Ілюстрована історія України/Початки козаччини

by Михайло Грушевський

◀ Проби повстань в Галичинї й початки національної роботи

Ілюстрована історія України Михайло Грушевський Початки козаччини

Козаччина і козацькі походи в першій половинї XVI в ▶

50. Початки козаччини. Тим часом як ото князї та маґнати східньої України, програвши повстання, тихо сидїли, запобігаючи ласки литовського правительства, вдоволені тим, що їм ще лишало, а в західнїй Українї, по невдатних виступах молдавських, громадянство взяло ся до орґанїзаційної національної роботи, — на крайнїм пограничу тодїшнього українського житя підіймала ся нова сила. Значіннє її не можна було ще зміркувати по тих початках і певно нїхто не вгадував, що се наростає національна сила, яка перейме на себе те чого не вміли досягти українські князї та пани, не здолавши потягнути за собою народнїх, анї могло міщанство західньої України, що своїми слабими силами не подужало проломити собі путь серед польського шляхетського панування. Не можна було того збагнути з тодішнього несеріозного пограничного добичництва — козакування, або „козацтва“, як його тодї називали, котрим проявляла себе з початку та нова сила.

Дали ґрунт і обставини сьому новому нїби, а в дїйсности старому, тільки в нових обставинах відродженому явищу українського житя подїї дуже сумні, а саме — нове татарське спустошеннє східньої України, що впало на неї з кінцем XV віку, від кримської Орди.

Я вже згадував, що Татарська орда Бату дуже не довго держала ся міцно — вже з кінцем ХIIІ в., а потім ще більше в XIV вона розлазить ся, і члени ханського роду та ріжні начальники, беки, починають усобицї, підтримуючи сього чи того. І кінець кінцем серед сих усобиць головна татарська орда, так звана Золота, що кочувала над Волгою, ослабла в XV віцї зовсїм і західнї орди, що кочували в Криму і на низах Днїпра та Днїстра, відірвали ся від неї й утворили осібну орду, котрої хани мешкали в Криму. Перший хто так рішучо відокремив сю орду, був хан Хаджі-ґерай і довершив він сього почавши від 1430-х років. При тім, відриваючи ся від Золотої орди, шукав він опори та помочи сусїднього вел. кн. Литовського, тільки литовське правительство, зайняте своїми справами, не вміло сеї справи відповідно оцінити і не підтримувало Кримської орди скільки небудь енерґічно, а навіть не залишало союзу з ворогами її, ханами Золотої орди. Тому син Хаджі-ґерая Менґлї-ґерай пошукав собі иньших союзників — піддав ся під зверхність султана турецького і війшов у приязнь і союз з Москвою. Москва ж все підбивала його на вел. кн. Литовське та посилала йому на се дарунки, і слухаючи її Менґлї-ґерай починає пустошити українські землї, що належали до вел. кн. Литовського і Польщі. Вел. кн. Литовське через те що було зайняте війною з Москвою, та й через своє внутрішнє поріжненнє і упадок, не могло і не уміло досить енерґічно поставити ся против сих татарських нападів. Боронили ся, як могли, місцеві українські князї та пани, але не маючи від правительства майже нїякої помочи, великим татарським нападам не здужали противустати. Весною 1482 р. Менґлї-ґерай, заохочений дарунками і надокучаннями московського вел. князя Івана, аби йшов на Поділє або на Київ, вчинив похід на Київщину, здобув Київ, спалив київський замок, понищив київську околицю і з тріумфом післав Іванови золоту чашу і діскос з св. Софії київської. Після того кілька лїт пустошив Поділє, а польський король невдалим походом на Буковину роздрочив ще й Турок: Татари, Турки, Волохи разом пустошили Поділє і Галичину. Татари ходили також на Заднїпровє, але Москва, маючи на метї забрати Сїверщину, просила їх туди не ходити. Менґлї-ґерай отже, спустошивши Київщину, береть ся до Волини, пустошить також землї Білоруські. Часом Татар при тім громили — так славили ся побіди над ними Мих. Глинського і ще більше Константина Острозького; але частїйше орда пустошила землї й виводила здобич зовсїм безборонно. Вся Україна, саме повітрє її наповнило ся невільницьким плачем, який нинї ще бренить і плаче в наших піснях, на протязї стількох віків:

Коли Турки воювали
Білу челядь забирали,
І в нашої попадоньки
Взяли вони три дївоньки
Єдну взяли попри конї,
Попри конї при ременї
Другу взяли попри возї,
Попри возї на мотузї.
Третю взяли в чорні мажі...
Що ю взяли попри коні.
Попри конї на ременї —
То та плаче: „Ой Боже ж мій!
Косо моя жовтенькая!
Не мати тя росчісує,
Візник бичем розтріпує!“
Що ю взяли попри возї,
Попри возї на мотузї,
То та кричить: „Ой Боже ж мій,
Ніжки мої біленькії!
Не мати вас умиває,
Пісок пальці розїдає,
Крівця пучки заливає!
Що ю взяли в чорні мажі,
То та кричить: „Ой Боже ж мій,
Очка мої чорненькії
Стільки країв проходили,
А білий світ не видїли“…

Люде почули себе безборонними. Литовське правительство, замість боронити ся, хотїло відкупити ся дарунками, згоджувало ся навіть від кождого чоловіка дань щорічну давати — чого й за татарської неволї не бувало; намовляло Татар пустошити Московщину і кінець кінцем осягнуло тільки те, що орда однаково стала пустошити і московські і литовські землї. Київщина по обох боках Днїпра від сих нападів спустіла майже зовсїм. На Полїсю, коло Овруча, Чорнобиля, сидїли ще села; але від Київа почавши далї на полудне тільки де котрі замки тримали ся і люде, котрі не повтїкали відси далї на північ та захід, в безпечнїйші сторони, мешкали тільки при тих замках і відси ходили на лови та господарили. Спустошеннє було гірше від часів Бату, далеко гірше.

Зажурилась Україна, що нїде прожити —
Витоптала Орда кіньми маленькії діти.
Ой маленьких витоптала, великих забрала,
Назад руки постягала, під хана пігнала.

Поднїпровє стало просто пусткою. Здичіло і вибуяло за кількадесять лїт, як якийсь дикий край.

	149. Поднїпровє в XVI віцї. = Границя Литви з Польщею і Москвою --- границї воєводств — границї повітів.

Але власне сї роскішні дикі пустинї, сей край хрещеного світа, що й прозваний був через те україною, манив до себе людність, тому що не було тут нї господаря нї пана. В записках з XVI в. повно пишних, часто дуже перебільшених оповідань про тутешнє дозвіллє й богацтво дикої запущеної природи. Земля, кажуть, дає там неймовірні урожаї, вертає посїв до сто раз; сїяти що року не треба — одного року посіяти, уродить і на другий, а дасть одного року і другий і третїй урожай; лишити плуг на полї, то він за два—три днї так обросте, що тяжко його знайти. Трава на пастівнях така висока, що волів ледви видко в нїй, як пасуть ся: часом навіть і рогів з трави не видко. Бжоли така сила, що не тільки в дуплах дерев, а навіть в ями наносить меду, і не раз доведеть ся провалити ся в таку медову криницю. Ріки повні рибою, нечувана сила осетрів і иньшої риби йде з моря в ріки, так що під час того її руху списа можна встромити в воду — буде стерчати як у землї у тій масї риби. Звіря в лїсах і степах така сила, що диких биків, коней та оленей бють тільки задля шкіри, а мясо кидають. Диких кіз стільки набігає з степів в лїси на зиму, що бити можна їх тисячами. Птахів сила неймовірна, так що весняною порою хлопцї цїлі човни набирають яєць диких качок, гусей, журавлїв, лебедїв. І таке иньше...

В сих оповіданнях богато переборщено. Але вони дають нам понятє про се київське дозвіллє. І воно притягало до себе людей смілих і відважних, котрі не бояли ся йти в дикі степи, на зустріч Татаринови — готові були бити ся з ним, аби тільки користати з богацтва й свободи тої безпанської землї. З Київського Полїся і з дальших земель — з Волини, з Білоруси, кождої весни сунула сила людей до Київщини і росходила ся по тутешнїх просторах, займаючи ся ловлею риби, звіра, пасічництвом. Збирали ся в ватаги, вибирали собі отамана, запасали зброї й усякого припасу і з ранньої весни рушали в степові „уходи“, щоб там господарити до пізньої осени, а потім з запасами меду, риби, шкір, коней чи иньшої худоби вертали „на волость“. Але на волости чекали їх урядники старостинські і за право користання з „уходів“ відбирали добру пайку на замок, і то найкращої здобичи. Тому сміливійші не вертали ся на зиму до замків, а зимували в степу. Иньші зіставали ся зимувати при поднїпровських замках, иньші вертали ся до дому. Для одних се був спосіб поправити своє господарство, вибравши ся раз — другий в степи на здобич; иньші втягували ся в таке уходництво, воно ставало для них звичайним джерелом прожитку й вони лишали ся поблизу, при котрімсь замку, або і в степах.

Звало ся се козацтвом, а ті що ним промишляли — козаками. Офіціально се означало промисли в степових уходах, рибальство, ловецтво і бжільництво. Але з такої офіціальної стежки воно звичайно переходило на неофіціальну, що звала ся „лупленнєм чабанів татарських“ або турецьких. Вистерігаючи ся Татар в степах, в кождій хвилї приготовані відборонити ся від їх нападу, наші промисловцї не минали також нагоди поживити ся і собі від Татар, коли по своїй сторонї чули силу й перевагу: погромити невеличку ватагу татарську, застукавши її де небудь в пригіднім місцї, відогнати татарський табунець, або овець стадо, тай пограбити караван купцїв турецьких чи вірменських, якогось післанця московського або й литовського, післаного „з подарунками“, або й городок турецький чи татарський погромити. Відси й назва козацька: слово козак широко розповсюднене у народів турецького кореня; воно було уживане у Половцїв і досї вживаєть ся у турецько-татарських народів, а значить волоцюгу, що промишляє війною й розбоєм. Прикладало ся воно до степових волоцюг татарських, перейшло й на наших українських.

150. Київські руїни: Десятинна церква.

Назва була новою в приложенню до українських степовиків: вони звуть ся козаками в наших джерелах тільки з кінцем XV віку; але саме явище — те степове добичництво у нашого народу на степовім пограничу давнє-давезне. Се ті колишнї Анти, що з Болгарами та Аварами ходили в походи на землї візантийські. Се ті бродники, шо волочили ся по степах подонських та поднїпрянських в часах половецьких. Се берладники та „вигонці галицькі“, що товкли ся над Днїстром та Дунаєм в XII—XIII в., займаючися рибальством, а при оказії — і війною. Се ті „хоробрі кметї“ пограничники, прославлені Словом о полку Ігоревім, де Всеволод князь курський хвалить своїх вояків:

 
А мої Куряне — то вояки славні,
Під сурмами сповивані,
Під шоломами випещені.
З кінця спису годовані,
Дороги їм відомі,
Яруги їм знаємі —
Луки у них напружені,
Сагайдаки відчинені,
Шаблї їх вигострені —
Скачуть наче вовки сїрі в полї
Шукаючи собі чести, князю слави.

Явище старе, дістає тільки нову назву, і в нових обставинах — через те що такий величезний простір вийшов з звичайних порядків житя, громадських і політичних, з під нагляду правительства, з володїння боярського і панського, — могло воно тепер розвинути ся ширше й буйнїйше нїж коли небудь давнїйше.