Ілюстрована історія України/Українська робота на галицькім ґрунтї і в Росії в 1880-х рр.
| ◀ Київська громада і указ 1876 р. | Ілюстрована історія України Українська робота на галицькім ґрунтї і в Росії в 1880-х рр. |
Полїтичний рух в австрійській Українї і її національний зріст в 1890–1900-х рр. ▶ |
|
|
127. Українська робота на галицьким грунтї і в Росії в 1880-х рр. Не вважаючи на сї малі полекші яка-небудь лїтературна чи громадянська робота українська все таки була неможлива в отсих обставинах і заборона 1876 р. мала той наслідок, що свідомійші й енерґічнїйші Українцї з Росії в 1880-х рр. ще в більших розмірах, аніж в 1860 роках, переносять свою роботу до Галиччини. З становища тих державних, чи централїстичних интересів, які мали на оцї автори заборони, се був результат, гірш якого для них навіть вимислити не можна було. Для напряму ж і характеру українства він мав велике значіннє.
Ще перед указом 1876 року кілька тямущих українців з Росії заходило ся заснувать у Львові інституцію для розвою українського письменства і науки, щоб вона могла працювати тут свобідно, не знаючи цензурних утисків, для цілої України. Так виникло „Товариство імени Шевченка“, засноване у Львові 1873 року. На зібрані гроші засновано при нім друкарню для українських видань; але зібрано було грошей мало, так що довгий час прийшло ся ще сплачувати друкарню, поки вона стала на ноги і товариство могло розпочати власні видання — се стало ся тільки при кінці 1880-х років. Після заборони 1876 р. Мих. Драгоманов з кількома молодшими товаришами — громадка талановитих і енерґічних людей, з огляду на урядові нагінки виїхавши за кордон, щоб наладити свобідні від цензури видання присвячені українським питанням полїтичним і національним, завязали тісні зносини з галицькою суспільністю, хоч і осїли ся кінець кінцем не в Галиччинї, як думалось, а в Женеві — бо австрийська цензура тодїшня по своєму також була не легка. Декотрі Українцї як от Кулїш, потім Кониський, Нечуй й ин., приїздили і перемешкували довгий час таки безпосередно в Галичинї, розвивали тут більш або меньш живу лїтературну і полїтичну дїяльність, мали визначний вплив на розвій і напрям галицького українства і теж були посередниками в завязанню тїснїйших зносин австрийської України з росийською.
Впливи сих Українцїв на галицькім ґрунтї йшли в ріжних напрямах. Зовсїм в иньшім напрямі впливали напр. Драгоманов і його однодумцї, побуджуючи українське громадянство Галиччини до освідомлення народнїх мас і орґанїзації боротьби за свої права, а знов в иньшім Кулїш, Антонович, Кониський — стараючи ся сотворити більш прихильні обставини для розвою українського житя порозуміннєм з польськими владущими шляхетськими верствами. Але кінець кінцем всї сї ріжнороднї впливи, весь сей приток духових сил, а по части — і матеріальних засобів з росийської України дуже зміцнив українське жит\ Галиччини і причинив йому богато розвитку. Протягом 1870-х і 1880-х років українські народовцї дуже зростають в числї і силї. Почавши від роботи лїтературної та просвітньої — видавання популярних книжечок та засновування читалень, вони переходять до полїтичної дїяльности, з малозначних громадок витворюють сильну партию, котра своєю енерґією і духовою силою відтіснює на другий плян останки старих консерваторів та москвофілів і надає тон і напрям житю галицьких Українцїв. Невважаючи на слабкі сили і засоби, в ній почувала ся сила руху, енерґія поступу, тому все живійше починає приставати до неї, і скоро народовцї починають грати першу ролю в Галиччинї і на Буковинї, невважаючи на поміч, яку партия москвофільська мала з Росії — далеко богатшу, ніж народовцї від Українцїв.
З другого боку для України росийської Галичина з сього часу стає справдї вікном на світ, що не давало їй заснути в темряві тодішнїх заборон. Позбавлені можности скільки небудь свобідно обговорювати питання української полїтики, завдання і змагання її, росийські Українцї користували ся для сього галицькими виданнями, котрі хоч і були заборонені в Росії, про те поширювали ся на росийській Українї досить значно. На галицькім ґрунтї, на галицьких відносинах, в галицьких виданнях ставили ся, випробовували ся й рішали ся ріжні питання соціальні, полїтичні, національні. Через те галицькі відносини викликали незвичайне заінтересованнє серед свідомійших росийських Українцїв. Не маючи можности у себе дома зайнятися справами полїтичними і національними широко і явно, вони якийсь час — можна сказати — жили галицькими подїями й інтересами, особливо з початком 1890-х років, коли між галицькими Українцями-народовцями зачала ся боротьба між більш уміркованим і більш поступовим, радикальним напрямом. І се давало користне доповненнє до тїсного обсягу культурних справ, полишених росийським Українцям суворим і підозріливим режимом, і заховувало їх від повної односторонности.
Тими убогими можливостями культурної української роботи, яку полишала росийська внутрішня політика в сїм часї, не міг задоволити ся і найзавзятійший культурник, що скільки небудь серіозно ставив ся до української стихії. Межі дозволеного були тісні навіть для прихильників лєґальности. Після того як закрито київський віддїл ґеоґрафічного товариства, росийські Українцї довго зіставали ся не тільки без орґану, але й без якогось публичного осередку. Історичне товариство, засноване в Київі, зрідка тільки попадало під впливи українських учених, оживлялось і набирало громадського інтересу. Але з початком 1880-х рр. наладив ся історичний місячник „Кіевская Старина“ (1882–1895),і хоч його інїціатори бр. Лебединцеви стояли далеко від сучасного українського руху, були тільки українськими антікваріями в старім стилї, з дуже не глубоким українським патріотизмом, все таки їх українофільство згромадило коло видання наукові і культурні українські сили, а з смертю свого першого видавця воно таки і вповнї перейшло на орґан київської „старої громади“ (1888). Журнал вів ся по досить широкій проґрамі (росийскою мовою): займав ся і етноґрафією, і мовою, і письменством; пізнїйше, з 1890-х рр. він мав часами й доволї живу суспільну закраску, містив українську белєтристику і лїтературну критику, заступаючи місце лїтературного орґану, котрого нїяк не хотїла позволити росийська адмінїстрація, так само як і полїтичної, або популярної української преси.
Двадцятилїтє, що пішло за указом 1876 р., було взагалї часом коли не найбільш тяжких, то найбільш прикрих цензурних і адмінїстраційних утисків на українство в Росії — тому особливо болючих, що громадська і культурна сила українська наростала неустанно, під впливами загального розвитку житя, культурних і соціальних европейських впливів, рвала ся йти в парі з житєм великоруським, польським і своїм закордонним — і на кождім місцї стрічала міцний мур урядових зоборон і репресій. Цензура і адмінїстрація, коли не вдалось — як хотїлось — вигнати зовсїм з письменського і культурного вжитку українське слово, завзяли ся принаймнї обмежити його обсягом чистого етноґрафізму і не дати перетворити ся в знарядє культури. Тому рішучо не допускали його до вжитку в школї, в церкві, в урядованню, і всїми силами силували ся не дати йому захопити так би сказати — вищих проявів культурного житя. Не допускало ся нїяких наукових видань на українській мові. Белєтристику і театр старали ся обмежити малюваннєм селянського побуту, і то без яких небудь провідних соціальних і національних ідей. Повісти й драми з житя інтелїґенції вважали ся не допустимими зовсїм — цензура їх не пускала. Цензорам наказувано не пропускати взагалї творів показних, великих, поважних, які могли б становити значне надбаннє українського письменства, і всяко пильнувати, щоб як меньше проходило українських книжок, уживаючи до того всяких причіпок, або й просто забороняючи їх „з державних мотивів“. І цензори дїйсно старали ся, а щоб хтось чогось не упустив, для українських книжок спеціально заведено подвійну цензуру: книжка пропущена цензором місцевим мусїла йти на розгляд ще до Петербурґа, до главного управленїя в справах печати. Тими всїми способами українські книжки справдї нищено, і проходила з них переважно ріжна полова, а все цїннїйше пропадало, йшло кінець кінцем за границю, або зіставало ся лежати в цензурних архивах.
Подібними ж труднощами обставляно й український театр, що при недостачі української книжки і всяких перешкодах для її поширення мав величезне значіннє і в сїй добі був головним і сливе єдиним засобом національного освідомлення широкої публіки. Успіх він мав величезний, неймовірний. Українські трупи почали ся з одної, але з часом множили ся, ставали все більш розповсюдненим явищем і невважаючи на убогість репертуару і невисокі прикмети більшости пєс (цензура театральна була ще більш сувора нїж книжкова), вони підтримували память народнього слова і любов до нього серед винародовленої міської людности. Приїзд української трупи до міста ставав свого рода національним святом, стягав до купи розпорошену, розгублену і неорґанїзовану українську публїку, давав їй національний імпульс. Бідність репертуару викупала ся богацтвом і красовитістю етноґрафічного й історичного українського побуту, що за виключеннєм всяких національних, соціальних і полїтичних мотивів грав головну ролю в сїм репертуарі, — а також і визначною талановитістю артистичної братії. Українська сцена виставила від разу цїлу низку першорядних сценїчних талантів, які вміли надати блеск і правду навіть найбільш примітивним пєсам репертуару. Такими були Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, три брата Тобилевичі Іван, Опанас і Микола (по сценї Карпенко-Карий, Саксаганський і Садовський), Затиркевич і иньші. Як талановиті орґанїзатори театральної справи потрудили ся Старицький, Кропивницький, Тобилевичі. Вони поставили український театр дїйсно високо, дали певного рода стиль і школу, що виростаючи з чисто етноґрафічних підстав по свойому стилїзували і надавали своєрідну закраску і більш загальним типам і ситуаціям.
Середнїй ряд, з лївого боку: Доленко, Маркова, Заньковецька, Кропивницький, Садовський, Петро Карпенко, Ратмірова.
На долї, з лївого боку: Хильченко (Тобилевичева), Саксаганський, Максимович, Полянська, Косюра.
В сих тїсних межах не могла, повторяю, уміститись навіть найскромнїйша культурна українська творчість, не вважаючи на всї силкування прихильників культурницького напряму. Орґанїзоване українство в Росії в сих десятилїтях стояло під проводом їх. Найбільш талановитий і енерґійний проповідник активної соціально-полїтичної дїяльности, Драгоманов після указу 1876 р. виїхав за кордон з де якими молодшими товаришами і розвинув там свою публїцистичну дїяльність, в своїх власних і ріжних европейських виданнях (збірники „Громада“, „Вільне Слово“, й ин.). Була се воля і бажаннє самої київської громади, вона обіцяла Драгоманову матеріальну поміч і для занять і для видань, прирікала своє співробітництво. Але скоро почали ся непорозуміння, ріжницї в оцїнцї тактичних завдань між еміґрантами і київською громадою. Вона, видїливши з себе найбільш рішучих прихильників активної політичної роботи, ще далі пішла в бік культурництва, шукала лєґальних доріг для нього і осуджувала різку тактику взяту против росийського уряду Драгомановим в його заграничних виданнях. Але й її проґрама зіставалась безплодною. Росийське правительство на нїякі уступки не йшло, всї ті подання, петиції, заходи „через людей“, на які кидали ся декотрі громадяне, „щоб помирити з собою росийське правительство“, не приводили до нїчого. Лїтература застрягала в цензурних архивах, проба наладити як не ґазету, хоч не журнал, то який небудь півперіодичний збірник, розбивали ся теж о цензурні „чистки“. Все було даремне, а тим часом етноґрафічні, язикові чи історичні студії не могли ж захопити цїлої суспільности!
Найбільш живі й енерґічні суспільні елєменти зневажливо покидали українство, бо воно здавало ся їм якимсь застарілим романтизмом. Ішли в росийські партиї, де була хоч видимість якоїсь живійшої дїяльности, смілі завдання і гострий риск небезпеки, що завсїди вабить смілих, а не було всього того в культурницьких гуртках росийського українства. І ся вся безвихідність української роботи в Росії власне надавала особливу цїну українській орґанїзації галицькій: на галицькім ґрунтї, бодай хоч посередно, через орґани преси, через особисті звязки можна було брати участь в відкритих партийних дебатах, в обговоренню принціпіальних полїтичних і соціальних питань, в полїтичній і громадській роботї, — хоч як ся галицька робота в тім часї, в 1880–90-х рр. ще мала місцевий характер, духом і складом своїм далеко відходячи від інтересів росийської України.