Ілюстрована історія України/Боротьба за визволеннє України
| ◀ Повстаннє Хмельницького | Ілюстрована історія України Боротьба за визволеннє України |
Заграничні союзи ▶ |
|
|
79. Боротьба за визволеннє України. Хмельницький вертав до Київа в радісній надії на скоре й щасливе поладнаннє козацької справи й кінець війни; він все ще мав перед очима тільки справи козацькі, за котрі повставав. Нарід український для нього, як і для проводирів попередніх повстань, був знарядом до осягнення козацьких бажань, а через козаччину міг сподївати ся деякої полекші також і собі; національна справа для Хмельницького не виходила по за релігійну справу, котрою теж не знати чи дуже він інтересував ся, бо не бачимо, щоб він стояв у близших відносинах з київськими кругами. Аж тепер, прибувши до Київа, щоб чекати королівських комісарів Хмельницький в сїм центрі тодішнього національного українського житя мав нагоду війти близше в тутешнї пляни, погляди й бажання.
Знаємо, які широкі пляни снували ся в Київі тому кільканадцять лїт, за митрополита Борецького. Тільки тодї ще не було сили, на котрій було можна оперти ся — козаччина ще була слабка до того; тепер під рукою Xмельницького вона виросла до такої могутности, що з нею можна було снувати ріжні пляни. Патріарх єрусалимський Паісий, що тодї нагодив ся в Київі, піддавав теж ріжні гадки, що далеко виходили за межі козацьких ординацій і торгів з польським панством; кажуть сучасники, що він називав Хмельницького князем Руси (України) головою незалежної держави Української. Під впливом тутешнїх розмов Хмельницький сам почав иньшими очима дивити ся на своє повстаннє і його завдання. Добити ся більшого реєстру і більших вільностей для козацького війська — се було мало, треба було думати про весь нарід, про всю Україну. Нові гадки свої Хмельницький висловив перед комісарами, з котрих оден записав їх для нас:
„Я доказав уже, про що не мислив зразу, тепер докажу, що намислив“, казав Хмельницький. „Визволю з лядської неволї руський (український) нарід увесь! Попереду воював я за свою шкоду і кривду, тепер воюватиму за нашу православну віру. Поможе минї в тім весь нарід, по сам Люблин, під Краків, і я народу не відступлю, бо то права рука наша. А щоб ви, підбивши селян, не вдарили на козаків, матиму їх двіста, триста тисяч“
„За границю війною не піду, на Турчина і Татарина шаблї не підійму! Досить маю тепер на Українї, на Поділю й Волини. А ставши над Вислою, скажу дальшим Ляхам: „сидіть і мовчіть, Ляхи!“ І дуків і князїв туди загоню! А як будуть за Вислою брикати, знайду я їх і там певно!
„Не стане минї на Українї нога нїодного князя або шляхетки; а схоче котрий з нами хлїб їсти — нехай війську Запорозькому буде послушний.
„Малий я і незначний чоловік, але з волї божої став самовладцем і самодержцем руським (українським)“.
Вибираю слова, в котрих яснїйше виривають ся ті гадки, що тепер займали Хмельницького. Не дуже ясно ще може йому самому уявляли ся ті нові пляни, але ясно виступає головне — те що я сказав вище: свідомість, що треба бороти ся за весь український нарід, за всю Україну, за її визволеннє, незалежність і самостійність. З сього погляду вся торішня війна мусїла виглядати страченою, змарнованою. Упущено найкращий час для визволення українського народу. Треба було думати, щоб як найскорше се поправити. І комісари, приїхавши на початку 1649 р., застали вже великі приготовання до війни на Українї, Хмельницький навіть не схотїв переговорювати ся з ними про порядки, які мають бути заведені в козацькім війську. Розумів, що для того аби говорити про визволеннє українського народу, треба труснути державу польську в самих основах.
Та сим разом йому не так щастило як першої війни. Хоч початок був дуже вдатний.
Зараз як комісари повідомили короля про воєнні заміри Хмельницького, скликано загальний похід шляхетський, а регулярне військо польське не чекаючи шляхти, рушило на козаків, на полудневу Волинь. Хмельницький пішов навпроти його. Побачивши велику силу у нього, польське військо почало уступати ся назад і стало під міцним замком Збаразьким. До нього пристав Вишневецький, і йому віддано головну команду. Хмельницький обложив Збараж тїсно і почав томити польське військо неустанними атаками й стріляниною, так що Полякам скоро прийшла остання біда. На милость божу кликали короля, щоб ішов в поміч; але король не мав з чим іти, бо шляхетське військо тільки ще збирало ся. Нарешті, щоб не дати війську під Збаражом пропасти, пішов туди не чекаючи иньших полків. Та зовсім несподівано вскочив у засідку. Бо Хмельницький, зіставивши частину війська під Збаражем, сам з Татарами пішов потиху напроти короля і заступив йому дорогу на переправі під Зборовим. В хмарний, дощовий день обложив він його так, що не можна, було рушити ся. В війську королівськім вже підняв ся був такий страх, що готові були тікати куди видко, не краще як під Пилявцями, — та в останній бідї знайшли ратунок. Задумали відвести орду від козаків, написали до хана, що сим разом сам був з ордою, — обіцяли йому все що схоче аби відступив від Хмельницького. І зрадив хан. Почав наставати на Хмельницького, аби мирив ся з королем. Тоді побачив Хмельницький, як небезпечно він на ордї опер ся: мусїв тепер чинити волю ханську, аби той не вдарив на нього разом з Поляками.
Пішли переговори, стала ся умова в перших днях серпня 1649 р.
Розуміеть ся, в таких обставинах, в яких сю умову прийшло ся укладати, анї думати було про ті широкі справи визволення українського народу; приходило ся вертати до старих справ реєстру козацького, прав віри православної. Розглядаючи її з такого вузшого становища умова була великим кроком наперед. Реєстр війська козацького уставляв ся на 40 тисяч; вписані до нього козаки й їх сїмї могли мешкати в королївських і панських маєтностях воєводства Київського, Чернигівського і Браславського, не підлягаючи анї урядам анї панам своїм. В сих сторонах не могло бути роскватироване польське військо, анї не мало туди входити. Не мали там мешкати також анї Жиди анї єзуїти. Всї уряди в сих воєводствах що до найвищих, мали діставати тільки православні. Гетьман козацький одержав „на булаву“ староство Чигиринське. Унїя мала бути скасована, митрополит православний дістав місце в сенатї польськім.
Се було дуже богато в порівнянню з тим, про що думав Хмельницький рік тому, по перших погромах Польщі. Але було нїщо в порівнянню з новими плянами визволення українського народу. Хоч уся східня Україна на дїлї мала перейти тепер, по тих постановах, під власть козацького гетьмана і війська козацького, то все таки шляхетське право не скасовано, величезна більшість людности не могла попасти між реєстрову козаччину і мала далї зістати ся в підданстві панськім. Не того сподївало ся селянство укрїанське, підіймаючи ся на зазиви висланців Хмельницького. Тепер довідувало ся воно, що підданство й панщина зістають ся далї, й пани хочуть вертати ся назад на Україну, а Хмельницький видає накази, щоб піддані слухали ся своїх панів. Можемо собі представити, як се мусїло знеохотити до нього людей. Та були й иньші подїї, що впливали на те знеохоченне — як от татарський погром по зборівській угодї, коли Татари за згодою польського правительства вибрали величезну силу невільників з України, а по Україні пішла чутка, що то Хмельницький позволив Ордї брати людей. Так само і кари смертні, що почали чинити ся над людьми, замішаними в попередніх повстаннях.
Хмельницький розумів, що велике народнє повстаннє, викликане ним, може обернути ся по такім нещасливім закінченню проти нього самого. Богато народу, по такім розчарованню в великій війні за визволеннє кидало Україну й ішло на слободи за московську границю, оселяючи ся в теперішнїй губернії Харківській. Воронізькій, Курській. А те що лишало ся на України, кипіло гнївом і жалем, і який небудь відважний чоловік міг підняти нове повстаннє — не тільки против панського пановання, а й против того, хто позволяв, вертати ся панському панованню — против самого Хмельницького.
Хмельницький довго навіть не важив ся братись до списування реєстру; потім, взявши ся до нього, казав приписувати до кождої козацької сїмї ще сімї підсусїдків козацьких, потім богато ще понад сорок тисяч приписав, — але все се була тільки латанина. Хмельницький, як що навіть і мав з початку щиру охоту помирити ся на Зборівській умові, мусїв дуже скоро переконати ся, що нарід і громадянство українське не дадуть йому виконати сю умову. А з другого боку бачив він, що і з польської сторони нема щирої волї на сю умову. Дещо не було сповнено від разу (митрополита до сенату не пустили, унїї не хотїли скасувати), — а і в иньшім, очевидно, тільки чекали догідної хвилї, щоб того всього скинути ся. І Хмельницький з старшиною дуже скоро мусїв в серцї своїм рішити воювати на ново, дибивати ся того, чого не удало ся добити ся під Зборовим.