Ілюстрована історія України/Унїя
63. Унїя. Успіхи брацького руху одначе отемняла тяжка хмара непорозумінь з духовенством і владиками. Я вже сказав, що ті великі права супроти духовенства й епископів, які дали львівському брацтву патріархи, були дуже небезпечним і непотрібним дарунком, бо втягали брацтво в зовсім непотрібну боротьбу з духовенством і накликали між иньшими причинами також і сим велику біду — що православні владики почали шукати собі захисту в католицькій церкві. По здавна заведеному порядку православної церкви владики привикли правити дїлами своєї єпархії як повні хозяїни. За останні столітя власть митрополита підупала, православних князїв не стало, собори епископські бували рідко, і владика, раз купивши чи випросивши собі свою епархію у короля, привик правити нею без контролї, нїкого не питаючись, на нїкого не оглядаючись, окрім правительства. Аж тут якісь міщане, котрих і за людей не мав шляхтич-епископ (епископи мали бути з шляхтичів, такий порядок завів ся) — „прості хлопи, шевцї, сїдельники, кожемяки“, як відзивали ся владики про братчиків, — беруть ся показувати владицї, як він має правити своєю єпархією! Як се було знести?!
Як тільки львівські братчики, сповняючи порученнє патріарха Иоакима, почали заводити порядки між тамошнїм духовенством, зараз вийшла у них за се тяжка сварка з владикою Балабаном — і зовсїм непотрібно! Ґедеон Балабан був досить освічений владика, з добрими замірами, підтримував досї освітнї заходи брацтва, — але не міг стерпіти, коли йому ті „прості хлопи почали мішати ся і показувати, що має бути, а чого не має бути. Він відповів їм, що патріарх Иоаким до української церкви нїякого дїла не має, й його постанови для неї нїчого не значать. Але братчики перенесли свою справу з ним на рішеннє константинопольського патріарха, а сей, послухавши оповідань Иоакима про церковні непорядки на Українї потвердив всї роспорядження Иоакима, докорив Ґедеону за його суперечку з брацтвом і загрозив, що положить на нього анахтему, коли далї буде противити ся брацтву. Ґедеон не услухав його, прокляв брацтво львівське і почав робити йому всякі перешкоди. А коли патріарх сей, Єремія на імя, сам приїхавши на Україну, ще й тут розібрав дїло на місцї і став рішучо по сторонї брацтва та вийняв його з власти владики, — владика Ґедеон був тим так гірко розжалений, що удав ся до свого недавнього ворога, арцибіскупа львівського — просив, аби той визволив владиків з неволі патріаршої. Так зпоміж владиків українських став він „чиноначальником відступлення від патріархів“
Се був дуже гіркий овоч нерозважних патріарших роспоряджень. Але не в сїм однім патріархи мали несщасливу руку в своїх мішаннях в справи української церкви. Україна взагалї відвикла давно від усяких мішань патріархів в її церковні дїла. І давнїйше патріархи дуже рідко до них мішали ся, а за останнї столїтя майже зовсїм перестали — от посилали до них по благословеннє для новопоставленого митрополита та й тільки. Митрополит не знав властиво нїякої власти над собою крім правительства, владики — також. Аж тут — річ небувала — приїздять самі патріархи на Україну. З початку антіохийський (1585), потім константинопольський (1588). Їхали вони властиво до Москви, розстарати ся на гроші в своїх тісних обставинах; українські справи їх цїкавили мало. Не розглядали ся в тутешнїх відносинах і не знали їх; але коли до них звертали ся в ріжних справах, то роспоряджали сй дуже рішучо.
._c._185.jpg)
А при тім хапали ся справ як раз меньше важних, з котрими українська церква ще могла б жити й тисячу лїт без особливої, шкоди, а тим часом патріархи робили велику історію з тутешнїх звичаїв, які їм здавали ся непорядками. Наприклад на Українї святили ся в священики і на иньші церковні степенї люде, які були два рази жонаті; се був тутешнїй звичай, але в грецькій церкві се вважало ся недозволеним, і патріархи вважали таких священиків поставленими беззаконо, грозили клятвами владикам, які б таких священиків у себе терпіли, і таке иньше. Єремія, взагалї чоловік дуже горячий, мало розважний, скинув самого митрополита Онисифора Дївочку, за те, що перед посвященнєм був два рази жонатий, хоч, здаєть ся, поза тим був митрополит з нього зовсїм не злий. І в иньших справах Єремія поступав різко, скоро, не дуже вглядаючи в справу, слухаючи кого небудь — насварив владиків, загрозив клятвами, скиненнєм з урядів. А й виїхавши, присилав ріжні розпорядження, міняв і переміняв, настановляв своїх наглядачів (екзархів) над владиками і скидав їх, а ще й не завсїди можна було розібрати, кого слухати, бо зявила ся цїла туча ріжних грецьких пройдисвітів, що мантили гроші, називаючи себе ріжними архіепископами, патріаршими післанцями, то що. Владикам, що відзвичаїли ся були від всякої духовної власти, все се здало ся за напасть незносну: і сї грецькі непорядки і та брацька контроля, під котру їх патріархи віддавали. І щоб позбути ся того всього, вони рішили вийти на стежку, на котру здавна закликало їх правительство і католицькі духовні: відорвати ся від патріархів і піддати ся під папу римського.
Від самого початку, як тільки Польща заволодїла українськими землями — з Казимира Великого почавши, правительство польське, а по Ягайловій унїї — й литовське думало над сим, щоб Україну й Білорусь приєднати до католицької церкви. Казимир з початку думав просто на місце православних владиків посадити біскупів католицьких і тим способом покінчити справу; але боярство галицьке тому спротивило ся, тодї Казимир випросив у патріарха для Галиччини осібного митрополита і так православна церква мала далї істнувати. Отже правительство польсько-литовське, почавши від Ягайла і Витовта, стало думати, щоб призвести до того, аби владики православні піддали ся під вдасть папи і пристали до католицької церкви. Старало ся на владичі і особливо митрополичі місця вибирати людей до сього податливійших, наставало на них, щоб вони їздили на собори католицькі та писали до папи, аби їх приняв під вдасть свою. Декотрі владики й митрополити таки й пробували чинити сю волю, але переконували ся зараз, що духовенство і громадянство не піде за ними в такім разї — збойкотує їх. Тому найчастїйше на всякі такі налягання правительства митрополити відповідали, що вони б раді всею душею, але сього не можна зробити без патріархів і собору: як би так собором рішити пристати до католицької церкви, а без нього не можна їм сього робити на власну руку, і так справа тягла ся. В 1439 р., на соборі в Фльоренції, здавало ся, вже вдало ся привести до сього, бо унїю прийняв і митрополит київський Ісидор, і майже всї грецькі владики, і цїсар візантийський, що хотїв тим способом дістати поміч від папи на Турків. Але нї в Греції, ні в Ісидорових епархіях тої унїї не прийняли і самі Ісидорові прихильники мусїли відступити від неї. Всї заходи в. кн. Казимира Ягайловича зістали ся без успіху. Потім дуже горячо взяв ся був до унїї в. кн Олександр, але Москва, користаючи з тої „тїсноти вірі православній“ почала відривати від в. кн. Литовського одну землю за другою, і се так налякало правителїв литовських і польських, що вони полишили сю справу.
Та минуло з того часу кількадесять лїт, страх той призабув ся; католицька церква в Польщі в другій лоловинї XVI віку вийшла з непорядків, устаткувала ся і бачучи розстрій і упадок православної церкви, набирала охоту підбити її. Навіть між православними було чимало таких, що бачучи непорядки в своїй церкві, думали, що найкращим виходом буде зєднати її з церквою католицькою, бо без того католицькі правителї далї будуть давати таких митрополитів і владиків, що від них православній церкві тільки сором і біда. Наприклад Василь-Констаитин Острозький висловляв такі гадки. Але він і иньші все ж таки стояли на тім, що се треба зробити за порозуміннєм з патріархами, всїм миром православним.
._c._186.jpg)
Але владики, котрі тепер задумали піддати ся під власть папи, розуміли, що патріархи на таке не пристануть, і зєднати ся з католиками значить розірвати з патріархами. Знали, що на се громадянство не піде. Тому рішили робити се дїло потайки, сподїваючи ся, що як воно буде зроблене, тоді правительство польське зуміє погнати за ними і низших духовних і громадянство. Першим пішов на ту стежку Балабан, розгнїваний тим, що патріарх так неделікатно взяв сторону брацтва. Він порозумів ся ще з иньшими владиками, і за кілька місяців, в 1590 р., зібрало ся вже їх четверо: крім Балабана ще владика луцький Терлецький, турівський Пельчицький, холмський Зборівський. Вони списали постанову, щоб піддати ся папі, але вести дїло далі потайки. Згодом і иньших владиків до себе притягли. Найдовше вагав ся митрополит Рогоза; він також був дуже ображений фальшивою грамотою, яку на нього змайстрував оден грецький пройдисвіт — нїби то Єремія кидає на нього клятву. По довгих ваганнях митрополит також пристав до тої змови владиків. З кінцем 1594 року вони списали заяву до папи і до короля, де звіщали про свою постанову піддати ся під вдасть папи і привести до того иньше духовенство і громадянство, з тим щоб устрій церковний і обряд православний зістали ся не рушані, а владиків православних зрівняно в усїх правах з єпископами католицькими Король був тим дуже утїшений: обіцяв їм усяку ласку, оборону і опіку. Потім з кінцем 1595 р. Терлецький і новий владика володимирський Потїй поїхали до папи і дня 23 грудня на святочнім засїданню, перед усїм двором і кардиналами зложили перед папою свою покору і присягу на вірність католицькій церкві іменем всїх владиків, і так прийнято їх до церкви католицької.
._c._187.jpg)