Ілюстрована історія України/Кирило-Мефодіївське брацтво
| ◀ Українські гуртки росийської України 1830–1840-х років | Ілюстрована історія України Кирило-Мефодіївське брацтво |
Галицьке відродженнє і 1848 рік ▶ |
|
|
——————
Се була данина, котру братчики віддавали ідеям словянського відродження і визволення, словянському романтизмови, і доволї близько нагадувало пляни згаданих „Соединенних Славян“ 1820-х років. Для українського житя, для полїтичного розвитку українського громадянства мав далеко більше значіння той соціальний і полїтичний зміст, який братчики вкладали в сю словянську рамку, і ті підстави, які вони вказували в українській минувшинї, в українській традіції для тих основ свободи, рівности і народовластя, на котрих вони хотїли оперти новий лад України і всього Словянства.
З сього погляду брацтво далеко було не одностайне. Були люде такі як Шевченко — настроєні незвичайно ворожо до всього, що тяжіло на українськім народі: против царського деспотизму, поміщицького пановання, всякого насильства і неправди соціальної й духової, готові добивати ся повного, корінного знищення її й оновлення житя до самих підстав хочби насильством, повстаннєм, переворотом. Але далеко більше було поміркованих українських патріотів, романтиків національности, настроєних гуманно, прихильно до народнїх мас, але неохочих до тактики різкої й насильної — вони стояли за методи роботи культурні: через просвітні товариства, виданнє й розповсюдженнє серед народу популярних книжок, поширеннє серед поміщиків свідомости потреби народньої освіти й загального полїпшення селянського житя. На сїм грунтї виникали горячі дебати, завзяті суперечки, в котрих виглажували ся найбілш різкі протилежности й намічала ся спільна, середня проґрама політичної роботи. В поезіях Шевченка 1845 р., особливо в його славнім „Посланії до земляків“ знаходимо різкі відгомони запальних суперечок з національними романтиками, які ідеалїзували сучасне народнє житє й минулу славу України, манили ся „современними огнями“, словянофильством і західноевропейскими теоріями й не добачали того, в чім для Шевченка лежало головне — страшної народньої кривди, соціального лиха історичних гріхів українського панства перед своїм народом:
Се „славянофилам“, а от і романтикам української народности:
Заговорили,
Так що й Нїмець не второпа, учитель великий.
А не то, щоб прості люде. А ґвалту! а крику!
„І гармонїя, і сила — музика тай годї:[2]
А історія? Поема вільного народу!
Що ті Римляне убогі! Чорт-зна що не Брути![3]
У нас Брути і Коклеси[3] славні, незабуті!
У нас воля виростала, Днїпром умивалась,
У голови гори слала, степом укривалась“!
Кровію вона вмивалась, а спала на купах —
На козацьких вільних трупах, обкрадених трупах!..
Подивіть ся лишень добре, прочитайте знову
Тую славу, та читайте од слова до слова —
Все розберіть, та й спитайте тодї себе: Що ми?
Чиї дїти? яких батьків? Ким за що закуті?
Тай побачите, що ось що ваші славні Брути.
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське смітє ваші пани.
Ясновельможнії гетьмани!
В сих протестах очевидні крайности, в які Шевченко впадав, показуючи як головне історичну неволю України і сучасну кривду селянства. Його голос не був одиноким, між молодшими членами кружка були також люде, для яких центром всього була селянська кривда, і які не могли пробачити її нї царизмови, нї поміщицькій інтелїґенції, незважаючи на весь її малоросийський патріотїзм.
.jpg)
Історичні традиційні вартости українського житя висував в київській громаді особливо Костомаров, найбільший авторитет її в сій области. Особливо інтересна з сього погляду виготовлена ним аґітаційна брошюра (захоплена жандармами і тому не розповсюджена): „Книга бития українського народу“. В нїй дуже цїкавим способом мішаєть ся українське ідеалїзованнє своєї минувшости — визвільних змагань народнїх і козацьких, з словянофільською ідеалїзацією словянства в противставленню світови ґермансько-латинському, і з палким революційним протестом против царизму, панства і всякого соціального поневолення. Українська народня стихія виставляєть ся найвірнїйшим виразом правдивого словянства, не покалїченого впливами германсько-латинськими: що попсували Польщу й західню Словянщину, і візантійсько-татарськими, що покалїчили й знівечили житє великоруське (прищіпивши йому царизм і казьонне православіє). Український народнїй рух XVI–XVII вв. струсив з себе всякі стороннї шкідливі впливи: брацтва вернули релїґійне житє України до чистого, апостольського християнства, козаччина — до старих словянських підстав демократизму; свободи, рівности й брацтва. Україна — пише Костомарів не любила нї царя — як Московщина, нї пана — як Польща і зробила у себе козацтво, себто брацтво: „вступаючи туди кождий ставав братом иньших, хтоб він не був перед тим, паном чи холопом, аби був тільки християнин, і були козаки всї рівні між собою: старшина вибиралась на радї і мала служити всїм по слову Христовому, приймаючи уряд як повинність, і не було між козаками нїякої панської пихи нї титулів. З дня на день росло і множило ся козацтво, і скоро всї люде на Вкраїні стали б козаками, себто вільними і рівними, і не було б над Україною нї царя нї пана, крім Бога єдиного, і за прикладом України теж саме стало б у Польщі й по иньших словянських землях“. Але пани польські, побачивши, як зростає козацтво — що скоро всї люде стануть козаками, себто вільними, кинуло ся до всяких насильств. Козацтво повстало і против Польщі пошукала помочи Москви. Але Москва поділила ся Україною з Польщею і вдвох вони знищили козаччину і здавили українську свободу.
„І пропала Україна — але се так тільки здаєть ся. Не пропала вона, бо не хотїла знати нї царя, нї пана, а хоч і був цар над нею, але чужий, були пани, але чужі, а хоч би і з української крови були ті виродки, одначе вони не поганять своїми підлими устами української мови і не називають себе Українцями. А правдивий Українець, чи буде він простого роду чи панського, не повинен любити нї царя, нї пана, а повинен любити одного Бога“
„Україна встане з своєї могили і кликне знову до братїв-Словян, і почують її поклик, встане Словянщина, і не зістанеть ся в ній нї царя, нї князя, нї ґрафа, нї герцога, нї сиятельства, нї превосходительства, нї пана, нї боярина, нї мужика, нї холопа, нї в Великій Росії, нї в Польші, нї на Українї, нї в Чехії, нї у Хорутан, нї в Сербів, нї у Болгарів. І Україна буде незалежною республїкою в словянськім союзї. Тодї скажуть всї народи, показуючи на те місце, де на картї буде намальована Україна: „От камінь, відкинений будівничим — а він лїг основою всього“.Здїйсняти се велике дїло ставило своїм завданнєм Товариство. Оден з молодих членів його, В. Білозерський писав:
„Нї політична самостійність, нї свобідне виявленнє гадок і почуть, нї сама мова не знаходять собі опіки закону. Все засуджене на нищеннє, все задавлюєть ся самоволею. В такім страшнім становищі пробуває наша світ-Україна, що заслужила вічну шанобу своїми гіркими стражданнями за правду. Прилучена на основі своїх власних прав, вона терпить множество ріжних кривд. Права її забуті, і тепер не як сестра одновірного народу, а як невільниця мусить вона зносити все що тільки єсть найприкрійшого в житю. Її доля, її будучність важить ся Богом, але коли довго ще потягнуть ся теперішнї порядки, коли нїщо українське не шануєть ся, коли на нас накладають чуже ярмо, і ми, — Боже, як чужинцї в своїй старій дїдинї, в своїй власній вітчинї, то Україна стратить свій народній, одвічний засіб. І ми заслужимо се, коли будемо байдужі і спокійно дивитимемось, як убивають на наших очах найбільший дар божий — житє народнє з його духом, ідеєю й метою, до якої воно має прямувати. Як вірні сини своєї батьківщини, одушевлені бажаннєм всякого добра для неї, ми повинні йти до здійснення в нїй божої правди, царства свободи, братської любови і народнього добробуту. Одначе ясно, що окреме істнуваннє її (України) не можливе: вона буде між кількома огнями, буде під натиском і може підпасти гіршій долі, ніж яку перетерпіли Поляки. Одинокий спосіб для привернення прав, прийнятий розумом і ухвалений серцем, полягає в обєднанню словянських племен в одну сїмю, з охороною закону, любови і свободи кожного.
Поруч зовсїм ясних полїтичних, соціальних і національних завдань бачимо у членів кружка все таки дуже богато мало реальної фразеольоґії на моральні і релїґійні теми — вони не могли позбути ся так легко сеї спадщини свого часу. Тим не меньше в уставі товариства, в „правилах“ для його членів, в відозвах до української людности і сусїднїх народів — Великоросів і Поляків, виготовлених членами, знаходимо богато цїнного і важного для того часу домагання розкріпощення людности, скасовання всякої нерівности цензу, привілєгій клясових, горячий протест против деспотичного росийського ладу, против використовування народнїх трудящих мас, — що робило сильне вражіннє і мало великий вплив серед того глухого часу. Брацтво формувалось потроху протягом 1846 і початку 1847 р. здобувало собі прихильників серед кращих людей тодішнього громадянства; оден з участників оповідає, що до провалу товариства в нїм було до сотнї членів.
Вийти з такого підготовчого стану та перейти до активної роботи товариство не встигло, бо було захоплено серед самого ще свого творення: на Різдво 1846 р. були підслухані розмови братчиків студентом, що подав на них донос, в мартї й квітнї у братчиків пороблено трус і арештовано. Коли виявило ся, що товариство захоплено в часї формування, жандармерія була дуже вдоволена таким доказом своєї чуйности, і се вплинуло на ге, що кари на братчиків вона запроєктувала не великі порівнюючи з тими страшними розмірами, які надавала адмінїстрація сій українській змові. Видержавши кого довше кого коротше в кріпостях, їх розіслали по далеких сторонах поза Україною, відобравши змогу працювати так як їм хотіло ся. Найтяжша кара впала на Шевченка: його віддано в салдати і вислано в закаспійську пустиню, заборонивши писати й малювати. Се страшне засланнє і тяжке салдацьке житє надломили його творчість в самім розцвіті і розбили його фізично. Тяжко поруйнували ті кари сили і творчу роботу также і иньших братчиків — найкращі тодїшнї українські сили. На українську мисль, на українське слово пішли нагінки і заборони, перед тим не бувалі. Забороняли ся й нищили ся книги видані перед тим „самі такі слова як Україна, Малоросія, Гетьманщина вважали ся злочниними“. Український рух притих. Але мисли кирило-мефодівських братчиків зіставили глибокий слід, вони жили далї й будили полїтичну і соціальну українську мисль. Особливо Шевченкові поезії, шо ширили ся в рукописях, переказували ся з памяти, мали величезний вплив. Від Кирило-мефодіївського брацтва веде свою історію весь новий український полїтичний рух.