Ілюстрована історія України/Сулима і Павлюк
| ◀ Безкоролївє | Ілюстрована історія України Сулима і Павлюк |
Острянинова війна і пригнетеннє козаччини ▶ |
|
|
76. Сулима і Павлюк Новий король горів воєнними замислами, але польська шляхта була неохоча до його плянів, тому Володислав дуже цїнив козаків і дбав про їх прихильність. Зараз по своїй коронації зачав він війну з Москвою, а козаків ще перед тим вислав на пограничні сїверські землї, що належали до Москви. В похід свій під Смоленськ теж закликав козаків. Сойм одначе не дав йому повести війну по своїй волі і вже на другий рік Володислав мусїв її закінчити. Сподївав ся, що розгорить ся за те війна з Туреччиною, але й тут сенатори польські наказали Конєцпольскому, щоб ніяким чином не зачіпав ся з Турками і пильнував прийти з ними до згоди, і так Конєцпольский учинив. Рішено було поставити коло порогів кріпость, щоб загородити козакам путь на Запороже, і Конєцпольский поручив звісному вже нам інжінєру свому Бопляну, аби знайшов відповідне місце. Сим разом справа не зістала ся в проєктї (як то вже не раз бувало): справді коло Кодацького порога зачали будувати замок, і вже за кілька місяців стояла там польська залога, на великий гнїв козакам, котрих не тільки не пускали на Запорожи, а ще й робили ріжні прикрости, перешкоджаючи в усяких промислах степових. І без того козаки були незадоволені, бо не тільки нїчого не дістали за останню війну, а ще користаючи з спокійного часу уймали їм навіть против давнїйшого, — а тут іще така халепа! Отже чекали тільки нагоди, щоб розвязати собі руки і знишити ненависне лядське гнїздо. Подумати тільки — куди залізло!
Таку добру нагоду, здавало ся, насувала козаччинї шведська війна що нависла над Польщею з початком 1635 року. Володислав, як і його батько, мав претенсії на шведську корону, бо його батько був з шведського королівського роду і якийсь час був навіть королем шведським; тому він з великою радістю вхопив ся за сю війну. Збирав ся воюваюти Шведів на морі, а згадавши собі козацькі походи, задумав пустити на них козаків: виписав козацьких майстрів, щоб вони на Нїманї зробили тридцять чайок і наказав зібрати понад реєстр з півтори тисячі козаків в сей похід. Так і зроблено було, і козаки себе й на Балтийськім морі показали не гірше як на Чорнім: Шведи привитали їх з гармать, але гартатні кулї козацьким чайкам не пошкодили, вони кинули ся на шведський корабель, здобули й навели доброго страху на Шведів. Всі дивували ся, як вони на тих малих човнах зносили вітер і бурю і розкидані вітром зараз же знову збирали ся в порядку. Але повоювати тут їм не прийшло ся, бо й тут війна не витанцювала ся і незабаром король сказав козакам вертати на Україну, а чайки поховати про дальшу потребу.
Тим часом на Україні козаки, не знаючи, що дїло йде до згоди, сподївали ся, що Польща вплутаєть ся в тяжку війну й не буде мати змоги дуже пильнувати козаччини. Отже задумали саме тепер визволити ся від ненавистного Кодака. Тодїшнїй гетьман козацький Іван Сулима несподївано, в ночи напав на Кодацький замок, здобув його, вхопив коменданта й казав розстріляти, иньших вояків порубано й сам замок до решти знищено. Се наробило великого гнїву в Польщі. Конєцпольский, що вже вертав ся з шведської війни на Україну, грозив крівавим погромом козакам за таку обиду. Реєстрові козаки, щоб не допустити до війни, постановили видати тяжкому ворогови провідників того нападу на Кодак, Сулиму і його близших товаришів-старшину. Адам Кисїль, що був комісарем в справах козацьких, оповідає, що його попередник і старший товариш в сих справах Лукаш Жолкевский (брат гетьмана) крім того й грошима сипнув між козаччину, намовляючи, аби відступила від Сулими. Реєстровці вхопили Судиму і пятьох його товарищів і вислали в кайданах до Варшави, а там їх на соймі судили й засудили на смерть. Поляки, навіть неприхильні козакам, дуже жалували, що такі славні вояки згинуть від меча катівського — особливо Сулима. Він був довголїтнїм ватажком козацьким, кілька разів був гетьманом, безлїч ходив на турків і ніколи навіть рани на війні не дістав. Мав золоту медалю від папи Павла (що був папою в другім десятилїтю XVII в.), а дістав її за те, що здобувши турецьку галєру іна нїй взявши в неволю багато Турків, триста тих турецьких бранцїв привів до Риму і подарував папі. Сам король силкував ся якось виратувати його від смерти, але не міг. Намовляли Судиму перейти на католицтво, подаючи надію, що се його уратує, і він послухав, але се нїчого не помогло: стято його, потім тїло розрубано і повішено на чотирох рогах міських, улиць.
Відсилаючи Сулиму і його товаришів на смерть, реєстровці просили і короля ріжних пільг: аби їх старости не кривдили, та й гроші за службу, давно вже не плачені, аби раз уже їм заплатили. Король обіцяв, та не було чим виплатити, як звичайно; навїть кодацький замок не було чим відновити. Тим часом наказувано козакам, аби на море не йшли й своєвільних пильнували. Але се приходилось їм все тяжше, бо не тільки виписчики, а й реєстрові козаки все більше почали бунтувати ся. жалуючи ся. що від них 2служби й послуху хочуть, а грошей не платять і від утисків панських і старостинських не дають оборони. Кисїль, що був тодї комісаром, старав ся підтримувати порядок, прикладом Жолкєвского роздаючи гроші між, старшину, аби гамувала, „чернь“ козацьку. Тодїшнїй гетьман Томиленко і писар військовий Онушкевич теж старали ся гамувати як могли; але козаччина бунтувала ся, особливо козаки правобічні: Черкаський і Чигиринський полк, а головним привідцею невдоволення був Павлюк Бут.
На хвилю заняли козаків справи кримські. Хан тодїшнїй Інаетґерай, збунтувавши ся на султана, теж як колись Шагін-ґерай, намовляв козаків, аби разом з ним ішли воювати Турків і їх підручників. Козаччина своєвільна з Павлюком справдї рушила в Крим і се трохи протягло спокій на Українї. Але вернувши ся з кримського походу на Запороже на весну 1637 р. Павлюк почав відти підіймати козаччину. Уже тепер і гроші, привезені нарештї королівськими комісарами, не багато поправили: реєстровцї підносили ріжні жалї, Павлюк намовляв їх підіймати ся, доходити своїх правд, инакше грозив, що буде їм біда від повстання. Армату козацьку Павлюківцї захопили й забрали на Запороже. Томиленко намовляв, аби не бунтували ся, але сам нїчим не виступав против них, і його підозрівали, що він сам до Павлюка хилить ся. Тодї реєстровці скинули Томиленка й вибрали старшим Саву Кононовича, полковника переяславського, яко більш певного — але се послужило тільки початком до повстання. Павлюк вислав на волость своїх полковників Кирпа Скидана і Семена Биховця з листами, закликаючи козаків, міщан, і всякого стану людей, аби підіймали ся й ішли до війська, „а тих зрадників, що їм пан Жолкєвский обіди, вечері й бенкети справляв, а за то йому наших товаришів повидавали“ — аби не тримали ся й не боронили. Козаки підняли ся; Кононовича й Онушкевича з старшиною вхопили й відвезли до Павлюка, що стояв під Боровицею, за Черкасами; тут їх судили, засудили і смертю скарали.
Одначе по сїм Павлюк замість зараз іти з військом на волость, вернув ся на Запороже. Говорили, що змовляєть ся з ханом і донськими козаками, аби прийшли йому в поміч. На волости лишив він своїм заступником Скидана і той ширив повстаннє й збирав військо. Розсилав своїх козаків з листами, закликаючи всїх, хто тільки тримаєть ся благочестивої віри, аби підіймали ся на Поляків. І справді народ підіймав ся, громив шляхту й приставав до війська, особливо за Днїпром, де трохи не цїле селянство покозачило ся — „чисто що хлоп то козак“, як Поляки доносили. Але се була помилка Павлюкова, що він сам тим часом сидїв на Запорожу і завчасу не зайняв позиції на волости. Повторило ся подібне як в 1625 р. Військо польське, під проводом польного гетьмана Миколи Потоцкого, рушивши в осени, встигло пройти в Черкащину, поки Павлюк поспів з Запорожа, і се підрізало дух у повстанцїв — повстаннє потахло, не маючи посеред себе головного війська козацького. Скидан, що стояв в Корсунї, не важив ся сам стати против Потоцкого і відступив під Мошни та став туди скликати всїх з волости. Лївобічні козаки під проводом Кизима стояли за Днїпром, вагаючи ся, чи встрявати в війну, що так непевно починала виглядати. Павлюк, притягнувши під Мошни, закликав лївобічних, щоб за віру християнську і золоті вільности козацькі постояли, але перше ніж вони пристали до війська, на Миколин день (6 грудня 1637 р.) стала ся рішуча битва між Мошнами й Россю. Козаки вдарили на Поляків, що заложили ся табором коло села Кумейків; але позиція польська була добра, не|ложна було до неї близько приступити за болотами, і Поляки відгромивши гарматною стрільбою козацьке військо, самі перейшли в атаку. Вдарили на табор козацький, розбили його — хоч і з великими втратами; велике заміщаннє серед козаків зробило, що від стрільби зайняв ся у них на возах порох.
По сїм Павлюк з К. Скиданом та з иньшою ще своєю старшиною, узявши також і частину гармат, побіг наперед під Боровицю і тут став громадити військо. Над військом, що зісталося, взяв провід Дмитро Гуня і далі в порядку з ним почав уступати ся. Хорих і покалічених мусїли кинути в Мошнах; військо польське заставши їх тут, не пожалувало немічних і безборонних.побило їх без милосердя. Гуня тим часом прилучив ся під Боровицею до Павлюка. Почали ся переговори. Потоцкий инакше не хотів мирити ся, тільки щоб видали Павлюка, Томиленка, Скидана; Кисїль та иньші поручили ся словом своїм, що їм нїчого лихого не буде, і реєстровці не втерпіли, видали Павлюка і Томиленка. Скидан з Гунею були в Чигринї; зачувши се, що дїєть ся, подали ся відти на Запороже. Тимчасовим старшиною Потоцкий настановив Іляша Караімовича; козаки мусїли підписати заяву, що вони будуть сповняти роспорядження Потоцкого, своєвільників з Запорожа виженуть, попалять човни. Сю заяву між иньшими, підписав також і Богдан Хмельницький яко писар військовий — вперше ми його тут стрічаємо між козачою старшиною.
Приборкавши отак козаків, Потоцкий поручив реєстровцям, щоб зробили тепер порядок на Запорожу, сам же заходив ся пострашити людей на Україні — пройшов на Київ, Переяслав, Нїжин, караючи людей, замішаних в повстаннє: вбивав на палю й иньші нелюдські муки завдавав. Потім розложив для постраху військо польське по всїй Україні лівобічній і правобічній.
|
Никли трави жалощами, гнулось древо з туги: |