Ілюстрована історія України/Гадяцька унїя

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Гадяцька унїя

84. Гадяцька унїя. В трудних тодїшнїх обставинах непростима нерозважним дїлом був вибір Богданового сина, недосвідченого і нездатного молодика. Старшина не відважила ся виступити против сього перед очима умираючого Богдана, але задумала „поправити“ се дїло по його смерти і поминувши Юрася, вибрала гетьманом довголітнього військового писаря, довіреного чоловіка покійного гетьмана Івана Виговського. Потім оповідали, що вибрали його з початку на тимчасового гетьмана, поки Юрась покінчить науку і постаршає, а Виговський захопив собі булаву й став „совершенним гетьманом“. Але сучасні документи про се нїчого не говорять: Виговського вибрано таки гетьманом відразу, тільки старшина бояла ся, щоб „чернь козацька“ не протестувала, гримаючи ся Юрася, тому зробила сей вибір не на повній військовій радї, а на старшинськім зїздї і аж потім, як пішли до Москви доноси на се, Виговський повторив свій вибір на повнїйшій військовій раді і був знов вибраний гетьманом.

Новий гетьман, певно, був цїлою головою вищий від Юрася, був чоловік дуже досвідчений, розумний, бувалий, не кепський полїтик, при тім безсумнїву — патріот український, завзятий автономіст, однодумець старшини, що разом з нею щиро бажав забезпечити свободу і незайманність України. Але він не мав популярности такої як Хмельницький: був він український шляхтич з київського Полїся, служив по канцеляріях, до військового дїла не мав особливої охоти і до війська попав припадком: оповідали, що Хмельницький його викупив у Татар, як він попав в неволю над Жовтими Водами. До того ж і на гетьманство Виговський попав не вибором повної ради, а против її волї. Все се в тодїшнїх обставинах, незвичайно трудних і без того, ще більше утрудняло становище новаго гетьмана.

В перших початках Виговський хотїв далї вести політику Хмельницького: держати ся по можности нейтрально між Москвою і Швецією, Кримом і Польщею, щоб мати спокій на Українї, зміцнити в нїй лад і порядок і свою власну позицію. Приєднав до себе знову Кримську орду, що була перехилила ся на сторону польську. Довів розпочаті переговори з королем шведським до дуже важного союзного трактату, котрим король шведський обовязав ся „признати і проголосити військо Запорозьке з усїми підвластними йому землями за нарід свобідний і нїкому не підвластний“, його свободу і права боронити против усїх ворогів, а спеціально — добити ся від Польщі признання свободи і незалежности „війська Запорозького“, себ то східньої України, та розширити його територію і на західню Україну. Се були дуже важні обіцянки, але сисловляли ся тодї, коли вже упадав розмах шведської полїтики: шведський король мусїв вивести військо з Польщі бо напала на нього Данїя, і Швеція таким чином не могла бути опорою для України. Зіставала ся Польща і Москва; Польща вела далї переговори з козаками, аби вернули ся назад до польського короля, і обіцяла за се всякі права, аж до автономії України. Москва навпаки з смерти Хмельницького хотіла скористати, щоб поширити свої впливи і власть на Українї взяти в свої руки збираннє доходів, поставити воєводів в иньших українських городах(досї воєводи були тільки у Київі) і скасувати церковну незалежність України. Все се були новини прикрі українській старшині й громадянству, але Виговський скільки міг ішов під лад Москві і не протестував виразно проти сих московських плянів, бо не чув себе ще певно. За свою покірність сподївав ся від московського правительства, що воно його підтримає супроти неприхильних течій, які зазначали ся против нього на Українї; але сї надїї його не сповнили ся.

Тому що Виговського провела на гетьманство старшина без повної ради, з сього скористали всякі елєменти ворожі старшинї, а особливо Запороже, що власне найбільше вороже було новим порядкам, а стояло за старий демократичний лад військовий, коли військова рада правила всїм, відбирала і надавала булаву, а центром того була Сїча. За Запорожем тягнули також і сусїднї лївобічні полки Полтавський і Миргородський, що по сусїдству стояли в найбільш тїсних і близьких звязках з Запорожем. Там ото й прокинули ся зараз ворожі Виговському і старшинї течії, і з них задумав скористати полтавський полковник Мартин Пушкар, щоб зсадити Виговського. Нарікали, що Виговського посадила старшина штукою, без військового вибору, без Запорожа, а гетьмани повинні вибирати ся на Запорожу, і Виговський не козак, а Лях, і не мислить добра війську і народови, а хоче запродати Україну Полякам. Щоб зробити кінець тим говіркам. Виговськии скликав нову раду, куди були вислані виборні козаки з полків, і на тій радї вибрано Виговського на ново, і московське правительства його признало гетьманом правильним і законним. Але противники Виговського і старшини через те не заспокоїли ся. Від Пушкаря і від кошового запорозького Барабаша далі раз у раз ішли до Москви післанцї, а з ними доноси і скарги на Виговського, що він неправильна вибраний і військо його гетьманом мати не хоче, бо він зрадник і таке иньше. Виговськии сподївав ся, що московське правительство за його покірність поможе йому придавити ті неприхилні течії, накаже його ворогам, щоб слухали ся його як законного гетьмана і навіть поможе йому оружно їх приборкати. Тим часом московське правительство не хотїло так різко виступати против людей, що перед ним представляли себе найвірнїйшими прихильниками й слугами Москви. Вона приймала від них післанцїв, посилала до них листи, робила їм ріжні уступки, а ті з того ширили поголоски, що Москва з ними тримає, а Виговського теж не вважає правдивим гетьманом.

Виговськии побачив, що Москва щиро його не підтримує, а ворожий р'ух змагаєть ся, і поріщив сам приборкати своїх ворогів. З Москви наказували йому, аби не воював, а чекав, чи не послухають його противники московських намов. Але довше чекати йому не можна було. На весну, закликавши в поміч Татар, Виговськии пішов походом за Днїпро і під Полтавою погромив Пушкарівцїв. Сам Пушкар наложив головою, Полтаву здобуто, посаджено нового полковника з руки гетьмана і тяжко покарано всїх провідників повстання. По сім свої відносини до Москви Виговський і його прихильники вважали рішучо і безповоротно розірваними. Митр. Діонисий Балабан, поставлений Українцями без московської волї, вибрав ся тепер до Чигрина. Між народом прихильники української автономії розпочали агітацію против Москви, щоб знеохотити до московської власти: оповідали, що як Москва візьме Україну в свої руки, то попереводить Українців до Москви і Сибіру (подібне саме діяло ся тодї на Білоруси), забере з України попів, а пришле з Москви московських, і т. ин. А до европейських держав розіслали маніфест, де поясняли причини свого розриву з Москвою і оголошували їй війну:

„Заявляємо і свідчимо перед Богом і цілим світом, що розпоча

тa й ведена нами війна з Поляками мала не иньшу причину і не иньшу мету, як оборону святої східньої церкви і предківської свободи нашої, — любов до неї водила нас з покійним вождем нашим, безсмертної памяти Богданом Хмельницьким, і Іваном Виговським писарем нашим. Свої приватні справи відсунули ми далеко перед славою божою й справою громадською. За для того війшли ми в приязнь з Татарами та з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім з пресвітлим Карлом Густавом королем шведським. Всїм їм ми заховали свою вірність міцно. І Полякам не дали ми нїколи приводу для розірвання трактатів, але всїм додержували ми свято нашу вірність, умови і союзи. Не з иньших мотивів приняли ми протекцію великого князя московського, як тільки для того шоб заховати і примножити для себе і потомства нашого за помічю божою зброєю здобуту і кровю стільки разів вернену свободу нашу. Обдароване ріжними обіцянками і приреченями в. кн. московського, військо наше сподївало ся, що з огляду на спільність віри і добровільне наше піддане в. князь буде для нас справедливим, прихильним і ласкавим, поступатиме з нами щиро і на свободи наші не замишлятиме, а ще примножатиме їх більше, і більше, відповідно до обіцянок своїх. Але здурили нас ті надїї! Міністри і вельможі московські намовили того пречеснїйшого, всепобожного і найласкавійшого володаря до того, що зараз же першого року, як завели ся переговори між Москвою й Поляками, під впливом надїй на польську корону, рішено заразом нас придавити і поневолити, і до того вели вони свої замисли, щоб занявши нас війною з Швецією лекше нас придавити і поневолити“...

За найбільшу вину московських полїтиків ставить ся тут, то московське правительство зрадило Україну, війшовши в порозуміннє з Польщею за другу-що воно внесло розділ і усобицю в українське політичне житє, підтримуючи ріжних ворохобників. І манїфест кінчить ся такою заявою:

„Так відкриваєть ся хитрість і обманство тих, що з початку через внутрішню усобну війну, а далі й відкрито своєю власною зброєю приготовили на нас ярмо неволї, без всякого приводу з нашого боку. Свідчачи неповинність нашу нї в чім і кличучи Бога в поміч, змушені ми для заховання своєї свободи взяти ся до законної оборони, шоб скинути з себе те ярмо і шукати для сього помочи наших сусїдів. Отже не на нас спадає вина сеї війни, що вже загораєть ся. Ми були вірні й зістаємо ся вірними великому князю (царю) і против волї нашої беремо ся за зброю“.

Швеція, що мала бути союзником України з Москвою, вже тепер не значила нічого — вона облишила війну і в 1660-х р. формально замирила ся з Польщею і Москвою. Через те щоб мати союзників против Москви ще иньших окрім Кримської орди. Виговський порішив довести до кінця переговори з Польщею, що тягли ся так довго. Лїтом 1658 р. він сю справу вже полагодив через свого післанця Павла Тетерю, полковника переяславського, з післанцем польським Стан. Бєньовским, а 6 (16) вересня (сентября) в Гадячі списано формальний трактат, котрим Україна вертала ся під зверхню вдасть короля, але як осібне автономне тїло — „велике князівство Руське“ Хоч з сього трактату властиво не вийшло нїчого, все таки він і пізнїйші додатки до нього інтересні тим, що показують, чого хотіли для України тодїшнї полїтики українські, Виговський і його товариші:

Східня Україна (воєводство Київське, Браславське і Чернигівське) має стати осібною державою, з осібними міністрами, скарбом і навіть монетою, подібно як велике князівство Литовське. Сойм (вдасть законодатна) буде спільний з Польщею й Литвою. Головою вел. кн. Руського буде гетьман вибираний всіми станами (сословіями): стани в. кн. Руського будуть вибирати кандидатів, а з них король буде одного іменувати гетьманом. Козацького війська буде 30 тисяч, і крім того наємного війська в роспорядженню гетьмана 10 тис. Православна віра має бути у всїм зрівняна з католицькою, митрополит і владики матимуть місце в сенатї. Київська академія буде зрівняна в правах з краківською, і ще в котрімсь містї України має бути заснована одна академія.

Трактат укладав ся спішно і богато дечого в нїм ще не було продумано і вияснено. Наздогін потім, на сойм, що мав сей трактат затвердити, післано бажаннє, щоб в велике князівство Руське війшла не тільки східня, а й західня, цїла Україна. Виговський спішив ся з трактатом, щоб дістати поміч від Польщі против Москви.