він почав заводити „руське“ дїловодство тут: на тій же мові мали вчити в ужгородській ґімназії. Все се обіцювало дуже гарні наслідки — але все попсувало русофильство Добрянскаго, він був прихильником всеросийського єдинства, і замість української мови (ruthenische Sprache) заводив росийську, ширив росийський вплив. Тому угорська аристократія, здобувши собі назад впливів державі, зненавидївши росийську окупацію, що знищила її пляни, першим дїлом звернула ся против Добрянського. Його скоро відсунено від усього, а все що пахло русофильством на Українї угорській — взято під гострий і підозріливий догляд. Тим часом під впливом Добрянського вся тутешня інтелїґенція дішла сею русофильською стежкою і тепер під гострим угорським доглядом присїла й залишила майже всяку дїяльність. На народнїй украіньський основі працювати не хотїла, на росийській — не сміла, і так по тім бурхливім руху 1849 р. наступає тут на довго — по нинїшнїй день застій і мертвота — гірше, ніж денебудь на українській землї.

Не така тільки довга і затяжна, але теж сильна реакція по бадьорім руху 1848 р. наступила і на Буковинї, а навіть і в Галиччинї. Союз тутешнього українського громадянства з правительством мав свої дуже лихі сторони. Добрі заміри австрийських правителїв помогти розвоєви українського народу переважно не здїйснили ся й тут. Задавивши революційний рух 1848 р. правительство взагалї поховало свої пляни реформ. Тим часом українське громадянство покладало всї надїї свої на реформи і дарунки правительства, і коли побачило, що воно більше Українцями не журить ся, стало безпомічне і безрадне, не знаючи, що почати. З тої причини, що рух український опирав ся на порозуміннї і союзї з правительством, провід у нїм взяли елєменти консервативні: церковні та урядові. В Галиччинї перед вела митрополича консисторія, „святий Юр“, як її звали по імени катедральної церкви, де проживав митрополит і консисторські канонїки. Тодїшня інтелїґенція українська в Галиччинї складала ся майже з самих священників і вони, зовсім зрозуміло, дивили ся на митрополита і його консисторію як на своїх натуральних провідників.

А сі провідники дивили ся неприязно і підозріливо на кожний прояв якогось живійшого і поступовійшого руху взагалї і народнього українського зокрема. Знов виходять на верх прихильники книжної словяно-росийської мови, неприхильні українському елєментови в мові й культурі, як простонародньому і „необразованному“. Всякі сміливійші пориви й пляни 1848 р. затихали й забували ся серед загальної реакції. Знов на гору вийшли польсько-шляхетські елєменти. Вони фактично захопили в свої руки галицьку адмінїстрацію, під началом тодїшнього намісника графа Ґолуховского. Галиччина опинила ся в польських руках, а до українського елєменту польські верховоди подбали настроїти правительство як найбільш підозріливо й неприхильно, представляючи, що галицькі Українцї тягнуть до Росії й до православія.

Так і в Галиччинї жвавий рух 1848 р. на дїлї став не початком нової епохи, а вступом до темної реакційної доби, і тільки згодом українське громадянство мало змогу вернути ся до тих домагань і справ, що ставили ся в 1848 роцї й тодї були вже такі близькі до свого сповнення.