Ілюстрована історія України/Зміни в господарстві і заселеннє східньої України

56. Зміни в господарстві і заселеннє східньої України. Крім безправности і поневолення селянина, до якого довело його польське право уже в першій половинї XVI віку, друга половина сього столїтя принесла з собою ще незвичайне обтяженнє його нечуваний визиск його робучої сили. Розвинув ся попит на збіже й иньші хлїборобські продукти й приніс з собою запотрібованнє селянської працї до роботи на панських дворах та фільварках. Перед тим з України на захід вивозили головно тільки шкіри, мед, віск, рибу, худобу; волів почавши від ХV віку виганяли на Шлезк великі гурти, і віл в західнїй Українї став був одиницею міновою: рахували волами якби, червоними золотими. Пізнїйше прийшов попит на дерево, в районї сплавних балтийських рік; коли ж тут лїси понищили, з другої половини XVI в. почавши стали рубати лїси на дерево, на матеріал, а ще більше палити на поташ і в дальших околицях; селянам казали возити за панщину дерево й поташ до найблизших сплавних місць, нераз за десятки миль. Далі, в серединї, а потім ще більше в другій половинї XVI віку починає все більше захоплювати українські землї вивіз збіжа: знов таки насамперед в краях близших до сплавних рік балтійських — Висли, Сяну, Буга, Нїмана — бо збіже, як і лїсові товари, йшло тільки в балтийські порти і відти вивозили ся далї на захід в Англїю, Нїдерлянди, Францію, Іспанію. Але в міру того як попит збільшав ся і цїни на збіже зростали, починають його возити і з дальших околиць до пристаней річних.

Отсей вивіз збіжа робить великі переміни в господарськім житю. Перед тим на збіже не було попиту, сїяли стільки, щоб тільки прогодувати ся; через те пани не вели великого рільного господарства, не забирали під свої поля великих просторів і від селян не жадали багато роботи, а хотіли чиншів і данин — медом, шкірами, худобою, вівсом для коней, також ріжним збіжем. З певного ґрунту, т. зв. лану або волоки (30 моргів, коло 20 десятин) давав ся певний чинш, певні данини, і звичайно вони держали ся досить трівко, зростали дуже поволї; коли участок селянський дїлив ся, дїлили ся й данини між новими господарями, через те поміщику не було причини навмисно дробити господарств: вони були великі, многолюдні. Колиж прийшов попит на збіже і стало користно сїяти його на продаж, на вивіз, все се зовсїм змінило ся. Поміщики збільшають своє господарство орне, розробляють і засївають все більші й більші поля. Для збільшення своїх фільварків забирають від селян ґрунти, переводять їх з більших ґгрунтів на меньші, дроблять селянські господарства. Не дбають про чинші й данини, заміняють їх панщинною роботою селян на панських ґрунтах, а що селянин звичайно меньше цїнить свою працю нїж її продукти — гроші чи збіже, то пани користаючи з сього маленькі уступки в данинах чи грошах заміняли величезним побільшеннєм панщини. Тому що панщина відбувала ся з господарства, вони старали ся намножити тих господарств як найбільше: відбирали від селян ґрунти й присаджували „загородників“ і „халупників“, що поля не мали зовсїм або дуже мало і не платили чиншу, а робили „пішо“ панщину. Взагалі пани користували ся всїми способами, щоб побільшити панщину, і вона в західній Україні, близше до вивозу збіжа, вже в другій половині XVI в. підіймаєть ся незвичайно, так що місцями панщину робили вже що дня, селянин не виходив з того панщинного хомута, і житє селянське стало справжнїм пеклом. І се теж змушувало селянство тутешнє шукати кращої долї, мандруючи на схід, далї від того фільварчаного пекла.

Так всї оті подїї: скасованнє границї між Галичиною і дальшою Україною, розвій панського господарства, поневоленнє селянства в західній Українї, забираннє селянських грунтів і обтяженнє панщиною — все се викликало велику хвилю кольонізаційну з західньої України, а також і з північно-західнього тїсно залюдненого Полїся в східно-українські простори, що ще так недавно (в переписях 1552 р.) виглядали як повна пустиня з розкиданими серед неї кількома замками. В останнїй чверти XVI і потім в першій половинї XVII в. вигляд її зміняєть ся так що й не пізнати: засідають міста на недавніх шляхах татарських, широко роскидають ся села серед недавнїх козацьких уходів, зявляють ся панські замки і замочки, ріжна панська служба. Польське право і польські порядки сунуть туди, де ще недавно пасли ся дикі конї й шуміла степова тирса.

Півстолітня завзята боротьба козаччини з Ордою не минула дурно: вона ослабила Татар і показала, що з ними можна боротись і відборонятись. І от слїдом за козаччиною починають осїдати хлїборобські оселї, помалу висуваючи ся все далї й далї від охоронних замків. Правда, набіги татарські йшли далї; приходило ся господарити з великою обережністю, обзираючи ся на всї боки, щоб серед господарства свого не попасти просто в аркан татарський. Подорожник Еріх Лясота, що їхав до козаків 1594 р. через Браславщину, оповідає, як тут серед ланів він бачив маленькі домки з стрільницями: туди тїкають селяне, як їх несподївано запопаде Орда, і відстрілюють ся з тих стрільниць; про таку оказію селянин іде в поле не инакше як з рушницею та шаблею бо Татари тут раз у раз крутять ся й нїколи не можна почувати себе безпечним від них. І піснї народнї наші памятають таке господарство, як господар на своїм полї міг здибати ся з Татарином та опинити ся в руках татарських. Але біда робила людей відважними! Роздражнені нечуваним збільшеннєм панщини, зігнані з своїх грунтів селяне з Галичини тікали на Волинь і на Поділє, звідти на київське пограниче і в Браславщину. Що далї йшли на полудне і схід, тим лекші обовязки селянські знаходили, але кінець кінцем чутка про свобідні, зовсїм безпанські землї тягли їх на сї поднїпрянські та побожські, а далї й заднїпрянські пустарища. Вони осїдали ся тут і господарили оружною рукою, під захистом козацьким, готові разом з ними кождої хвилі відбити ся від Орди. Орали скільки і де хотїли, нїкого не питаючи ся, закладали собі пасїки і городи, і о скільки Господь милував від аркана і стріли татарської, розживали ся достатно і заможно.

165. Медаль з портретом Василя-Константіна Острозького і його гербом.

Але скоро виявляло ся, як марна була їх надїя, що бодай тут, на краю світа хрещеного, в пащі татарській вони не стрінуть ся з панами чи панськими посїпаками, десятниками і орендарями і всякою иньшою челядю панською, що так уїла ся їм на старих оселях. Виявляло ся, що і тут сидять вони на землї панській, а не божій, і що пан от-от лише чекає, аби вони осїли ся й загосподарили ся, аби на них те саме старе кріпацьке ярмо вложити! Вони думали, що навіки від нього втїкли. але дарма — пани і панщина йшла за ними крок за кроком, аж до послїднїх земель.

Пани, котрі близше до тих сторін жили або уряди в тих краях займали, самі чи через своїх служебників уже перед останньою чвертю XVI в. почали спостерігати, що ті закинені простори побожські та поднїпрянські починають оживати, освоюють ся, залюднюють ся. По мітили, що сюди суне народня хвиля з заходу, і зміркували, що ті землї можуть з часом мати велику вартість. Починають отже випрошувати від короля надання на сї пустинї, або коли на них були якісь хозяєва — змушують їх, аби свої права їм продали, і потім беруть у короля по твердження. Я сказав уже, що то були можні пани, воєводи, старости гетьмани, що мали в своїх руках власть, військо, полки служебників, отже могли кожному доїхати так, що не тільки землї, а й самого себе зрік ся б. Отже як напосїли ся на кого, шоб їм свої землї „продав“, то мусів їм за що небудь оддати.

166. Кн. Януш Острозький, старший син Василя-Константина, державець українских королївщин (з котрим зачепили ся козаки в 1591 році).

В першім ряді йдуть пани тутешнї, з сусідної Волини; так напр. оден з князїв Вишневецьких, що старостува у Черкасах, змусив спадкоємцїв князїв Глинських, щоб продали йому свої права на землї по р. Сулї, і випросив собі у короля потвердженнє на „пустиню звану ріку Сулу, ріку Удай і ріку Солониицю“ від московської границ, аж до устя в ріку Днїпро. Так здобули Вишневецькі ті величезні маєтности, де потім осадили місто Лубни й багато иньших. Великі маєтки придбали собі кн Острозькі, Корецькі, Збаразькі, Ружинські. Пізнійше починають випрошувати собі у короля та иньшими способами добувати маєтки й ріжні магнати польські — Жолкєвскі, Казановскі, Потоцкі Меньших поміщиків вони відси витискали, і так згодом всї сї колишнї пустинї зібрали ся в руках найможнійших панів, що володїли ними або правом власности, дідичности, або правом доживотнім, як старости-державцї, й правили тутешніми землями через своїх служебників самовластно, не знаючи над собою нїякої власти, нїякого закону, нїякого права, як правдиві „королевята“, як називав їх Хмельницький.

Захоплюючи тутешнї землі, вони не спішили ся в них хозяйнувати. Давали людям час осїсти ся загосподарити ся; звичайно не згадували навіть про данини й чинші, вдоволяючи ся тим, шо продавали тутешнї лїси на поташ, віддавали в державу рибні лови, мости і гати, коршми й млини, обовязуючи селян, шоб не мололи де инде і не брали в чужих коршмах горілки та пива та не варили самі; згодом заводили податок від худоби та бжіл — десятину від волів і улїв. Було се, як порівняти з панщинним пеклом західнїх земель, незвичайно мало. Але селяне, що йшли світами, через всякі перешкоди й небезпеки, та оселяли ся тут під грозою татарською, аби тільки втїкти від панської власти й не бути нїчиїми кріпаками, — вони з великим невдоволеннєм стрічали навіть такі перші претенсії панські. Тим більше, що переходячи по дорозї ріжні сторони України, вони бачили на своїх очах, як потім за такими скромними жаданнями зявляли ся більші, а в кінцї приходила і сама правдива панщина. Тому не раз від перших таких панських жадань вони починали бунтувати ся, кидали свої господарства й розходили ся ріжно, шукаючи безпанської землї. А побачивши кінець кінцем, що пани й їх посїпаки йдуть за ними по слїдам на край світу всюди, — селянство хапаєть ся козацтва.

167. Олександр Острозький воєвода волинський.