Ілюстрована історія України/Друге скасованнє гетьманства
| ◀ Відновленнє гетьманства і гетьман Апостол | Ілюстрована історія України Друге скасованнє гетьманства |
Гетьманство Розумовського ▶ |
|
|
——————
101. Друге скасованнє гетьманства. Смертю Апостола росийське правительство покористувало ся, щоб знову скасувати гетьманство. На першу відомість про смерть його роспублїковано друкований указ, що на те аби вибрати „доброго і вірного чоловіка к тому знатному уряду“ треба пильної і міцної розваги, отже поки знайдеть ся такий, цариця заводить „правлїннє зложене з шести осіб“. Царський , резидент кн. Шаховской з двома товаришами Великоросиянами і ґенеральний обозний Лизогуб з двома товаришами-старшинами будуть спільною радою полагоджувати всї справи гетьманського уряду „А бути їм в засїданнях в равенстві, а засїдати по правій сторонї коросийським, а по лївій Малоросийським“. Правити їм по „рішительним пунктам“ Апостола, а цариця обіцяє український народ заховувати при привилеях по статям Богдана Хмельницького.
Все се навіть виразами своїми дуже сильно нагадувало звісну вже нам грамоту Петра I, і справді згадки про статї Хмельницького, і про тимчасовий характер того правлїння писали ся про око, а в тайній інструкції кн. Шаховскому таки по щирости пояснено, що про вибір гетьмана згадано на те тільки, аби не вийшло якого замішання, а по правдї правительство зовсїм не думає більше вибирати гетьманів, — Україну переведено назад під власть сената, як звичайну провінцію, і фактичним її правителем мав стати перший член нової колєґії, кн. Шаховской. Рівність членів, згадувана в указі, зіставала ся порожнім звуком супроти тих прав, якими був надїлений перший член. Князеви Шаховскому секретно поручало ся пильнувати і наглядати українських членів правлїння, і як би за ними виявило ся щось підозріле, то арештувати і на їх місце своєю волею призначати людей прихильних росийському правительству, і взагалї в важних випадках не оглядати ся на нїякі інструкції, тільки поступати по мисли своїй.
Таким чином новий перший член мав в дїйсности бути справжнїм правителем України, так само як колишнїй президент Петрової малоросийської колєґії. Але в тодїшних своїх правителях і взагалї в Великоросиянах призначуваних на українські уряди прийшло ся правительству росийському розчарувати ся. Вони своєволили, уїдали ся народови і тїснили його, правили неправедно, покладаючи ся на довірє правительства. Тим відбивали у громадянства всяку віру в московські порядки й московських людей, і в ті привабні слова про справедливість і оборону народу, що розсилали ся в московських указах про заведеннє нових порядків. Тому Шаховскому наказано дбати також і про те, аби членами нового правлїння і ґенерального суду призначували ся з Великоросиян люде гідні, такі щоб український народ до московських людей і московських порядків набирав охоти. Поручало ся також по давньому толкувати людям з простого народу, що ті нові порядки заводять ся для охорони людей від кривд старшинських, а на гетьманське правлїннє валити всї непорядки і кривди, аби люде не бажали відновлення гетьманства. Нарештї для того, щоб українські вищі верстви зросийщити, рекомендувало ся Шаховскому непомітно, але пильно відводити українську старшину від Поляків і иньших „заграничних жителів“, і зручно вести до того, щоб Українцї женили ся і своячили ся з Великоросиянами.
Такі інструкції діставав Шаховской і його наступники; можна собі уявити, як мусїло себе почувати українське громадянство під таким правлїннєм. Хоч царське правительство при тім наказувало звичайно вести свою полїтику „секретно“, „подъ рукою“, искуснымъ образомъ“, але не було чого сподївати ся якоїсь делїкатности в тих часах, коли не жалувано й своїх та найвиших, а не то що ту придавлену й перелякану українську старшину. Само правительство, як доходило до дїла, забувало про всяку делїкатність. Київського митрополита Ванатовича разом з ігуменами київських монастирів скинуло з урядів і заслало за те, що не одслужили молебня в царський день. Взявши ріжні, зовсїм, безоснові підозріння на старшину, поручало обшукувати й забирати папери й листи найвизначнїйших і нї в чім непідозрілих старшин — в тім самого Лизогуба, найстаршого українського представника. Можна собі уявити, як поводив ся і Шаховской і його наступники з українськими людьми!.. Шаховской вважав навіть, що правительство занадто ще панькаєть ся з старшиною, і радив зовсїм віддалити її від всякої участи в правлїнню та визначити одного намістника Великоросиянина (розумів мабуть свою чесну особу). Правительство царське одначе не приставало на сї ради і заспокоювало свого занадто горячого представника, що українські члени в правлїнню однаково нїчого не значать, а як би їх зовсїм віддалити від всякої участи, то се могло б іукраїнське громадянство „привести в сумнїв“. А як заховували ся при тім затверджені царським правительством права і привилеї, може показати такий приклад: київський міський маґістрат боронив своїх прав против самовільств московських властей, отже 1737 р. тодїшнїй правитель український (перший член колєґії кн. Барятинський, прискіпавши ся до якоїсь дрібницї, арештував весь київський маґістрат і разом з ними всї грамоти міста Київа, а правительству пояснив, що зробив се на те, аби маґістрат не мав на що посилати ся на доказ своїх прав і вільностей.
Крім отсього великоросийського правлїння тяжіла над Україною в сих часах також важка рука всякого воєнного начальства: київських воєнних ґубернаторів (що заступили місце давнїх воєвод) і начальників росийських військ, що під час затяжної кампанїї турецької і кримської та війн польських роспоряжали ся як хотїли на сусїднїй Українї, командували українськими полками і всякою старшиною, не питаючи ся нїяких прав нї пунктів. Перелякана самовластєм своїх московських правителїв, їх суворим поводженнєм, підозріливістю і неперебірчивістю в тяжких карах, українська старшина мовчки корила ся, не осміляючИ ся навіть піднести голоса за своїми правами, за обіцяним вибором гетьмана і давнїми порядками. Радїла, як ще їй давали якось жити, і держала себе як то кажуть „тихше води, низше трави“. Яке було тяжке те московське правлїннє, виховане в суворий школї Бірона, показують пізнїйші згадки Українцїв, коли на місце московських правителїв в 1740 р. визначено Анґлїйця ґенерала Кейта: сей суворий вояка лишив по собі добру память тим, що був неохочий до тортур і всяких слїдчих мук, був обережний в визначуванню кар, поводив ся з людьми привітно і ласкаво. І се вже було в дивовижу!
Коли так тяжко приходило ся українським верхам, то як уже було на сподї? Тяжко приходило ся і від своєї старшини, що відсунена від усякого полїтичного значіння, не маючи сміливости противити ся полїтицї московській, з тим більшою запопадливістю заходила ся коло збільшення своїх маєтків та хозяйства, коло збогачування свого потомства землями і майном усяким. Уступаючи ся перед московською полїтикою, чинячи волю її, за те свобідно, заробивши ласку правителїв московських, загарбувала собі землї, кріпостила козаків і посполитих, певна, що правителї дивитимуть ся кріз пальцї і не дадуть ходу дїлу, коли який небудь покривджений селянин або козак доходитиме своїх кривд перед московськими властями.
Правительство, щоб налякати старшину, вміло пускати чутки, що нові порядки заводять ся на те, аби оборонити людей від старшинських кривд; але на дїлї у тих нових московських правителїв так само не можна було знайти нїякої управи на старшинські кривди: вирощені серед лютого кріпацтва Московщини, до того звичайно великі хабарники, вони тягли за панами, а не за покривдженими людьми.
Замість справедливих і чесних людей, котрі могли б заохотити людей до московських порядків, українська людність бачила перед собою московських хапугів і своєвільників, призвичаєних до незвичайно суворого і жорстокого поводження з людьми. Бачила ріжних пройдисвітів, що лякали людей доносами, і доводили людей до тюрм, вязниць і заслань страшним „словом і дїлом“ (такими словами: що вони знають „слово і дѣло государево“ доношувано в страшну „тайну канцелярію“ росийську в усяких полїтичних справах). Звісний анекдот проте, як переїзжий росийський офіцер, заїхавши з своєю командою до одного українського пана і не вдоволивши ся трактованнєм, яке було йому зроблене, причепив ся до свого хозяїна, що у нього на кафлях печи між иньшим намальовані росийські двуглаві орли. Арештував його і відіслав в тайну канцелярію обвинувативши, що він пече на своїх печах царський герб „невідомо з яким замислом“. Тайна канцелярія, побачивши в тім „слово и дѣло“, взяла того бідного панка на допити, нащо він поставив на печах царський герб і його пече? А хоч той свідками показав, що се звичайні кафлї, куплені на ярмарку, то все таки, щоб визволити ся з рук страшної канцелярії, мусів пожертвувати добрий табун коней, рогату худобу і чималу суму грошей.
Правительство і правительственні сфери, розуміючи, ідо Українцям не могло бути по серцю все те що виробляли вони з Україною, незвичайно підозріливо були настроєні для Українцїв: все прислухали ся до якихось змов, зрад, і за кожду дрібницю готові були брати людину на слїдство — тодїшне слідство, нечувано суворе, з немилосердними муками, що й оправданному нераз відбирало здоровлє на завсїди. Страшні перекази про сї допити і слїдства довго ходили по Українї. „Не переставали допитувати, розпитувати, мучити ріжними машинами і нарештї — пекти шиною нещасливих людей, що попались їм в руки“, оповідає сї перекази пізнїйший Українець, автор „Исторії Русов или Малой Россіи“; дїла сї і подвиги на теперішнїй час здали ся б горячковими привидами або божевільством, але тодї се були справи важні, секретні — і давали великі доходи. Людей катували і мучили на підставі самих тільки доносів та всіляких причіпок перехожих і роскватированих салдатів, а ще більше — дезертирів і всяких заволок; для доноса, досить було сих слів — „о словѣ и дѣлѣ государевѣ“, і се „слово и дѣло“ було для злих і нїкчемних людей немов талїсманом злоби і пімсти; містило в собі три пункти: житя, чести і добра государевої особи і його фамілїї. Кождого обивателя, хоч би й найчеснїйшого і зовсїм певного, брали на муки за доносом очевидного злодїя і нїкчемника: не участував хто салдата або якого небудь заволоки, не обдарував або необережно чимсь розгнївав — вже біда! Заволока іде до міського або сїльського начальника і кричить перед ним, що має на того і того донести „слово и дѣло государево“ — „куй (в кайдани) його і мене!“ Начальство не маючи що розбирати, остовпівши від одного слова доносчикового, кує в кайдани однаково обвинуваченого і доносчика і відсилає під найпильнїйшою сторожею в мінїстерську канцелярію,[1]. А там не входять в відносини доносчика і обвинуваченого і в причини доноса — чи може він бути правдивий, не розбирають навіть, чи обвинувачений по свому віддаленню і способу житя може вчинити якусь шкоду цареви і його фамілїї, котрих він не бачив і бачити не може. Слїпо тримають ся інструкції, ставлять доносчика на тортури і коли він три способи їх витримає і тим донос свій потвердить, то вже обвинувачений не має що казати: його мучать і замучують напевно“.
При тім тяжка військова служба для козаччини в турецьких, кримських і польських походах, а для людей ходженнє з підводами, даваннє провіанту на військо, то задурно, то немов би за плату, котрої одначе не можна було дочекати ся.
Москалики, соколики, поїли ви наші волики,
А коли вернете ся здорові — поїсте й остатні корови —
записує автор тоїж історії України на память, „як українські народи хвалили свою гостинність московському війську в турецьку війну“. З записок сучасника Якова Марковича, ґенерального підскарбія, довідуємо ся як цілими десятками тисяч забирано волів з України для війська — „з тим що на них пізнїйше буде дана плата“!...
Страшенно нищено людей, отим забираннєм худоби і провіанту, як і тими підводами, де люде не раз тратили свою худобу і з батіжками вертали ся на Україну без усякої заплати.
Ой у недїлю рано пораненьку усї дзвони дзвонять,
Ой там наші, наші чумаченьки вози й воли гонять.
Ой почім тая Молдава славна що жовтиї піски?
Ой у Молдаву гнали по чотирі вози, з Молдави пішки.
Ой, почім тая Молдава славна, що крутиї гори?
Ой у Молдаву йшли чумаки в жупанах, назад та голі.
- ↑ Тут автор мішає з тайною канцелярією.