Ілюстрована історія України/Війна 1630-го року

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Війна 1630-го року

74. Війна 1630-го року. Дорошенко, чоловік зручний, добрий правитель, і старшина, що підтримувала його, вплинули на українську людність, щоб терпеливо перечекала сї тїсні часи, не доводячи до нової війни. Йому удало ся навіть стримати виписчиків (так звали ся козаки „виписані“ з війська, себто не вписані до реєстру), щоб не ходили на море, і дїйсно крім дрібних виїздів на море нїяких більших походів не було. На щастє наспіла нова війна Махмет-ґерая і Шагін-ґерая з Турками, і козаки брали в нїй участь, з потайною згодою польського правительства, що хотїло затримати союз з Ґераями против Турків. Кілька разів ходили козаки в похід до Криму з тими своїми союзниками, добиваючи ся до Кафи, до Бахчісараю, і в однім з тих походів наложив головою й сам Дорошенко. Се було нещастєм, бо його наступники не вміли покермувати так зручно козаччиною, не допускаючи її до суперечок з правительством; але якийсь час все таки удавало ся підтримувати спокій.

Се був час коли не тільки між козаччиною, особливо вищими верствами її, але і між громадянством і в церковних кругах взяв гору настрій угодовий, компромісовий. Втомивши ся безплодною боротьбою, певна частина київського духовенства і української суспільности готова була йти на угоду з правительством, сподїваючи ся тим способом прийти до якихось спокійнїйших, можливійших відносин. На передї такого угодового напряму стояв Мелетий Смотрицький, славний український письменник і богослов. Збентежений тими гоненіями, що впали на нього після того як його висвячено на архіепископа полоцького, він виїхав був з України до Греків, і вернувши ся став намовляти православних до згоди з католиками. Потім навіть перейшов на унїю, коли та угода розбила ся о супротивленнє православних, і відкинений православними вмер скоро в Дерманськім монастири на Волини, що випросив собі від маґнатів-католиків. Але не він оден хилив ся тепер до порозуміння з правительством і католиками. Хилив ся до згоди і новий архимандрит печерський, прославлений потім Петро Могила, а й сам митрополит Борецький вагав ся, поки не побачив рішучого невдоволення православних против яких небудь уступок правительству, католицтву і унїї. Переважна більшість громадянства стояла по сторонї правовірних, в родї Копинського, і против всякої угоди, і кінець кінцем змусила владиків залишити всякі переговори про се. Але все таке вже то одно, що з київських кругів не було побудок козакам до гострійших виступів против правительства — теж помагало спокійнїйшим відносинам, і якось згода стояла, хоч старшина сильно гнівала ся на правительство, що не цїнить всього того що вона робить для нього, всіх служб і послушности. Заступник Конєцпольского на Українї. Стеф. Хмєлєцкий з свого боку підтримував добрі відносини з козацькою стороною і скільки від нього залежало, пильнував не наприкряти ся їй. Не дуже пильнував куруківських постанов — і до якогось часу згода стояла.

На гірше пішло, як вмер Хмєлєцкий, а натомість з шведської війни вернув ся знову на Україну завзятий ворог козаків Конєцпольский, і з ним незаплачене польське військо (з кінцем 1629 р.). Поляків розкватировано на Українї, на великім просторі (говорили, що Конєцлольский умисно їх роскидав, аби не вчинили бунту), і сї польські вояки сильно докучали козакам і всякій иньшій українській людности. Се викликало серед неї супротивления і бунти, а тим часом Конєцпольский домагав ся, аби у всім сповняли ся куруківські постанови і кождий непослух зараз збирався „кровю хлопською гасити“. Гетьман козацький Грицько Чорний, потверджений правительством, сповняючи його накази, чи сам від себе стараючи ся, вислав жаданнє на Запороже, аби тамошнї козаки вийшли „на волость“ і прилучили ся до реєстрового війська „для послуг воєнних“. Коли ж ті не послухали, виписано їх з реєстру. Тодї Запорожцї під проводом Тараса Федоровича весною 1630 р. рушили на волость. Чорного здурили, що йдуть в послушности, потім напали несподівано, вхопили його і приставивши до війська, засудили на смерть і стяли. Довідавши ся про се, реєстровцї почали тікати до польського війська, що стояло в Корсунї. Запорожцї, приступивши, почали їх добувати; прості реєстрові почали переходити до Запорозцїв, лишаючи старшину; міщане корсунські почали громити Поляків з свого боку; вояки польські мусїли утїкати з самою душею.

Так почало ся повстаннє. Запорожці розіслали по Українї свої унїверсали, закликаючи всіх до війська — хто був козаком, або хоче ним бути, аби всї прибувала, вільностей козацьких заживали, віру благочестиву від замислів лядських ратували. Трівожні поголоски про якісь замисли Ляхів на православну віру, вже перед тим ходили особливо від церковних соборів, шо відправляли ся лїтом 1629 р. за приводом правительства. Вони викликали велике невдоволеннє між козаччиною і народом на тих духовних, що брали в них участь, і на Ляхів, що до того їх приводили. Тепер сї трівожні чутки про польські замисли на віру православну почали чіпати ся до козацького повстання. Оповідали, що польське військо було розкватироване по Українї на те, аби винищити всїх православних, що Грицько Чорний був присяг на унїю й за те його вбито, а унїати ті гроші що нїби то збирали на школи, дали Конєцпольскому на військо, аби знищив православних, і таке иньше. Козацьке повстаннє переміняло ся на війну за віру. Купили ся виписчики, підіймало ся селянство, полохаючи шляхту та побиваючи жовнїрів де запопало. Сим разом вийшло отже зовсїм навпаки ніж 1625 р.: не Конєцпольский захопив несподівано козаків, а вони його, і перше нїж він постягав своїх вояків, котрих так необережно роскидав, повстаннє обхопило вже всю східню Україну і військо козацьке зросло не звичайно.

Не можучи зібрати зараз військо, Конєцпольский післав на місця повстання свого повірника Самійла Лаща, славного забіяку, а той почав „гамувати люде“ по своєму. Він і між шляхтою був звісний, як останнїй розбійник, що нїкому не перепускав, нїкого не жалував з своєю бандою проклятою: оповідали, що на нїм було засудів за ріжні злочини більше 200, а позбавлений чести шляхетської був 37 раз, але поки жив Конєцпольский, він його заслонював своїми екземптами (посвідченнями, що той занятий на військовій службі, тому сповненнє всяких засудів над ним треба припинити); коли Конєцпольский умер, то шляхта Київського воєводства оружним походом, зібравши до 12 тис. людей, пішла на гнїздо Лаща і вигнала відти всїх його людей і сїмю, аби не було й слиху про них.

Отакого чоловіка пустив тепер Конєцпольский перед себе гамувати людей; можна собі уявити, що він виробляв! Сучасник Киянин, що переказує тодїшнї поголоски, оповідає, що Лащ напавши на Лисянку на сам Великдень, застав людей в церкві і порізав їх усїх, від попа почавши, а скінчивши жінками й дїтьми; про містечко Димир теж каже, що Поляки тодї цїле вирізали. Цїле не цїле, але сї звістки малюють вперед нами тодїшнїй настрій — можемо з того знати, які почутя живили в собі люде на Ляхів, і зрозуміла річ, що де Українцї надибали Ляхів вояків, то теж платили чим могли.

Така дрібна війна зайняла цїлий місяць квітень. Козаки за сей час зібрали ся під Переяслав, приготовили ся до війни, заставили Днїпровий беріг своїми заставами. Конєцпольский, позбиравши яке міг військо, перейшов під Київом Днїпро, але наскочивши на козаків, мало не опинив ся в неволї і чим скорше вернув ся назад. Потім уже з більшою обережністю переправив своє військо і розложив його в шанцях між Дніпровим берегом і Переяславом, щоб не заступили його з заду козаки. Та через се його військо, і так невелике, ще більше змаліло і він попросту не мав з чим зачіпати козаків: його приступи під козацький табор козаки побивали й громили. Чекав помочи від короля, але той теж не мав чим помогти, а дрібнїйші полки, що йшли до польського війська, не могли пробити ся до Переяслава через побунтовану Україну. Повстанцї українські ходили по всїй Поднїпрянщинї, побивали і грабили польські роти і тих Поляків, що Конєцпольский розставив над Днїпром. Нарешті по двох тижнях тої переяславської війни стала ся рішуча битва.

Се та битва, що на основі пізнїйших переказів оспівана була Шевченком в „Тарасовій Ночи“:

Червоною гадюкою несе Альта вісти.
Що б летїли крюки з поля Ляшків панків їсти.
Налетіли чорні крюки — вельможних будити;
Зібрало ся козачество — Богу помолитись.
Закрякали чорні крюки, виймаючи очі;
Заспівали козаченьки пісню тії ночи —
Тії ночи крівавої, що славою стала
Тарасови, козачеству — Ляхів що приспала.

Київський лїтописець записує про неї так: Лащ, а за ним і Конєцпольский, помітивши чату козацьку, вийшли з обозу, щоб її погромити, і загнали ся від обозу досить далеко. Якісь два гайдуки, перебігши до козаків, сповістили їх, що Конєцпольского нема в обозї. Тодї козаки напали на обоз і розгромили, забрали гармати і гаківницї і до свого табору притягли. Наспів на те Конєцпольский, але і його взяли так, що мусїв просити згоди, і на тім битва перестала.

Звістки очевидцїв потверджують, що Поляків сильно погромлено в сїй битві: розбито обоз, перервано дорогу до Днїпра, і Конєцпольский мусїв помирити ся з козаками. Козаки не вважали за добре доводити його до останнього. Згодили ся на тім, що все забуваєть ся: і козаки що збунтували ся, і тих трохи реєстрових що зістали ся при Поляках (було їх, кажуть, коло двох тисяч) не будуть одні одним докоряти. Реєстр збільшено до 8 тисяч, а що найважнїйше — його непереведено вже, так що не знати хто був козак, а хто нї — кожний, значить, міг користувати ся вільностями козацькими.