Ілюстрована історія України/Угорська Україна

108. Угорська Україна. Здавна віддїлені полїтично від передкарпатської України, закарпатські українські землї жили своїм окремішним житєм, про котре тільки деякі слабкі відомости долїтають до нас. Житє саме було досить глухе і мало замітне в тих гірських карпатських нетрях і ми не маємо навіть звісток про те, як розвивало ся заселеннє сих гірських сторін. Люде довго випасали там худобу тільки лїтом, згодом стали осїдати оселями. Думають, що такі трівкі оселї стали тут поширювати ся десь в XI–XII в., хоч Угри памятали, що прийшовши в сї сторони з кінцем IX віку, вони вже застали Русинів-Українцїв в Карпатських горах. Притикаючи до українського розселення на північ від Карпатів, українські закарпатські оселї мусїли стояти в тїсних звязках з галицькими оселями по другий бік Карпат, але про се знаємо дуже мало або таки й зовсїм нїчого. Бачимо, що за сї гірські краї довго ішла боротьба між Галичиною і Угорщиною. Угорські королї, поширивши свою власть на полуднє від Карпатського хребта, хотїли забрати й північне галицьке згірє і часами, хоч на короткі хвилї їм се удавало ся при кінцї XII і в початках XIII в. І навпаки, як Угорщина підупала з кінцем XIII в., галицькі князї пробували собі загорнути закарпатські краї. Нарештї після того як королеви угорському Людовику і його сїмї не удало ся забрати Галичину під Угорщину в 1370-х роках, з 1380-х років уставила ся на довгі часи та галицько-угорська границя, яка додержала ся і до наших часів.

Чи була ся закарпатська Україна колись одноцїльною полїтичною областю, не знаємо; на се бачать деякі натяки в старих звістках, але з раннїх часів, XII–XIII в., бачимо сї закарпатські землї вже подїлені на сто́лицї або комітати, великі округи, на котрі подїлена була цїла Угорщина, і вони розрізували по річним долинам закарпатські українські оселї на кілька округів. Більші части українського розселення припадають на отсї пять сто́лиць: Шаришську, Землинську, Ужську, Бережську і Мармароську. Сей поділ на сто́лиці розєднав ще більше і без того розкидану і ґеоґрафічними обставинами розєднану українську закарпатську територію, бо подробивши її на части, звязав кожду з них з сусїднїми неукраїнськими територіями угорськими, словацькими, румунськими. Майже не стрічаємо фактів, де ся закарпатська Україна виступала б разом і одностайно. Правда, що й не легко їй було себе проявляти, бо і тут, як і в сусїднїй Галичинї XVI–XVII в. українська людність представлена була тільки поневоленим і обтяженим ріжними тягарами селянством та темним і бідним сїльським духовенством, а відгомони ширших рухів народнїх з иньшої України сюди ще слабше долїтали. З ранньої пори в ролї привілєґіованої людности зявляють ся і тут чужі елєменти: угорські, нїмецькі, католицькі духовні; українська людність спинила ся в ролї підданих кріпаків, навіть сїльське духовенство було з кріпаків же і сїльський піп мусїв відбувати панщину: його відривали від олтаря для якої небудь роботи і задавали хлосту як кождому иньшому кріпакови. Все що підіймало ся над сим сїрим рівенем, звичайно відривало ся від свого народу ранїйше чи пізнїйше, пристаючи до панів-Угрів.

342. Угорська Україна.
Заштріховані місця, же українська людність переважає. — границї сто́лиць; –·– угорсько-галицька границя

Одиноким проявом національним і заразом — єдиним національним звязком була тут віра, як і в сусїднїй Галичинї. Довгий час закарпатські землї одначе не мали своєї орґанізованої православної церкви, мабуть стояли під зверхністю перемиських владиків, що й пізнїйше не раз розтягають свої впливи на закарпатські парафії. Відомостей про церковне житє з давнїйших столїть також маємо дуже мало: вони стають трохи богатші тільки з часів унїї и боротьби нею викликаної, і тодї в перше кидають світло на тамошнє житє. З памяток письменности XVII–XVIII вв. бачимо, що закарпатські землї жили одним спільним духовим житєм з сусїднїми галицькими землями: ті самі твори і рукописи поширювали ся тут і там, і така спільність між ними, розумієть ся, мусїла істнувати й ранїйше. Релїґійними центрами закарпатських сторін виступають головно два монастирі: св. Миколая на Чернечій горі в Мукачеві, в Бережській сто́лицї, і св. Михайла в Грушеві в Мармароській сто́лицї. Фундатором Мукачівського монастиря вважали Федора Коріатовича. По тім як Витовт відібрав у нього Поділє, він оселив ся на Угорщинї, дістав в державу Мукачів, був намісником бережським, і в пізнїйшій памяти угорських Українцїв, як замітна історична особа, став початком, не тільки ріжних національних інституцій, а й самого заселення: від нього і приведеної ним дружини виводили саме українське розселеннє за Карпатами. Але не тільки се розселеннє, але й Мукачівський монастир був здаєть ся старший, заснований „від часів непамятних“, і тільки потім його стали виводити від Коріатовича і його фундації 1360 р. Так само незвісні початки, теж без сумнїву дуже старого Грушівського монастиря, — його історію ведуть зі часів ще передтатарських; при кінці XIV в. він дістав від патріарха ставропіґіальні права і його ігумени мали зверхнї права над церквами і духовенством в сто́лицї Мармароській і Угочській, замість владиків.

Владики зявляють на Українї угорській при кінцї XV в. в Мукачівськім монастирі. Першу таку звістку маємо з 1490-х років, але орґанїзувала ся мукачівська епархія, здаєть ся, пізнїйше, з другої половини XVI в. Одначе трудне було її істнованнє, бо ті монастирські маєтки, з яких владики могли мати дохід, заграблені були під час розрухів XVII в., і єдиним доходом владиків були оплати за ставленнє священиків і річна данина від них. Епархія обіймала все закарпатське підгірє; в XVII в. тут рахували 200 тис. православних і коло 400 священиків, одначе се духовенство роскидане було нерівномірно: були села без попа, а були такі, де сидїло їх по кілька. За недостачею скільки небудь порядних шкіль духовенство було темне, наповняло сяі ріжними захожими людьми з Галичини і Молдави. Просвітний рух кінця XVI в. не видко аби захопив закарпатську Україну. Є звістки про друкарню в Грушівськім монастирі, але досї нема нїяких певнїйших відомостей про неї. Як доносили католицькі духовні в середині XVII в., тодї як стали тут заводити унїю — нарід в справах віри був зовсім темний, тому надїяли ся, що як затягнуть на унїю владику і вище духовенство, то нарід слїпо, навіть не відчуваючи, прийме унїю. Се було в значній мірі правда: навіть пізнїйше, в XVIII в., під час останнього бунту против унїї (1760 р.) люде говорили, що вони досї не знали, що їх держать в унїї, але довідавши ся, що се лиха віра, вони рішили зараз вернути ся до старої правдивої віри. Се була єдина святощ у їх темнім, майже не людськім, поневоленім житю, і вони тримали ся її з усеї сили і з незвичайною ворожнечею приймали всякі заходи коло зміни віри. „Імя унїї їм ненавистне гірше змії — думають, що під нею криєть ся бо зна що, і хоч несвідомо, за своїм владикою, вірують в те що унїати, але імя унїатів відкидають з огидою“, писав тодї мармароський намістник, і сї слова дають нам добру змогу розуміти попередню боротьбу сього бідного слїпого народу за віру свою.

Першій вибух боротьби звісний нам в другім десятилїтю XVII в. Оден з місцевих магнатів, Гомонай, заходив ся поширити унїю в своїх маєтках, де було до 70 парафій, і закликав унїатського владику перемиського Крупецького.
343. Портрет-ікона з Угорьскої України (в музеї тов. ім. Шевченка).
„Сию икону дав зробити рабъ божий Семионъ Стефанікувъ, дѣвицу свою Федю, которая зийшла з того свѣта до Бога Отца в лѣтех четверох во лѣ. первой тисячи шестьсоть шесдесять осмого, которой дай, Пане Боже, вѣчный покой“
Зібрані з маєтків Гомонаєвих попи і монахи під натиском пана згодили ся прийняти унїю; але селяне збунтували ся, взяли на вила та на киї і тих нових унїатів і самого Крупецького, зранили його і ледви не вбили, і так зробили кінець тим Гомонаєвим замислам. Але ті заходи коло унїї не перервали ся і після сього: католицькі магнати і католицьке духовенство не преставали нахиляти до унїї православних владиків і духовних, обіцюючи, що з унїєю вони дістануть права католицьких духовних, будуть свобідні, вільні від підданства і панщини. Велика се була спокуса для тяжко поневоленого духовенства і для владиків в їх трудних матеріальних обставинах, і вони рішають ся потайки від народу проводити унїю. В 1640-х роках таких прихильних унїї духовних назбирало ся досить богато і в 1649 р. вони прийняли в Ужгородї формальну ухвалу в сїй справі, а в 1652 р. ся справа була віддана на затвердженнє папи.
344. Мукачівський замок.

Одначе і по сім з унїєю так легко не пішло. З одного боку зіставали ся духовні до унїї не охочі, які хотїли разом з народом тримати ся старої віри, з другого боку — вся друга половина XVII віку пройшла в східнїй Угорщинї в великих повстаннях і замішаннях, і партия противна Австрії, тримаючи ся протестантської віри, з свого боку перешкоджала, бороздила католикам в справах унїї. І так було звичайно два владики — православний і унїатський, і духовенство вагало ся то в ту то в другу сторону. Мукачівський монастир був довго ще в руках православних, і носив на своїй церкві напис про своє відновленнє руками православних, за помічю молдавських воєвод:

Ѳеодор Коріатович князем бил,
За отпущеніє гріхов монастир зробил,
Дравяна церква от віку зоставала,
А теразнейшого року 1661 каменная стала,
През Константина воєводу молдавского
З Неделею на имя госпожею єго.
Владикою на той час Іоанникій зоставал,
Зо Мстичова (свого маєтку) о том ся пильно старал
Року 1661 мая 13.

Тільки з 1680 років, як Австрія сильнїйшою ногою стала в східнїй Угорщинї, за помічю австрийського правительства унїя стала певнїйше поширювати ся в західнїй части Угорської України, в столицях Бережській, Ужській і далї на заходї. Поширювала ся одначе не стільки добрими способами, скільки насильствами, воєнною силою і ріжними тяжкими карами на тих, що вертали ся на православє. „Ужаснїть ся зо мною сущиї люде вірниї, що овії Римчикове творять!“ записує якийсь духовний з під Мукачева, що теж вернув ся з унїї на стару віру, в своїй літописи в 1690-х рр., „Чому волокуть, тягнуть силою нашу церков? раді б вони минї погибнути скоро, борзо, просят молят мя обратити ся — на що? на унїю їх? пге, плюю на ню, не хощет ниже одежда моя, анї кость, анї прах одежди моєя! не потрібно менї Бога їх“! Кінець кінцем в XVIII в. унїя стала вже тут певно, і західня частина була в руках унїатських мукачівських владиків. Але в Марамароші, по сусідству з православною Молдавою держали ся ще православні владики — до р. 1735, і тутешнї священики і пізнїйше брали собі посвященнє у владиків православних, молдавських і сербських. А в 1760 р. несподївано прокинув ся останнїй рух против унїї між Українцями й Румунами в Марамароських сторонах. Між православними пішли писання про те, що правительство австрийське не примушує до унїї, можна бути по волї своїй православним чи унїатом; натякали навіть про особливу опіку над православними, яку показують „восточні володарі“; обіцювали тим котрі будуть тримати ся православної віри, що будуть свобідні від панщини. Сї листи й поголоски мали великий вплив: люде не хотїли бути в унїї, вертали ся до старої віри, виправляли кандидатів на священство до православних владиків, не тільки з Марамороша, а і з західнїх столиць. Священики, розчарувавши ся в своїх надїях на те, що з унїєю покращає їх становище, а не діждавши ся того, та ще й попавши в прикру залежність від латинського духовенства, теж не тримали ся унїї.

345. Мукачівський монастир.
Все се досить сильно занепокоїло австрийське правительство і воно пильно розвідувало ся про причини такої упертої неохоти до унїї. Як на такі причини унїатські духовні і австрийські урядники вказували неосвіченість духовенства, його тяжке матеріальне становище. Тому цїсарева Марія Тереза, коли вдало ся рух сей придавити ріжними способами, все таки дуже серіозно взяла ся до піднесення становища унїатської церкви на Угорщинї, її освіти й матеріального забезпечення. Сї заходи мали потім своє значіннє в історії українського відродження.