Ілюстрована історія України/Ідеї народности. Початки свідомійшого демократизму
| ◀ Початки відродження в східнїй Українї | Ілюстрована історія України Ідеї народности. Початки свідомійшого демократизму |
Українські гуртки росийської України 1830–1840-х років ▶ |
|
|
119. Ідеї народности. Початки свідомійшого демократизму. В XVIII в. почало в західній Европі наростати так зване романтичне народництво: на місце того аби переробляти в письменстві старі теми грецькі та римські або потрапляти під їх взірцї, письменники звертають ся до переказів свійських, місцевих, з особливою увагою починають збирати народнї перекази і придивляти ся до народньої творчости. Перед тим її легковажили, як річ грубу, необроблену, а тепер починають високо цїнити її своєрідню красу. Сей напрям, особливо з Анґлїї та Нїмеччини поширив ся між західнїми Словянами, викликав і там зацїкавленнє до народньої творчости, до народнього, мужицького слова. Потім таке зацїкавленнє, разом з впливами тих перших словянських збірок і студий, починає поширювати ся і в Росії, серед громадянства великоросийського і зросийщеного українського.
Для Українцїв росийських і так само галицьких сей поворот мав величезне значіннє. Досї вони дивили ся на свою народність як на темну масу, позбавлену всяких засобів культурних, засуджену на те, щоб користувати ся духовими засобами своїх культурнїйших сусїдів. Тому не бачили перед своїм народом нїякої будучности, дивили ся на українську мову, побут і звичаї як на пережитки старини, може й цїкаві й милі для земляків, але кінець кінцем таки засуджені на загибель. Автор першої української граматики в Росії Павловський, пишучи в перших роках XIX в., називав українську мову „ни живымъ ни мертвымъ, исчезающимъ нарѣчіемъ“ і саме на те спішив ся записати граматику сеї мови, поки ще вона не вимерла до решти.
Тепер погляди на народне слово і творчість зміняють ся. Виявляєть ся в українськім народї, в його народнїй словесности безцїнний скарб, що зрівноважує недостачі книжного письменства і свідчить про велике духове богацтво і житєву силу народу. „Знаєте, пише оден з перших збирачів, Цертелїв в своїй статї — що я сю народню поезію ставлю вище нїж більшу частину наших (росийських) романів, баляд, а навіть — богатьох наших романтичних поем“. Завдяки ориґінальним своїм прикметам, красї і богацтву свому український побут, перекази, історія починають звертати увагу чужинцїв: Великоросів, Поляків й инших, і се підіймає в очах самих Українцїв вартість свого народнього елєменту. В нових напрямах романтичного народництва їх власне малосвідоме привязаннє до своєї минувшости і сучасного народнього побуту знаходить нове обясненнє і оправданнє, заохоту до дальшого заінтересовання своїм народом і своєю минувшиною. Теорії народницькі і приклади національного розбудження, що під впливами їх починало ся тодї у иньших словянських народів, вказували дороги і напрями, котрих належало тримати ся свідомим Українцям.
Проби лїтературного оброблення українських тем українською мовою здобували нове значіннє і вагу, як дорога до відродження українського житя.
Після появи талановитих наступників Котляревського, ще перед виступом Шевченка лїтературна сторона сього відродження всїм близьким до нього людям представлялась зовсїм запевненою. Оден з молодших членів харківського кружка Срезнєвский в своїм одкритім листї 1834 р. твердо заявляє, що „язик український, або як хочеться його називати иньшим — малоросийський“, се не нарічє, а окрема, самостійна мова, одна з найбогатших словянських язиків, і його лїтературна будущина не викликає нїяких сумнївїв. „Глубокомислений Сковорода, простодушний Котляревський, богатий фантазією Артемовський, завсїди жартівливий і приємний Основяненко й кілька иньших“ не зістануть ся самі: „Мова Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палїя, Кочубея, Апостола мусить принаймнї передати потомству славу сих великих людей України“. Але лїтературною стороною справа не кінчила ся!
Разом з тим, як я вже зазначив, мусїли рішучо змінити ся відносини до народнїх мас, його потреб і інтересів. Попереднє столїтє зазначило ся тим, що свіжо народжене українське старшинське панство запопадливо заходило ся присвоїти собі панський вигляд, щоб як насильнїйше зазначити свою окремішність від народу, з якого воно вийшло. Економична боротьба викопала глубоку прірву між народом і сим панством, що захоплювало землі й кріпостило селянство, а відкормленнє культурне докінчувало їх глубоке відчуженнє й ворожнечу. Український нарід роздїлив ся на темну народню масу, закріпощену, позбавлену всякої можности розвою і поступу, і панство, яке хоч називало себе Українцями („Малороссіянами“), але було зовсїм відірване від українського народнього ґрунту і в своїм повнім відчуженню від народу не бачило иньшої дороги як приставати все тіснїйше до культурного і національного житя великоросийського. Але тепер заінтересованнє українським словом і українською народньою поезією навчило інтелїґенцію иньшими очима дивити ся на український нарід.
Котляревський в „Наталцї Полтавці“, Квітка в своїх повїстях, і деякі меньше замітні письменники в своїх творах ставлять собі за завданнє відкрити благородний зміст селянської душі, показати, як в тяжких обставинах селянського житя, під сїромяжною покривкою живуть високі, чисті людські змагання, котрі ріднять українського мужика з його найосвіченїйшим сучасником. Українська лїтература стає демократичною, єднає інтереси вищих освічених верств з інтересами мужицькими, бере в оборону людські права селянина-кріпака, а згодом починає приходити і до розуміння його економічних і соціальних потреб, та тих суспільних і полїтичних доріг, котрі могли б привести до поправлення суспільного становища закріпощених темних і обрабованих народнїх українських мас. І се питаннє про піднесеннє українських народнїх мас до людського житя стає центральним і головним питаннєм з становища українського відродження, тому що вищі верстви зійшли з національного українського ґрунту і вся надїя українського житя спочивала на селянстві, на надїях його визволення і духового розвою.