Ілюстрована історія України/Походи руських дружин

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Походи руських дружин

20. Походи руських дружин. В IX столїтю починаємо вже з часта чути про походи руських дружин на сусїднї землї. Так з початком IХ віку „погибельний іменем своїм і ділами народ Русь“ (так називає його житиє св. Георгія Амастридського) пустошив полудневе побереже Чорного моря, береги Малої Азії від Константинополя до Синопа; припадком довідуємо ся про се з приводу того, що ся руська дружина зайшла в город Амастру, і в житиї св. Георгія Амастридського записано чудо, яке мовляв стало ся з сими напастниками. В житиї иньшого святого Стефана Сурожського оповідаєть ся про те як „руська рать“ з своїм князем Бравлином пустошила в тих же часах полудневе побереже Крима.

52. Ручка тогож варязького меча.

Таких нападів на візантийські городи на Чорноморю було мабуть в тім часї богато, і щоб забезпечити ся від них, правительство візантийське в 830-х роках завело переговори з князями руськими. Припадком довідуємо ся про се з того, що в 839 роцї імператор візантийський з своїми послами післав до імператора нїмецького послів руського князя, щоб нїмецький імператор їх від себе переслав до дому, бо з Візантиї заступили їм дорогу якісь вороги (мабудь орда угорська). Одначе незадовго почали ся знову походи Руси на візантийські землї. Найбільший похід став ся в 860 роцї. Русь великим військом напала на сам Царгород. Було їх 200 великих човнів, на них могло бути коло 10 тисяч війська. Візантийський імператор саме вибрав ся з військом своїм на війну в Малу Азію і столиця його зістала ся без війська. Русь обпала її й нищила околицю: люде поховали ся за мури головного міста і в великім переляку чекали нападу, питаючи ся оден одного: чи вже вороги перелїзли через мур? чи не опанували міста? Тодї патріарх, щоб прогнати той страх, звелїв обнести по мурах ризу Богородицї, що переховувала ся в одній з церков; духовенство з святошами і з цїлим містом ходило по мурах і правило молебнї, і се вважало ся чудом божим, що після сього руське військо кинуло місто і поплило геть. Потім оповідали, що велика буря підняла ся, як у море умочили ту ризу Богородицї: вона розбила човни Руси та змусила їх тїкати; але се вже пізнїйше додано: сучасні нїчого про се не кажуть, а Русь покинула Царгород мабуть прочувши, що імператор вертаєть ся з військом.

52. Грецький єпископ на Руси: князь велить покласти в огонь євангелїє (малюнок у грецькій хронїцї).

Сей сміливий напад на саму столицю примусив візантийське правительство знову заходити ся коло Руси. Були вислані посли, до руських князїв з богатими дарунками, дорогоцїнними грецькими матеріями і убраннями, шовковими, золотими і срібнотканими. Вони уложили згоду, трактат з князями, а епископ, висланий з посольством, намовив богатьох охрестити ся. Греки оповідають, що й тут не обійшло ся без чуда. Русь, слухаючи єпископа, захотїла, аби й їм якесь чудо показав, як стільки їх оповідає: сказали йому, аби положив в огонь євангелїє, що держав у руках, і коли воно зістанеть ся цїле, як ті отроки в пащи огненій, про яких оповідав, — тодї вони охрестять ся. Епископ вложив євангелїє в огонь, і воно справдї зістало ся цїле, і тодї богато Руси охрестило ся. Але такі чуда з євангелїєм оповідають ся при ріжних оказіях.

Окрім походів на грецькі городи Русь ходила і на каспійське побереже. Припадком згадує оден пізнїйший арабський письменник, що описував історію Табарістана, себто полудневого побережа Каспійського моря (див рис. 58) про похід Руси на сї береги десь коло р. 870. Потім такий похід став ся в 910, і пізнїйше вони нам звістні.

54. Чудо з євангеліем (звід ти ж), євангеліє не згорає в огні.

Яка то була Русь, звідки і як звали ся її ватажки чи князї, ті грецькі та арабські письменники не кажуть. Арабське джерело IX в., що оповідає про руське житє і німецький лїтописець, що згадує про послів руських у імператора (839), називають того князя руського „каґаном“, так справді й пізнїйше називано київських і иньших українських князїв (Володимира й иньших): так титулував себе хозарський володар. І від Хозар се могло піти й між українськими князями. Лїтописець київський надибавши у грецьких джерелах похід на Царгород 860 року, притулив його до тих київських ватажків Аскольда і Дира: міркував, шо то мусїли бути київські князї. І справдї так мусіло бути, що сї далекі походи „руські“ чи всї з Київа виходили чи ні, але показують, що вже в тім часі в Київі виросла велика сила воєнна, звана руською, підбила вже собі сусідні землї, шукала здобичи в далеких походах, і від неї виходили ті далекі походи на полудне. Патріарх Фотий в своїх проповідях в Константинополі під час походу 860 р. таки так і каже, що Русь осмілила ся напасти на Царгород після того, як підбила сусїдні землі і з того дуже загордила ся. В договорі князя Ігоря з Греками 944 р. окрім київського князя посилають до імператора послів ще з двадцять „світлих і великих князїв і великих бояр“ як називає іх трактат, і стільки ж їх приблизно прислало своїх послів кільканадцять лїт пізнїйше з княгинею Ольгою. Таке велике число князїв і намісників, що були „під рукою київського князя“ (як говорить ся в трактаті Олеговім), само вже показує на великі простори держави, на великі землі, що підлягали київському князеви. Знаємо, шо в 940-х роках Ігор сидів сам у Київі, а син його, малий Святослав посаджений був у Новгороді, на північнім кінцї Днїпрової дороги. Походи ж Руси на чорноморські городи, їх заходи в Криму, і руське князївство в Тмуторокани, на Керченській протоцї, показують, що і полудневий кінець сеї дороги Русь тримала в своїх руках, поки турецькі орди не знищили чорноморської степової людности. Сухопутні і річні дороги на схід через землї Сїверян і Вятичів були також в руках київських князїв уже в IX в. З початком X в. в головних містах Сїверщини сидять уже підручники київського князя, і Русь заберає в свої руки потрохи й саме Подонє, щоб відкрити собі дорогу на каспійське побереже. Східнословянські племена вже всї — і українські і північні на початках X в. стояли під властю київського князя, в більшій або меньшій покорі йому, а також і деякі сусїдні фінські землї на Поволжу, та мабуть і литовські на заходї. Вся та територія, що пізнїйше належала до Київської держави, була вже під властю київських князїв на початках X в., за часів кн. Олега, тільки що ся власть не була ще така сильна, не проходила глубше у домашнє житє тих ріжних племен так як пізнїйше.

55. Аскольдова могила в Київі (теперішня церква побудована в минулім столїтю).