Ілюстрована історія України/Кінець Гетьманщини
| ◀ Руйнованнє Сїчи | Ілюстрована історія України Кінець Гетьманщини |
Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії ▶ |
|
|
114. Кінець Гетьманщини. Скасувавши Запорозьку Сїч, правительство взяло ся до Гетьманцїв. В осени 1780 року указом царським обявлено, що в Гетьманщині буде заведена така сама ґуберська управа, як і в Росії. Вже перед тим, при сформованню ґубернії Новоросийської, а потім Азовської, примежовано до них сусїднїй полк Полтавський і части Миргородського. Тепер вся Гетьманщина мала перемінити ся в росийські ґубернії, і Румянцеву поручено було розробити плян сеї реформи. На другий рік скасовано малоросийську колєґію і ґенеральний суд, ґенеральну і полкову управу, а Гетьманщину роздїлено на три намісництва: Київське, Чернигівське і Новгород-сїверське, визначено туди намістників і заведено суди і палати на росийський взірець: на місце військового суду палати уголовні і гражданські, в кождій ґубернії на місце дотеперішнїх судів гродських і земських суди уїздні; на місце скарбу військового — казьонні палати; для справ міських — ґуберські маґістрати, і т. и. Колєґію малоросийську і військовий суд зіставлено на якийсь час тільки для докінчення не покінчених справ; полкові канцелярії зіставлено для воєнних справ полку, до реформи полкової; так само ріжні уряди, що мали бути з виборних дворянських депутатів, мали ще чекати указів в справі „розбору дворянських прав“ української старшини.
Дальшими роспорядженнями тільки доповнено сю перебудову українського устрою на московський лад. В 1783 р. скасовано козацьку службу і козацькі полки: перемінено їх на полки карабінерські, як перед тим слобідські перемінено на гусарські. Полковників увільнено від служби, надавши їм чин бріґадирський, иньшій старшинї лишено її на волю — служити в нових реґулярних полках або увільнити ся від служби; козаки зістали ся як осібний стан воєннослужебного свобідного селянства, з котрого комплєктували ся отсї нові полки. Все иньше селянство прирівняно до селянства московського. Уже перед тим, 1763 р. росийське правительство, видало указ против свобідного переходу селян, вважаючи його шкідливим для їх добробуту — мовляв від тих переходів вони не можуть жити заможно і господарно, тому на будуче заборонено переходити від одного пана до другого без письменного дозволу свого пана. Сим указом пани покористували ся на те, аби скріпити і збільшити свою власть над селянами, а селяне занепокоєні сими заходами коло останнього закріпошення, саме ще більше почали переходити й тїкати від своїх панів. Тодї указом 1783 р., заводячи нові податки на Українї, вже зовсїм заборонено селянам виходити з того місця, де кого застала ревизія — аби в казьонних податках не було замішання. Сим закінчило ся закріпощеннє українського селянства і підведено його під „загальні державні постанови“ — під ті закони, на які спирало ся гірке тодішнє кріпацтво в землях московських.
Того ж самого року зрівняно міста українські з містами московськими, а старшину українську з дворянством московським. Вказано, які чини і служби козацькі дають права дворянські, і так віддїлено різко старшину від козацтва служебного як осібну верству. Нарештї давнє скасованнє автономії церковної закінчено 1786 року відібраннєм маєтностей монастирських і владичих; монастирям визначені були штати: скільки має бути монахів і на них призначено було платню з скарбу державного (казни), а маєтности відібрано в казну.
Українське громадянство мовчки прийняло се скасованнє до решти старого устрою. Де-котрі сторони нової реформи — як признаннє прав дворянських, остаточне закріпощеннє селян, могли навіть подобати ся старшинї; иньші жадібно чекали при сїм касованню нових нагород і надань для всїх послушних і вірних, та силкували ся пролїзти на перші місця в новім устрою, до великих чинів і богатого „жалованія“. І панство потроху забувало свою стару Гетьманщину, потїшаючи ся достатками, богацтвом, котре приносила забезпечна новими порядками кріпацька праця. А й зітхаючи за старовиною, пильно заходило ся коло службової карьєри у нового правительства, у нового начальства. І так справдї, як сподївала ся колись цариця Катерина, пропадали у нього давнї змагання до вільности, до полїтичних прав серед заходів коло „чинів та жалованія“.Тільки нарід український не мав себе чим потїшити в кріпацькій неволї своїй. Правительство з новими порядками обіцяло йому свободу від кривд старшинських, від „малих тиранів“ — поміщиків, а на дїлї сї нові порядки зміцнили з небувалою перед тим силою безграничну власть панів над мужиком, з котрої вже не було йому нї виходу нї просвітку. І своє розчарованнє і зневіру в нові порядки нарід вилив у славній піснї про світову неправду.
Нема в свїтї правди, правди не зіскати,
Бо тепер неправда стала правдувати.
Уже тепер правда в панів у темницї,
А щира неправда з панами в світлицї!
Уже тепер правда в панів у порога,
А щира неправда сидить кінець стола!
Уже тепер правду ногами топтають,
А щиру неправду медом напувають.
Десь ти, правдо, вмерла чи ти заключена,
Що тепер неправда увесь світ зажерла!
Тільки в світі правди що рідная мати,
Де би ми її могли в світї одіскати?
Ой орлице мати! деж тебе нам взяти?
Тебе нї купити, анї заслужити!
Коли б тебе, правдо, в світї увидїти,
Орловими крильми раді б ми летіти!
Ох як же тим дїткам без матери бути?
Та що дня заплачуть, не можуть забути!
Вже ж бо кінець віку отже приближив ся:
Хоч рідного брата тепер стережи ся.
І з ним на суд стати — правди не зіскати,
Тільки сріблом златом панів насищати.
Хто по правдї судить, то того карають,
А хто не по правдї, того поважають.
