Іду на вас/IV
| ◀ III. Похорони | „Іду на вас“ IV. У світ за очі |
V. У Київі ▶ |
|
В супроводі вірного Крука покинув Мстислав хату і звернув свої кроки прямо на північ. Туди вела стежка у старий город Теребовлю, звідки задумував молодець звернутися на схід до Овруча, а відси до Київа.
Та ось за кілька хвилин напіткали вони стежину, що вела вліво, рівнобіжно до берега і як на даний знак станули оба, а Крук махаючи хвостом, глядів свойому панові пильно у очі, наче спитати хотів: Підемо ще туди, чи ні? Та видко вичитав у очах відповідь, якої ще не висказали уста молодця, бо у слідуючій хвилі біг уже стежкою вліво, побріхуючи при кождій нагоді, чито за заяцем, чи за вороною. Він знав добре сю стежку, бо сам зі своїм паном її видоптав. Вона вела поза хатами села прямо під старезну липу, що росла на горбі над хатою Рогдая. Там стояв жертівний камінь, який пристроювали сільські дівчата цвітами, тут сходилися лісові та водяні біси, мавки та русалки[1] гуляти у місячному світлі і там сходився звичайно Мстислав з Калиною.
У селі, в саді, над водою було се неможливе, у лісі небезпечне, тут зате лише весною або осінню бували люди, а впрочім самітно стояла грубезна липа на горбі наче величезна копула над лісовим храмом, самітно розцвиталася і розливала далеко–широко свої солодкі пахощі, гуділа хорами пчіл та говорила з вітром. Своїм віттям вірно скривала вона ніжну любов молодят перед заздрим оком Рогдая та цікавих або злобних людий.
Прийшовши, Мстислав поглядів у низ, а серце здавив йому жаль за сим місцем, у якому провів свої щасливі діточі літа, та де тепер осів його ворог. На безлісному склоні горбка ріс плеканий ще рукою його батька сад, тепер запущений і зарослий бурянами та дичками. Боярин Рогдай не займався садом, бо се приносило малий дохід. Лише пасіки та оборонні вали і частоколи були добре удержані, бо одні давали готовий гріш, а другі боронили його в разі потреби. Гарна, висока хата світила чистотою та красою, бо біля неї заходилася та дбала Калина, зате обістя, стайні і житниці, хоч повні, та брудні були і загноєні до непізнання. По двору ходив дрібними кроками Рогдай, а його гарікливий та сварливий голос доходив аж тут.— Крук! — кликнув молодець на товариша. — Калина, ту… руш! — і показав рукою на двір.
Пес підскочив, пчихнув, замахав хвостом та побіг на добре знакоме обістя, де побріхуючи, наскочив на Рогдая. Його поява була для дівчини умовленим знаком, що Мстислав жде її під липою. Однак мимо суму та жалю, який чув молодець, глядячи, хто знає, чи вже й не у останнє на рідну хату, не міг здержатися від усміху, коли побачив, як страшно перелякався Рогдай Крука. Він бач не держав собак і вельми їх боявся. Так і тепер зверещав на слуг, а сі серед крику та реготу бралися Крука проганяти, але дуже млаво — сеж був пес їх давного, доброго пана. Міжтим Рогдай сховався на рундук та кричав:
— А нуже! бийте сього злодія, бач внадився, забути не хоче своїх жебрацьких панів, нечисте насіння — боярського двора собаці забагається, землянка вже не в смак? Бийте його, з лука! з пращі! Калино, давай ратище!
З хати вийшла Калина та зі сміхом гляділа на перегони служби з Круком, який добре знав, що се цькування, се лишень забава, а відтак пустився бігцем на рундук, де стояла дівчина. Рогдай побіг стрімголов у хату, засовуючи за собою двері, а дівчина погладила гарну головку звірини та пішла у сад. Мов навіжений скакав Крук довкола неї, стараючись досягнути язиком її рук та лиця, а дівчина обганялася зі сміхом. Служба поставала бездільно гуртками, покинувши роботу, бо знала, що наляканий Рогдай не вийде перед обідом із хати.
Скоро найшлася Калина під липою та сіла біля Мстислава на камені. Крук положився на стежині, що вела у сад і пильнував, чи хто не надходить.
Калина була се прегарна сімнацятьлітня дівчина-красавиця, які бували лишень у Русинів та яких красу славили Греки, Італійці, Араби та Перси. Високий, стрункий її стан обіймала тісно ткана опинка, підперезана широким поясом. Поверха узірчатої, мов сніг білої сорочки висіло на шиї богате намисто з бурштину, срібних талярів та золотих дукачів, у темному волоссі блестіло срібне чільцо, а на чоло над рівними мов шнурочки бровами звисали у золоті бляшки оправлені жемчуги.
— Калино! — привітав її Мстислав. — Прости, що прийшов до тебе так не в пору, та бач, мусів!
— Як то не в пору? — питала дівчина. — Ти мені завсіди у пору приходиш, ладо моє. А тепер, коли поховав батька, певно частійше приходити-меш, правда?
І своїми карими оченятами глянула вабно та питливо на молодця. Але Мстислав сумно потряс головою, а в його очах відмалювалася уся туга, яка проймала його серце.
— Бачиш, — говорила дівчина, — я була-б також пішла на похорони та тризну, але знаєш, що батько…
— Знаю! — кивнув головою молодець. — Він гнівається на мене.
Калина усміхнулася.
— Він не такий злий, як думаєш, — сказала. — Він лишень скупий, і бажавби посісти усе срібло византійського кесаря, хотяй сам не знає, на що воно йому здалося.
— Ні, Калино, — відповів молодець, — ти не знаєш свойого батька. Він добрий може для тебе, бо тебе кождий любить, навіть Рогдай, та ось осмілися коли небудь станути йому поперек дороги, побачиш!
— Щож ти нині йому вчинив, що такий лютий вернув від тебе?
— Він? — відповів молодець, а лице його прибрало грізний вираз — він обкидав грязею память мойого батька і братів та грозив, що мене запроторить у раби, як що не заплачу довгу. Я і згадував йому за тебе, буцім то жартом і аж тоді вступився, коли я нагадав йому, що ми самі, а я дужший від нього.
І молодець розказав свою ранішню пригоду.
— Ось тому мушу нині покинути залісецьку волость, — кінчив оповідання, — бо боюся, щоби мене справді не зловили та не продали у раби. Боги високо, князь далеко. Він земський боярин, я княжий, у нього други та помічники і богацтво, а я… сам без гроша та помочі сусідів.
Дівчина споважніла і посумніла, а в очах закрутилися сльози.
— Так, — сказала по хвилі, — може ти і кажеш правду. Коли батько був у тебе, приїхав молодий Власт, боярин із Города. Батько відгрожувався на тебе, та я сміялася. Але тепер бачу, що лучше було послухати, про що вони оба говорили, бо щось дуже довго радилися у світлиці, а при виїзді кликнув ще Власт на прощання: „Оставайте з Богами, завтра будете його мати“. Жалко мені тебе, Мстиславе, жалко, мов за життям плакати-му за тобою, але тепер сама скажу тобі: Їдь, милий, тікай відси, а повертай здоров у добрі та богацтві. Не вдасться тобі, то стань на службу князеві та возьми мене оружною рукою. Я радо поділю з тобою хатину у княжому острозі, проміняю усі гаразди за наше спільне щастя, за будучність!
І кинулася на шию молодцеві.
Довго не пускав її Мстислав з обіймів, та ось Крук загавкав, а у корчах за ними щось зашелестіло. Мов птичка з гнізда, налякана рукою збиточного хлопчини, порхнула Калина у сад, а Мстислав кликнув її на вздогін.
— До весни!
І скорим, пруживим кроком заглубився в ліс, наче човен, що крізь розбурхані филі Руського моря прямує у Царгород. Сонце піднялося високо на небі та догрівало чимраз дужше. Але молодець не відчував сього під густим склепінням галуззя та листя, лише жваво ступав вперед. Спускався у глибокі яри-балки, зарослі буйно лозиною, вільхами та яворами, минав гущавники ліщини або густо підшиті дубові та букові полоси праліса, де на столітніх шарах гнилого листя та галузок розросталися в людську голову завбільшки роскішні, різнобарвні гриби. Місцями, де весняний або осінний вихор повалив знесиленого лісного прадіда, старезне порохняве дерево, там доходили лучі сонця аж до землі і серед буйного ягіднику блестіли наче карбункули та рубіни суниці та іжилися сподом синяві, верхом лискучо-зелені малинові кущі.
Мстислав ішов далі. Не спинювали його і пісні птиць, які що правда дещо притихли, та все таки раз у раз, на низших галузках обзивалися сойки та сороки, а у високопенному лісі ковтала жовна та скигліли молоді канюки у високому, з порохна та патиччя сплетеному гнізді. Погана воня стерва долітала від сього гнізда аж до молодця, та вскорі приглушували її пахощі лісових цвітів слизу, розхідниці, розмарину та материнки. Молодець не звертав уваги на окруження і полишив обзорини корчів та дерев Крукові, який раз у раз оглядався, а побачивши, що його пан іде далі, счезав знову у гущаві, брехав та підскакував і виполошував всіляку дрібну звірину та пташню.
Вкінці вийшов Мстислав на малу прогалину, вкриту рожевими корчиками вересілю. Полянка лежала на склоні малого горбка що панував над околицею і мандрівник став розглядатися по безмежному морі ліса, що филювало перед ним у яркому світлі сонця. Чорняві переливи тіний перебігали рядами по вершкам дерев, коли вітер порушив їх широким подувом. Над лісом кружляли високо, високо соколи та шуліки, наче темні точки на блакиті неба, а хвилями низали воздух князі воздуха — кані, найбистрійші летуни між птицями. Мандрівник задивився у синяву, що там десь далеко у безкраї лучила землю з небом та усією душею тонув у виді сеї свободи та величі світа… коли нагло щось свиснуло попри його висок, а позад нього заскавулів Крук, наче поцілений каменем, або вдарений ногою чи буком…
Та не дармо Мстислав від кількох літ ходив на лови сам оден і нераз полюючи на грубу звірину, бував у небезпеці, де один рух рішав про життя, або смерть. Наче мяч, що кинений сильною рукою об землю, відскакує знов у гору, відскочив молодець одним махом на три кроки та відвернувся.
І щож побачив?
Зпоміж корчів калини на окраїні ліса, може на десять кроків від нього визирала стать в полотнянку одітого парубка, що з топором та ратищем біг у його сторону. Близше стояв другий, що якраз кинув був у нього ломакою, видно на се, щоби його повалити й оглушити. В руці держав він ремені, і Мстислав в одну мить пізнав обох та їх наміри. Се були раби Власта зі західнього пограничча, зза Сяну, парубки, звісні зі своєї дикості та звірства у цілій околиці. Власт послугувався ними, коли треба було насильства або жорстокості. Ніодин із Тиверців не зваживсяб на такі погані діла. Як в усій Руській землі, так і тут не любили люди насилля, мук та убійства.
Тому коли Мстислав побачив обох посіпак, пізнав сейчас, що грозить йому небезпека і то чимала. Осадився отже кріпко на ногах, з розмахом кинув ратищем у близшого з ворогів. Драбуга упав, наче підтятий пень дерева та заверещав несвоїм голосом. Другий станув нерішучо, та молодець в млі ока прикляк, добув зза плеча лук і наложив стрілу…З фуркотом полетіло ратище на Мстислава, але він добре бачив, відки воно летить і відхилився в бік. В слід за сим свиснула пірната стріла і застрягла у оці напасника. Сей упав на землю недалеко від товариша, що між тим вертівся з болю мов роздоптаний хробак.
Усе те було ділом одної хвилі так, що Крук, якого копнув був перший напасник, не скінчив ще скавуліти, коли оба посіпаки лежали уже біля себе, виючи з болю. Бистро розглянувся Мстислав довкола, а відтак обійшов усю поляну. Надибав лише сліди трйох людий, свої та обох драбів. Тоді підійшов до них з мечем в руці. Ратище влучило одного з них у праве плече та стреміло ще у рані, бо не стало вже сили вирвати його з поміж відломків розторощеної кости. Раб стогнав вже лише тихо, закривши очи, а кров обриськала рожеві цвіти вересілю. Другий вив раз у раз, намагаючися видобути вістря стріли, довкола якого обвернулися ніжні плівки ока.
Коли побачив Мстислава, що наближався до них з глубини ліса, кинувся у смертельній трівозі на коліна, щоби просити пощади.
— Простіть, могучий пане, — лебедів, — ми раби боярина Власта, нам приказали… ми невинні, ми не бажали вас убивати…, хай нас Перуна грім побе, коли бажали… пощадіть нас!
— А то чому кидав ратищем? — гукнув Мстислав, який, правду сказавши, зовсім не чув злости до повалених ворогів. Противно, у нього зродилося почування, зложене з вдоволення та жалю. Він радів і гордився побідою, та проте жалко було йому стонучих та бідкаючих посіпак.
Легко видобув ратище з рани лядського парубка та поміг другому освободитися від стріли та останків виплившого ока, а потому звернувся до них ще в останнє і сказав:— Не винні ви, що напали на мене, не винен і я, що мусів боронитися. А що я дужчий від вас, се дар Богів, а нічия заслуга. Тому не майте гніву до мене, а я прощу вам. Одначе скажіть Властові, щоби він не ставав мені у дорозі, бо я роздавлю його мов хробака на стежці чревієм; нехай з Рогдаєм не нюхається, бо наколи у нього за довгий ніс, то я втну його та кину собаці, а вернувши покажу і йому і усім сусідам, хто паном у залісецькій волості!
Се сказавши, відійшов з Круком, який бачучи цілковитий погром ворогів, поняв ціле положення дуже добре і весело помахуючи хвостом, побіг за Мстиславом. Коли щезли за зеленого стіною, піднісся осліплений раб та вигрожуючи кулаком за молодцем, проворчав:
— На всіх богів землі і пекла, на кости дідів та батьків, не забуду я тобі сього і або згину, або вдавлю тобі у горло твої власні очі; проклін на тебе та твоїх… Чорний бог чує моє слово а Власт пімститься!
І знесилений упав на землю.
- ↑ Погани на Руси заселювали усю природу ріжними духами й демонами і любувалися у уосібленнях загальних понять. У воді жили біси, русалки та мавки, у лісі лісовики, у хаті дідьди й домовики, у болотах чорти. Силу добру зображав Білобог, силу темну Чорнобог, Морок, Змора і т. ин.