Ілюстрована історія України/Польські переговори з козаками і гетьман Сагайдачний
| ◀ Морські походи | Ілюстрована історія України Польські переговори з козаками і гетьман Сагайдачний |
Київ стає центром культурного українського житя ▶ |
|
|
——————
68. Польські переговори з козаками і гетьман Сагайдачний. Посмівали ся козаки з Турків та на весь світ про себе славу пускали — а Полякам від того душа терпла! По кождім походї козацькім султан давав наказ своїм башам, аби йшли на Україну, знищили ті замки, „паланки“ пограничні, звідки козаки в походи виходять, та поставили там свої замки й залоги турецькі. І справдї не минало року, щоб на пограниче українське не вибирало ся військо турецьке, або принаймнї не йшло чуток про його приготовання до походу. Польське ж правительство, витративши ся на московські походи, не маючи чим заплатити за них свому військови, сидїло сї всї роки зовсїм без усякого війська. Нїхто не хотїв іти служити, не діставши грошей за попереднє, і у Жолкєвского бувало всього війська 300–500 чоловіка! Тому на кожду вість про похід турецький в Польщі не тямили себе з переляку. Виправдували ся, перед султаном, що козаки ходять без їх волї, бо правительство польське скільки мога їх нищить, але вони виходять з московських країв. Правда, винні були не тільки козаки: не без гріха були й ріжні польські та українські пани, що мішали ся в молдавські справи, лазили туди з військами, і тим дражнили Турків, — але все валено на козаків.
Пробували їх якось погамувати. В 1614 р. Жолкєвский загрозив козакам, що піде на них військом, коли не перестануть своєволити, і почав ладити ся до походу. Але козаки тих заходів не злякали ся і стали громадити ся під Переяславом до війни. Жолкєвскому нї з чим було йти туди, і так його погрози зістали ся порожнїм словом. Правительство звернуло ся до помочи панів. Вона висилало на козаків так звані комісії, себ то просило виднїйших українських панів, аби вони разом з Жолкєвским поладили відносини козацькі, як королївські комісари; при тім розуміло ся, що такий пан не піде сам, а поведе з собою свій полк дворовий, кількадесять або й кількасот людей, і так збереть ся якесь військо. Почавши від року 1614 трохи не кождого лїта висилано таке комісарське військо на козаків, щоб воно завело між ними лад. Але не виходило з того нїчого. Козаки звичайно просили дати їм на письмі „ординацію“ які порядки комісари хотїли між ними завести, потім знаходили в тій ординації ріжні пункти, на котрі не можуть згодити ся, — бо й справдї жадання комісарські були такі, що козакам на них нїяк не можна було пристати: щоб козаки стерегли границь, а чужих країв не зачіпали, жили на Низу, не виходили на волость, а пробуваючи на волости у всїм слухали ся б старост і панів, в маєтках котрих пробувають. Козаки казали, що будуть посилати своїх послів до короля, аби їх до такого не примушував, і на тім комісія звичайно кінчила ся: наказувала, щоб козаки тим часом шанували ся, на чужі краї не нападали, своєвільств не чинили; козаки обіцяли, а тим часом робили далї що хотїли.Се була полїтика тодїшнього гетьмана Петра Сагайдачного: не доводити до війни з Польщею, обіцяти тим часом і нїби корити ся, поки прийде такий час, що правительство польське буде козаків для своєї війни потрібувати, — а поки що поширювати силу козацьку на Українї. Гетьманом чуємо Сагайдачного в перше в морськім походї 1616 р., що вславив ся здобутєм Кафи, як то потім оспівують вірші на похорон його:
за своєго гетьманства взяв в Турків місто Кафу,
аж і сам цїсар турський був в великім страху,
бо йому чотирнадцять тисяч та людей вбив,
каторги одні палив, другії потопив —
много тодї з неволї християн свободив,
за що то Бог з воїнством єго благословив[1].
Але настав на гетьманстві він мабуть трохи скорше, бо вже від р. 1614 бачимо в козацькій полїтицї отой самий напрям, яким визначив ся Сагайдачний. А може й перед тим уже гетьманив, з ріжними перервами, як і пізнїйше мусїв не раз уступати ся перед провідниками своєвільників — бо наші звістки про гетьманів козацьких взагалї дуже неповні в тих часах. В народній памяти він майже не задержав ся — коли не рахувати звісної піснї про те як Сагайдачний
Пісня ся не передає зовсїм дїйсного характера славного гетьмана — так як з Байди Вишневецького зробила запорозького гуляку. В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного навпаки, як дуже розважного, глубокого полїтика, що вмів поставити козаччину на службу загально народнїм справам і зробив з війська козацького опору національного українського житя. Те що тільки накльовувало ся в 1590-х роках, за часи Лободи й Наливайка, з далеко більшою свідомістю й виразністю здїйснив Сагайдачний і відкрив тим нову добу в історії українського житя.
Родом він був з західньої Галиччини, з перемиської землї (з Самбірщини), з якоїсь мабуть дрібної шляхетської родини, як герб на його образку натякає. Виступає перед нами, як представник тих Галичан, що з своєї тїсної отчини посунули тодї на широку Україну наддніпрянську будувати народню українську справу. Вчив ся в острозькій школї потім вступив до війська козацького; називають його учасником молдавської й ливонської війни (1600–1601), так що мабуть ще в 1590-х роках уже був він у війську.
Але ся дїяльність Сагайдачного нам незвісна — аж в останнїх роках свого житя (1616–1622) висуваєть ся він на перший плян сучасного українського житя. Перед тим уже прославив ся він як незвичайно зручний і щасливий вожд козацький. Ось як пише про нього сучасник Поляк Як. Собєский, що нераз бував з Сагайдачним у походах. Скільки проводив він запорозьким військом, всюди був окритий славою подвигів на суші й морі і мав незмінне щасте. Кілька разів погромив Татар на степах перекопських і навів страх на Крим. Не меньше прославили його морські походи — і тут завсїди мав він щастє, зруйнував кілька великих міст турецьких в Европі й Азії, попалив околицї Константинополя. Взагалї був се чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив житє, в битві був перший, коли приходило ся відступати — останнїй; був проворний, дїяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не піячив — як то звичайно у козаків; на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний; супроти козацького своєвільства бував дуже суворий і карав смертю за провини.
Перед правительством Сагайдачний вперше заслужив ся дуже в московській війнї 1617 р.: козацька поміч королеви тоді страх була потрібна, але й козаччині ся війна трапила ся під добру пору, тому Сагайдачний з великою охотою взяв участь в сїй війнї. Комісії напосідали на козаччину все більше і по козацьких походах на Туреччину комісари знову вибрали ся з військом на Україну, домагаючи ся, щоб козаки не зачіпали Турків, не бунтували людности на Українї, щоб відвідправили з війська свого всяких людей новоприбулих і до козацтва не належних і звели цїле військо козацьке на одну тисячу, а всї иньші щоб вернули ся в звичайне підданство! Сагайдачний з старшиною, щоб не доводити до війни, обіцяв і приймав сї умови, з тим щоб у короля просити потім зміни декотрих пунктів. Але все тяжше ставало отак викручувати ся, і дуже добре трапило ся для них, що саме під ту пору як комісари змушували козаків підписувати таку „ординацію“ — король польський заходив ся коло війни з Московщиною. Сойм польський не хотїв давати грошей на війська на сю війну, вся надія була на козаків. Королевич Володислав, щоб добити ся корони московської (під час смути бояре московські вибрали були його царем, але потім відрекли ся), пустив ся в Московщину з малими силами і треба було його ратувати. Сагайдачний сподівав ся, що тепер за московською війною підуть в непамять всї ординації комісарські й почав збирати військо. Під покровом сих зборів козаччина своєволила на Україні“ цілу зиму і весну 1618 р., тільки лїтом Сагайдачний вибрав ся, ведучи більше 20 тисяч самого вибраного війська і пішов під Москву, де стояв королевич Володислав. По дорозї нищив Московщину, здобував кріпости й городи і нагнав великого страху, так що за чудо вважали, як котрому місту удало ся від його відсидітись. Зійшов ся з королевичом, що страшенно утішив ся з цілим військом сею козацькою помічю, і зараз же вчинив разом з польським військом нічний напад на Москву. Але в Москві знали наперед, що буде напад і встигли приготовити ся, так що здобути Москви не вдало ся. Одначе правительство московське по сім стало далеко податливійше на польські жадання в переговорах і польські соймові комісари, що були при Володиславі, сповняючи бажаннє сойму, щоб сю війну закінчено як найскорше, скористали з сеї податливости московської сторони і прийшли до згоди з Москвою. Се було дуже неприємне Володиславу, і Сагайдачний теж стояв за дальшу війну з Москвою, але нічого було робить: війну скінчено.
Тепер маючи спокій з московської сторони, правительство польське на літо 1619 р. знову вислало Жолкєвского з колисарами й військом — робити порядок з козаками. Знову стали жадати, щоб козаки своє військо зменьшили, на море не ходили, човни попалили і таке иньше. Се було чорною невдячністю польського правительства по тім, як воно кликало козаків на милость божу й мало їх двадцять тисяч в своїй службі, а тепер казало ім всїм вертати ся в підданство, зіставивши якусь одну або дві тисячі. Та що робити! Жадало, инакше грозило війною, а Сагайдачний до війни не хотів доводити. Між військо роздано за службу 20 тис. золотих і тим трохи заспокоєно його. Кінець кінцем стало на тім, що буде козаків 3000 (а їх десять тисяч зібраних стояло під час сих переговорів!). Підписано умову, комісари розійшли ся. Сагайдачний поїхав на Січ — про око палити чайки козацькі. Козаки нарікали на Сагайдачного за таку податливість, і на Низу кінець кінцем вибрали иньшого гетьмана, Бородавку. Але Сагайдачний чекав, сподїваючи ся, що Польщі прийдеть ся таки чи скорійше чи пізнїйше поклонити ся козакам, як прийде потреба. А тим часом зайняв ся справою, яка задавала польським плянам болючійший удар, нїж які небудь козацькі своєвільства.
- ↑ „Вѣршѣ на жалостный погребъ зацного рыцаря Петра Конашевича Сагайдачного“, 1622. Подаючи відти уривки, я поправляю правопись і вимову, бо в друкованім вона підігнана більше під словянську.