Ілюстрована історія України/Нова єрархія

◀ Київ стає центром культурного українського житя

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Нова єрархія

70. Нова єрархія. Київський кружок був першим звязком, що звязав козаччину з вищими верствами української суспільности. Досї козаки стояли в тїснїйшім звязку тільки з українським селянством, що в козацтві шукало визволення від панської кормиги, а козаччина в своїх інтересах ішла на зустріч сїй селянській течії, що незвичайно зміцняла й помножала козацькі сили. Иньші верстви, хоч би й українські, дивили ся на козаччину, з того часу як вона набрала свого соціального характеру, скорше ворожо — як на елємент руїнний. Київський кружок, розпочавши свою культурну роботу під захистом козаччини, вважав потрібним розясняти, що козаччина се не якась шумовина, піна суспільна, а продовжателї старих воєнних, лицарських традицій старої Руси:

„Се ж бо те племя славного народу Руського, з насїння Яфетового, що воювало грецьке цїсарство морем Чорним і сухопутєм. Се з того поколїння військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах плавало по морю й по землї (приробивши до човнів колеса) і Константинополь штурмовало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонїю, Ілїрик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестили ся, віру християнську від константинопольської церкви приймали, і по сей день в сїй вірі родять ся і хрестять ся і живуть“, — поясняло духовенство київське, коли його обвинувачували вороги, що воно за помічю й охороною козацькою відновило православну єрархію і взагалї має зносини з козаками.

Коли перші заходи, розпочаті під охороною козацькою, вийшли вдатно, — київські круги рішили покористувати ся приїздом на Україну єрусалимського патріарха Теофана, щоб під покровом Сагайдачного довершити дїло ще важнїше, а саме відновити єрархію православну. Була се справді потреба пекуча. Після смерти львівського владики Балабана (1607) і перемиського Копистинського (1610) на цїлу Україну зістав ся одним оден православний владика львівський Тисаровський, та й той дістав владицтво тільки обманувши короля, що буде унїатом, а не додержав сеї обіцянки. Король, не сповняючи своєї обіцянки і закону соймового, давав владицтва тільки унїатам, невважаючи нї на що, і можна було справдї бояти ся, що колись зовсім не стане православних владиків на Українї; та й тепер уже православне житє церковне приходило в повний розстрій — а сього й хотіло ся королеви і правительству.

Отже прочувши, що патр. Теофан має їхати з Москви назад, київські громадяне запросили його до Київа і тут показавши засновані інституції й початки культурної та освітної роботи, просили його, щоб відновив їм єрархію — посвятив митрополита і владиків. Загальний український зїзд, скликаний до Київа на престольне свято Печерського монастиря — день Успенїя, виступив з усильним прошеннєм в сїй справі. Патріарх довго не відважав ся, „бояв ся короля і Ляхів“. Але Сагайдачний заявив патріархови, що він бере його на свою відповідальність і ручить ся за його безпечність. Невважаючи що на Запорожу гетьманом вибрано Бородавку, між козаками на волости рядив усїм Сагайдачний і на слово його можна було полягати. Місцева шляхта підтримувала його запевнення. Патріарх нарештї згодив ся і протягом осени і зими 1620 р. в ріжних місцях, в великім секретї посвятив митрополита і пятьох епископів — на всї владицтва українські й білоруські. Потім під охороною козацькою щасливо виїхав з України на Молдаву, не слухаючи Поляків, що запрошували його їхати діерез Поділє, де можна було його справдї добре зловити.

Владиків посвячено, але стояло далеко важнїйше питаннє — як добити ся для них права сповняти свою службу владичу? Як виробити для них свобідний вїзд в їх епархії, щоб правительство не боронило їм своє дїло робити? Київське громадянство і старшина козача сподївали ся, що правительство польське, потрібуючи козацької помочи, мусить зробити православним сю уступку.

Польща переживала тодї дуже тяжкі часи. З тої причини, що Польські своєвільні банди, так звані лисовчики помогали цїсареви Фердинандови против семигородського князя, що був присяжником туреньким, султан рішив розпочати війну з Польщею. Доправили ще й козаки, що були під проводом Бородавки: вчинили похід на Царгород, пограбували його околицї з нечуваною відвагою і нагнали такого страху, що приходило ся киями гнати турецьких матросів, аби йшли на свої ґалєри, плисти против козаків; неможна було дати козакам ніякого відпору і вони попустошивши царгородські околицї пішли собі далї бушувати по Чорному морю і робити що хотїли. Султан після сього звелїв турецькому війську рушити на Польщу і під кінець літа воно зближило ся до границь молдавських. Жолкєвский з тим військом яке мав пішов на зустріч, щоб зійти ся з військом молдавським, але Волохи, побачивши таке мале військо, не хотїли йти з Жолкєвским на Турків. Він мусїв вертати ся і недалеко Днїстра Турки його погромили; сам Жолкєвский наложив головою, його помічник, гетьман польний Конєцпольский попав у неволю; мало хто виратував ся.

Так Польща зістала ся зовсїм без війська і з великим страхом чекала нового турецького походу на другий рік. Нещастє, що спіткало Жолкєвского, толкували тим, що він не заручив ся помічю козацькою: козаків було в тій війнї або дуже мало, або таки й зовсїм не було — своєвільники бушували з Бородавкою, а статочнїйших, що були по сторонї Сагайдачного, Жолкєвский теж не постарав ся притягнути до себе, і вони займали ся справою церковною, поки Жолкєвский воював ся з Турками. „Жолкєвского забито в Волощинї й Конєцпольского взято, бо без козаків війну зачав, так говорив: не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до рілї або свинї пасти“ — так переказує тогочасний український лїтописець тодїшнї оповідання. Тому тепер правительство з усїх сил заходило ся притягнути козаків. Брало ся на всякі способи, навіть патр. Теофана просили, щоб козаків до того намовляв. В київських кругах рішили, що за козацьку участь в війнї треба добити ся, аби правительство признало нових владиків. Король і його порадники не хотїли на тім попускати. Даремно на соймі (на початку 1621 р.), коли йшла мова про приготовання до війни, голова українських послів Лаврентий Древинський, звісний український парляментарист, ударяв на правительство, пригадуючи всі кривди, які дїють ся народови українському й білоруському:

„Почавши від Кракова в Коронї як помножаєть ся слава божа за помічю тої нововидуманої унїї? Вже по більших містах церкви запечатані, маєтности церковні попустошені, по монастирях худобу замість монахів замикають. Перейдемо до в. кн. Литовського — там робить ся те саме, навіть в містах пограничних з Московською державою. В Могилеві й Орші церкви запечатано, священиків розігнано. В Пинську те саме вчинено; монастир Лещинський на корчму обернено. Через се дїти сходять з світу без хрещення, тїла мертвих вивозяться з міст без церковного обряду як стерво; люди без шлюбів живуть в нечистотї, не сповідаючи ся, не причащаючи ся з світу сходять. Невже се не самому Богови обида? невже не буде мстити ся за се Бог?... Перейдїм до иньших кривд і утисків нечуваних. Чи то не кривда народови нашому руському, що, не кажучи про иньші міста, чинить ся у Львові? Хто грецького закону, не унїат, той не може мешкати в місті, ані торгувати на локтї і кварти, анї до цехів не може бути принятий. Коли хто умре, мешкаючи в містї, того мертве тіло не можна провести через місто з церковною церемонією, анї до хорого з тайнами господнїми іти не вільно. А в Вильнї чи не утиски то? чи чуване коли? Коли мертве тїло під замком хочуть провести через замкову браму (якою ходять і їздять всї, навіть Жиди й Татари), то ту браму замикають, так що православні мусять мерця свого виносити иньшою брамою, якою тільки гній міський вивозять“.

Король буде жадати ледви чи не більшу половину війська від народу руського, а нарід сей як буде заступати грудьми сю державу, коли далї не буде задоволений в своїх прошеннях і домаганнях? Як можемо заходити ся коло спокою від сусїдїв, коли не маємо внутрішнього спокою у себе дома? — питав Древинський.

Але не слухано того. Коли Мелетий Смотрицький, висвячений на владику полоцького, поїхав на Білорусь і почав, хоч і обережно, сповняти свої справи владичі, уніати підняли крик, і король, не вважаючи на таку небезпечну хвилю, не отягав ся їх ратувати; видав наказ арештувати Борецького і Смотрицького і всіх новопоставлених владиків. Борецький з тіьшими владиками, сидячи під охороною козацькою, що правда — не журили ся тими арештами, — але ж і подати ся в свої єпархії не сміли. На Білоруси всіх хто давав яку поміч Смотрицькому або звертав ся до нього як до владики — арештовувано і король навіть збирав ся смертю їх карати. Правда, до кари смертної не прийшло, але все таки тяжко покарано тих людей ріжними карами, і Смотрицький мусїв також тїкати під охорону козачу.

Тому київські круги з Сагайдачним разом рішили стримати козаків від походу, поки король не вдоволить їх домагань — поки не „заспокоїть православної віри“.