Ілюстрована історія України/Відокремленнє земель і земський устрій
| ◀ Половецька біда | Ілюстрована історія України Відокремленнє земель і земський устрій |
Землї-князївства ▶ |
|
|
32. Відокремленнє земель і земський устрій. Любецькі постанови 1097 р., хоч не дуже сповняли ся, являють ся важним показчиком полїтичних обставин: виявляють упадок, банкроцтво тих старих змагань до збирання Руської землї. Признаючи, що кождий князь повинен мати і тримати свою батьківщину, старші князї тим самим признавали, що нема чого думати повиганяти молодших князїв з їх волостей та зібрати всї до купи так як колись збирав Володимир або Ярослав. Правда, проворнїйші князї не залишали і далї нагоди, причепившись до якої небудь приключки, відібрати волость у слабшого свояка і зовсїм полишити його з нїчим. Та проте все таки входить все глубше в житє правило, що кождий князь повинен мати якийсь удїл в спільній дїдизнї княжого роду, а перед усїм має право на свою батьківщину. Се було на руку поодиноким землям, що добивали ся свого відокремлення під управою місцевого княжого роду. Земля, держачи ся якогось княжого роду і пильнуючи щоб не дати нїкому вигнати його з батьківщини, здобувала тим собі окремішність. Вона в такім разї могла бути певна, що иньші князї не будуть мішати ся в її справи, не будуть налазити бояре з чужих земель, місцеві князї й бояре, вважаючи на бажання людности й землї, будуть приладжувати ся, приміняти ся до них, щоб земля не стратила до них охоти й не почала шукати собі иньшого князя, — бо се в тодїшнїх обставинах було зовсїм не трудно.
._94.jpg)
Власне разом із розмноженнєм князїв і осїданнєм іх в певних землях, розвиваєть ся отся важна зміна в відносинах князя і землї, громадянства. Князь не може опирати ся на свою воєнну силу, набрану з ріжних чужениць Варягів і всяких зайд, готових виробляти з людьми що хоч, як бувало давинїйше. Дружини тепер були малі, бо нї з чого було утримати великої, і дружина ся з осїданнєм князїв осїдає теж в землї.
З заволок вояків-купцїв вона перетворяєть ся в господарів-поміщиків, бо торговля взагалї упадає в сїм часі, через утрату степових, полудневих доріг, а економічна руїна давала богато невільних або напів невільних, кріпацьких рук, з якими можна було вести велике хозяйство. Дружина перемішуєть ся з місцевим боярством, разом з ним стає вищою верствою місцевого громадянства. Князь чує силу сеї верстви і пильнує потрапляти їй.
Громада забирає велику власть над князем і коли не вдоволена його управою, без церемоній жадає від нього, аби перемінив те чи се, бо инакше не хочуть його. В одних землях сю силу забирає ширше громадянство — то значить боярство і міщанство більших міст, в иньших всім порядкує саме боярство, відтиснувши рядове міщанство на заднїй плян. Органом громадської контролї над князем і його управою стає віче, то значить збір народнїй: в нїм можуть бути всї свободні люде, з міста і з цїлої землї, хто прийде; одначе тон задавало звичайно місцеве боярство. Таке віче, зібравши ся з якої небудь нагоди, обсуджувало всякі справи, ставило свої жадання князю, а часом скидало його й закликало иньшого князя. Се не тяжко було при розмноженню князїв, що завидушими очами тільки й дивили ся на всї боки, чи не лежить де пусто яка волость, чи не сидить слабо котрийсь князець в своїй волости, шоб його звідти висадити й самому сїсти. Я оповів вище про таке київське повстаннє против Ізяслава — перший такий бурхливий виступ народнього віча. Вони стали потім явищем досить звичайним.
В деяких землях громадянство умисно міняє як найчастїйше князїв, не даючи їм закорінити ся, і всї дїла переймає на віче та його виборних урядників, а князя зіставляє при самім начальстві над військом — так було в Новгородї. У нас на Українї до того не приходило: суд, управа, всї справи лишали ся за князем та його урядниками, але віче держало їх під своїм наглядом, ставило князеви свої жадання, і князь звичайно вважав на них, щоб не дражнити громади. З наших земель особливо часті звістки маємо про віча київські, але без сумнїву і по иньших землях віче давало себе знати, — хіба де занадто розвинуло ся боярство та взявши князя в свої руки, відсадило назад иньшу громаду: так було в Галичинї.
Взагалї з відокремленнєм земель кожда жила своїм відмінним житєм і инакше воно розвивало ся по ріжних землях, хоч заразом розвивались і все глубше закорінювались і спільні прикмети устрою та житя. Право київське було рознесене князями й дружиною по всїх землях і приложене до місцевих судів і управи. Коли порівнюємо київське право, таке як ми його бачимо в Руській Правді старшої редакції (зробленої в другій половинї XI в.) і молодшої (з часів Мономаха), з пізнїйшим правом ріжних земель, як воно відбиваєть ся в тутешнїх записях права, ми бачимо велику подібність, а се показує, що основи київського права були прийняті скрізь (особливо вражають подібности між Руською Правдою й пізнїйшим Литовським Статутом, що виріс на праві найбільш відокремленої частини Київської держави — земель Полоцьких). Устрій і управа були теж в головнім досить одностайні. Одна була книжність, культура і штука візантийсько-руська, що розпливали ся з Київа протягом двох столїть, аж до його упадку. Одна була віра і церква і своєю одністю церковною, єрархічною, вона скріпляла внутрішнї звязки, земель, бо всї вони підвластні були київському митрополитови, і владики та вище духовенство в значній части виходили з Київа. З одного Печерського монастиря (заснованого в другій половині XI в. і розвиненого особливо при ігумені Феодосії, що зробив з нього найбільше огнище чернецтва на цілу Руську державу), рахували кілька десять епископів, шо вийшли відси на ріжні епархії. Все се, невважаючи на відокремленнє земель і ріжні вїдміни в їх житю, далї звязувало певною внутрішньою звязею та одностайністю землі Руської держави, особливо українські, зближені племінними звязками, географічною близькістю і всякими иньшими звязями. За сї два столїтя — від другої половини XI і до середини XIII віку власне росте й виростає ся внутрішня звязь, не вважаючи на розклад полїтичний, на відокремленнє земель та ослабленнє тої власти, що мав над ними давнїйше київський князь.
._95.jpg)