Ілюстрована історія України/Росийська революція і визволеннє України
◀ Нищеннє українства під час війни | Ілюстрована історія України Росийська революція і визволеннє України |
Боротьба за автономність України і федеративний лад ▶ |
|
132. Росийська революція й визволеннє України. Нагінки на українство дійшли найбільшого загострення, коли в Шевченківські днї вибухли революційні розрухи в Петербурзї. Українська петербурська громада відограла в них чималу ролю. Українські революціонери, які знайшли дорогу в учебну команду одного з запасних гвардейських полків, дали перший початок революційному вибухови, а в розвою його українські салдати та робітники петербурські відограли ролю дуже велику, першорядну. І коли вість про упадок царизму розносилась по Росії й Українї, українські орґанїзації приймали її як благовістє нового, певнїйшого розкріпощення — визволення України.
Стара органїзація „українських поступовцїв“ (ТУП), що підтримувала свою дїяльність і звязки між своєю сїтю підчас всього отсього лихолїтя (від неї виходили сливе всї органїзовані українські виступи сих років), вийшовши з свого потаємного існування, взяла інїціативу до сотворення національного орґану в Київі, в перших днях марта. За порозуміннєм з ріжними київськими ґрупами й гуртами такий орґан і завязано, під назвою „Української Центральної Ради“, з представників партійних ґруп, кооперативів, робітників, військових, культурних і професійних орґанїзацій, для органїзовання українського громадянства незалежно від партійних і ґрупових ріжниць задля осягнення широкої національно-теріторальної автономії в Росийській федеративній республїцї.
Завданнє се не було легке при недостачі української преси. По всїх попереднїх розгромах і повнім розстрою друкарства, вчиненім війною, вона орґанїзувалась тільки поволї, з кінцем марта (почавши відновленою „Новою Радою“, потім соціал-демократичною „Робітничою Ґазетою“, ще пізнїйше, вже в травнї, селянською „Народньою волею“ і ріжними меньшими виданнями). Через таку неорґанїзованість української преси освідомленнє українського громадянства про полїтичні завдання моменту йшло дуже пиняво — через пресу росийську, почтою і телєґрафом — дуже неакуратним в сїм часї. Одначе громадянство було на стільки насторожене, що з півслова приймало всякі полїтичні й орґанїзаційні гасла. Перші звістки про заснованнє в Київі Центр. Ради дали сильний початок до орґанїзацій провінціальних, які заявляли Ц. Радї, що признають її своїм провідним і зверхнїм орґаном, тимчасовим українським національним урядом, просять прийняти до себе їх представників і дати вказівки що до місцевої роботи. Для того щоб виявити розміри масової української свідомости, У. Ц. Рада призначила в Київі на день 19 марта національну манїфестацію, яка вийшла дуже величаво і показала явно, що українство зовсїм не являєть ся власністю якогось інтелїґентського гуртка, а справдї пішло широко в маси. На вічу підчас сеї манїфестації прийнято принціпіальні постанови: що автономний лад повинен заводити ся на Українї зараз і потім податись до затвердження Рос. Установчому зібранню, і що Тимчасове Рос. Правительство має негайно видати деклярацію з признаннєм потреби широкої автономії України, — аби міцно звязати інтереси українського народу з інтересами нового ладу.
За сею манїфестацією пішли великі зїзди з цїлої України. Відкрив ся ряд їх на Благовіщеннє зїздом „Тов. У. П.“, що прийняв назву союзу автономистів-федералїстів. Потім, на Великдень, відбув ся зїзд учительський, а 6–8 квітня український національний зїзд, скликаний Центральною Радою, щоб зробити нові вибори, надати їй характер справжнього представництва всього орґанїзованого українського народу і ствердити його полїтичну плятформу. Двері зїзду відкрито широко, дано змогу взяти участь всяким обєднанням, орґанїзаціям і установам, які признають себе за українські. Невважаючи на трудні обставнни, в яких приходило ся збирати сей зїзд, випав він людно й інтересно. Згромадив коло 900 представників з правосильними мандатами, богато селян і салдатів й заложив міцні підстави до дальшої орґанїзації України. Нову Центральну Раду зложено з представників від теріторій (ґубернїй), від органїзацій військових, селянських і робітничих, від партій і товариств культурних і професійних. Плятформу сеї орґанїзації з початку зіставлено чисто полїтичну: національно-теріторіальну автономію України в федеративній Росийській республїцї, свідомо оминаючи иньші пункти, які могли викликати ріжницю між представниками партій і ґруп. Але місяць пізнїйше Ц. Рада признала неможливим виключати з своєї проґрами питання економичної полїтики, з огляду на пляни економичної централїзації, висунені Рос. Центр. Урядом. Рішено прийняти в проґраму охорону економичних інтересів краю й його трудящого народу, певні середнї норми, на котрих мусять зійти ся партії. Поповненнє У. Ц. Ради представництвом робучих мас, переведене з початком червня, надало їй кінець кінцем виразну соціалїстичну фізіономію, зробило орґаном трудящої демократії, і поруч домагань полїтичних твердо поставило домагання економично-соціалїстичні.
Орґанїзаційні завдання, поставлені У. Ц. Радою, проґрама українїзації житя й ладу на Українї несподївано для богатьох викликали найбільший рух в війську, який послужив на найблизші місяцї найсильнїйшою розчиною для українського руху. Само собою, в тім що орґанїзаційна українська хвиля найсильнїйше пішла в військових кругах, не було нїчого несподїваного — в війську взагалї зібрав ся самий цвіт, сама сила громадянства, і в росийській революції взагалї військо виявило себе найбільш активно. Більш несподївано було, що сей рух вилив ся в домаганню формовання нових українських військових частей та переформовання і вилучення їх в осібні армії. Привід до сього дало формованнє польських лєґіонів, розпочате за старого режіму дивним дивом як раз на Українї: в Київі й його околицях, де такий факт не міг не подражнити чутя місцевої людности. Новозасноване Військове товариство ім. Полуботка в Київі виступило з проєктом орґанїзації українських козацьких полків по сьому прикладу. Позволено формувати такий полк з не-воєннообовязаних добровольцїв, але на сей поклик почали відзиватись люде з військових частей, а в другій половинї квітня на київськім „распредѣлитепьнім пункті“ зібралось кілька тисяч салдатів, які заявили, що підуть на фронт не инакше, як в видї українського полку. Місцеві військові власти і демократичні не українські органїзації непотрібно вчинили з сього велику справу, погрозу фронтови, оборонї, революції, й своєю різкою й нетактовною опозіцією та погрозами заогнили справу. В війську пішов величезний рух. Одна за другою прибували до У. Ц. Ради делєґації від військових орґанїзацій все більших і численїйших, а на військовий зїзд, призначений на 5 травня, прибули представники без малого від мілїону орґанїзованих українських вояків. Другий військовий зїзд, призначений місяць пізнїйше, дав представництво ще більш імпозантне, майже вдвоє більшої маси уоруженого українського народу (1736 тис. по підрахунку), і то особливо з частей фронтових, не вважаюча на заборону зїзду воєнним мінїстром.
Сї зїзди вперше дали понятє про справжнї розміри українського руху. Всеукраїнський селянський зїзд, що відбув ся при кінцї мая і зібрав представників приблизно від тисячі волостей, також був дуже цїнним з сього становища. Він виявив той твердий ґрунт, на якім стоять полїтичні українські домагання. У. Центр. Рада, виносячи домаганнє широкої автономії України, могла рахувати на селянство і військо. Озброєний український народ, розкиданний по всьому фронту і тилу, обстоюючи свої військові домагання, заразом заявляв тверду волю підтримати У. Ц. Раду в її загально-полїтичних домаганнях і жадав від неї тактики рішучої і певної. До його голосу прилучалось селянство, і їх голос не міг зістатись без відклику з сторони У. Ц. Ради.