Ідоли падуть/2/XXIV
| ◀ XXIII. Буря у глечику | Ідоли падуть Том другий XXIV. За Київ |
XXV. За руку дівчини ▶ |
|
Коли надійшла ніч у відношенні сил змінилося багато. Путята і земські бояри не дорахувалися і половини ратників, які зразу йшли з ними наступом. Бідніші огнищани та челядь полянської віри, покидали або повіддавали зброю та заявили, що їм ніяке діло до княжої війни. Даремне переконували їх купці та бояри, що під варязькою кормигою буде їм куди важче, а то й доведеться декому і згинути. Біднота знизала тільки раменами.
— В кого поломані руки чи ноги, вибиті очі чи поторощені ребра, цей так чи сяк хліба не знайде! Бийтеся ви, яким хочеться панувати!
Засібніше громадянство та всі христіяни стояли твердо при князеві і сили було доволі, щоб утримати в руках старий город та Поділ. Зате не можна було і мріяти про те, щоб розбити варязьке гніздо одним ударом, як цього бажав Путята. Півтора тисячі варягів могли боронитися тижнями, якби не прийшла стороння підмога. З другого боку і варягів було замало, щоб опанували цілий город та пристані; тимто й обі сторони стали оглядатися за підмогою.
Вона найшлася для обох сторін рівночасно. Варяги своєю подвійною перемогою нагнали простолюддю чимало страху і тої самої ночі нові сотні голяків-добровольців хильцем перебігли у Володимирів город або т. зв. Нове місто між Берестовом та Старим городом, звідки легко було дістатися на майдан перед теремом і капищем. Свен радо приняв їх, дав їм варязьких ватажків і післав їх грабити Володимирів город. Зате селяни з околиць Києва, з київського Полісся, зпід Вишгороду, Переяслава, Білгороду та Чернигова пообіцяли на третій-четвертий день наспіти з усіма ополченцями, які залишилися ще дома. Був це народ кремезний, завзятий, хоробрий, що звик до походів і небезпеки, тілом і душею відданий князеві, під якого рукою жив сито та безпечно. Так Путята міг рахувати на яких дві-три тисячі ратників зпоза Києва і на друге стільки зі самого города. Він ладився до рішального бою.
Так щоб забезпечити себе від несподіванок, хитрий дідусь придумав два способи. Передусім назначив кожному ратникові денну платню з княжого скарбу, а що важніше, її виплачено таки першої днини всім, хто зголосився до назначених воєводами сотників. А що від двох днів перепинилася торговля у городі, а у пристані через війну з печенігами не ставало заробітку, був це єдиний дохід бідняків. Він і знадив цілу юрбу людей, які хоч і не мали охоти боротися за чуже добро, але радо хапали за спису та лук — для хліба. Після цього виправив Путяга ці ватаги теж у Володимирів город пильнувати кожного руху варягів та боронити по змозі життя й майна тамошніх огнищан перед грабіжниками Еріха і Ґялляра. Вкінці вислав таки післанців до Олешича.
Путята ждав, але Свен не спочивав ні хвилини. Принявши присягу від полочан, зранку закликав Ґялляра, Еріха та Земунда на нараду. Вона мала рішити, що робити, щоб якнайшвидше роздобути гроші, потрібні на платню ратникам з Полоцька та Києва. Еріх радив, щоб пошукати за ними на Подолі у пристані. Туди не можна було дістатися пробоєм, бо вже всі хати і вулиці були обсаджені ратниками Путяти. Але Свен знав, що у складах арабських і грецьких купців заховані ціннощі, якими можна було купити половину всієї Скандинавії. І вмить рішив уже другої ночі поплисти туди човнами. Після наради велів покликати до себе Мощанина. Тут показалося, що його нема ні в теремі, ні у гридниці, ні в капищі, ні у дворищі Рогніди. Боярин пропав як камінь у воду. Саме тоді, коли Свен лютував з цього приводу, прийшов з поклоном від Рогніди старий Снорре і прохав конунґа до неї на хвилину розмови. Свен знав, чого вона хоче і засміявся:
— Скажи княгині, що я не маю тепер часу балакати з жінками. Поговоримо за три дні, а тепер… — Тут звернувся до своїх гриднів — осідлайте на вечір шість баских коней. Зі заходом сонця виїдемо!
І занявся поділом добичі, щоб хоч частинно заспокоїти жадобу наживи у своїх та чужих. Та тут вийшов зразу клопіт. Місцеві, київські гридні більше потребували і швидше могли зужиткувати всіляку куплю чи утвар, ніж полочани або варяги. Показалося, що місцеві варязькі купці не хотіли брати заграбленого у Києві добра, яке могли б пізнати на торзі власники як крадене. Те саме казали й руські гридні. Полочани не могли тягнути всячини з собою, бо дорога горі водою та волоком і без того була нелегка, а залишатись у Києві вони не гадали. І так в один голос усі домагалися срібла чи золота, або хочби міді і то головно у грошах, гривнях, ногатях, дірамах, номізмах, а саме цього було у добичі найменше. Почалися торги і спори. Свен придумав спосіб використати добичу: наказав розвести чималий огонь і у залізних казанах топити золоті та срібні прикраси, посуду, зброю. Сукно казав розтинати на стільки частин, скільки було гриднів, бо сукна треба було всім. Після поділу паїв показалося, що кожний учасник боротьби дістав більше ніж йому належалося і з того приводу запанувало у дружині вдоволення. Воно ще зросло, коли над вечір невідомою якоюсь стежкою перебрався на Берестово висланець від Дауда, який заявив, що виміняє за золото всі кожухи, коли варяги відставлять їх на Либедь. Всі закричали від радощів і якстій почали вантажити шкіри на вози. Коли настала темрява, гридні як один муж рішили підприняти нічний наступ на необсаджену ще частину Нового міста, бо бачили, що з грабежі можна легко розбагатіти. Свен доручив Еріхові начальний провід у вуличній боротьбі, щоб здобути Хорсовий горб між Старим містом і з'їздом на Поділ. Сам сів на коня і в супроводі Ґялляра та чотирьох гриднів виїхав витичівським шляхом на Либедь.
Та як тільки їздці повернулися спинами до дворища, від воріт двора Рогніди віддалилася темна стать, яка слідком ішла за верхівнями, прихилюючись до хат та парканів. Її темний одяг зливався з нічною пітьмою. На кілька хвилин дороги за двором Рогніди шлях ділився. Просто ішла дорога на Витичів, на якій вантажилися підводи для Дауда, праворуч вела бічна доріжка і на роздоріжжі стояло дворище Козняка. Оттут затрималися їздці і всі разом позіскакували з коней. Їм вийшов назустріч високий озброєний муж зі смолоскипом. У його світлі видко було як Свен розпитував про щось, а там і щез із товаришами у дворищі. Підглядач зупинився і побачив, як той зі смолоскипом приніс коням пашу. Видко гості гадали довше побути у дворищі старого боярина. Старий Снорре — це був він — завернувся і вже не скриваючись пішов назад.
У той час Володимир був уже на Руси. Ще в Корсуні дізнався Анастас від земляків, що за намовою кесарів печеніги наступили на київську землю, а варяги задумують посадити на престіл сина Рогніди за допомогою полочан, вірних памяті Рогволода. Та князь ні на хвилину не втратив духа. В Олеші підняв дружину та зібрав кілька ватаг бродників, які бажали скористати з виходу печенізьких орд і пограбити їх кочовища у степах. Усієї сили не набралося в нього і тисячі голів та і з такою горсткою не завагався князь іти назустріч ворогові. Як колись Святослав, так і він день і ніч прямував на північ шляхами знаними тільки бродникам та сайгакам.
Воєвода Олешич завзято і з успіхом обороняв південні окраїни держави. З одного боку річки Стугни стояв табор його дружини, з другого широко розкинулись орди печенізьких ханів. Незвичайна меткість противника утруднювала оборону. Раз-у-раз огневі знаки повідомляли, що орда перейшла гряницю. Олешич бачив, що в такій боротьбі тільки даремне витрачує сили і час, та що тільки рішучий удар, завданий орді, зможе спасти погряниччя від неминучої загибелі. Тому покликав на раду обидвох других воєводів, Всеволода Сулятича з Овруча та Юрія Стеняту з Витичева.
А було це ввечір саме тієї днини, коли на Берестовому полилася невинна кров боярських дітей. У шатрі Олешича на середущому стовпі висіла ікона Богоматері, а перед нею на ланцюжку оливна лямпочка. На розстеленому килимі стояв низенький столик, а на ньому збанок та три чарки. Стенята, малий, меткий, чорнявий, може сороклітній чоловік з буйною чорною бородою живо розмахував руками, розповідаючи свій сон. Олешич і Сулятич слухали його.
Голосна розмова перед шатром перепинила їх розмову. Завіса, яка закривала вхід, відхилилася і в шатро ввійшов молодець, вкритий від стіп до голови пилюкою та болотом.
— Слава Богу! — поклонився Олешичеві, — а тобі, господине, привіт!
— На віки слава! — відповів воєвода. — Хто ти й від кого?
— Від Путяти, тисяцького Києва. Я Степан із Гольші, син Богдара, його бирич. Воєвода Свен із варягами, греками й полочанами опанували Берестово. Добриня вмирає. Прибувай на допомогу, а то пропаде княжий стіл і варяги розсядуться на ньому. Рогніда у змові зі Свеном.
— Пробі! — закричали в один голос Сулятич і Стенята, зриваючись із місця. Тільки Олешич стояв мовчки, а там відвернувся до ікони Богоматері. Воєвода узяв з кута довгий варязький меч у дорогій оправі та наложив на голову золотистий кінчастий шолом.
— Іменем Витязя і владою воєводи наказую тобі, Всеволоде Сулятичу, вирушити негайно на Дідів потік і станути по правому боці на сто сяжнів від шляху. Ти, Юріє Стенято, виїдеш зараз за ним і станеш ліворуч у такій самій віддалі. За вами підуть вози.
— Але ж, воєводо! — не витерпів Стенята — це ж очевидна загибіль для тебе!
— Не твоє діло! Якщо я не зявлюся до полудня, то це значить, що я згинув і ви йдіть тоді чимдуж у Київ під руку Путяти. Якщо ввесь Київ в руках Свена, то поверніть на захід у Червенські городи. Звідтіля прийде Мстислав, йому принесете повинну… З Богом!
Хмарний ранок уставав десь ізза лісів, коли піші ратники позбиралися з усієї гряниці і вирушили шляхом у Київ. За ними для оборони їхали кінні гридні, на чолі яких ступав Олешич. Сулятича, Стеняти, їх дружини та обозу не було вже видко. Відділи Олешича мали стримати всю погоню.
Зразу здавалося, що печеніги або не мають відваги нападати вступним боєм на дружину, або взагалі ще не знають, що вона покинула стан. Тому воєвода раз-у-раз підсилав вістунів до піших ратників, щоб поспішали і по змозі дійшли до Дідового потока ще перед набігом орди.
Недовго мовчав ліс. Ось надбіг від ззду отрок і звістив, що на шляху за ними показуються поодинокі їздці. Олешич спинив коня й велів дружині поспішити. Чвалом понеслося поруч шістьсот їздців — уся його сила. З останньої сотні взяв воєвода десять гриднів та засів із ними у густих кущах орябини та бузини. Тупіт коней затихав у віддалі, коли на шляху показалося кільканацять іздців у баранячих тулупах з довгими списами та арканами. Вони ступали обережно, пильно розглядаючись на боки, бо тут у тісноті ліса, печеніги почували себе ніяково. Ні де розігнатися, ні ускочити впору, ні кинути арканом. Коли невеликий гурток ворогів залишився позаду воєвода шепнув:
— Беріть задніх! — Всі разом.
Заспівали тятиви, засвистіли стріли і вісьмох печенігів полетіло з коней.
Наче вовки на отару овець кинулися гридні на печенігів, які не встигли навіть видобути луків або наставити списів. Кілька ударів мечем і всі „погані“ лягли головами на шляху.
— Слава Богу! маємо відпочинок. Їдьмо ж за своїми! Чвалом їдучи дігнали своїх і воєвода в міру того, як дружина наближалася до поляни, розставляв по дорозі засідки по двацять гриднів, щоб побивати стежі ворога. Він знав, що печеніги не підуть у ліси без стежі і надіявся таким робом стримати їх у дорозі. І справді, засідки верталися одна по другій до гурту, і кожна з них залишала після себе вбитих.
Та Олешич помилявся у дечому. Печеніги як степовики збагнули дуже швидко, що по тому боці Стугни нема вже вартових та що Олешич ладиться до відвороту, а не до нападу. Якби ладився до наступу, то певно не стягав би варт, тільки намагався б відвернути увагу противника нічними набігами, огневими знаками, криками та гамором. Тимто вже на розсвіті хани зїхалися і рішили зробити загальний наступ на стан Олешича. З нечуваним криком, свистом та тупотом під звук буйволячих рогів десять тисяч косооких їздців кинулося в ріку, яка аж виступила з берегів під напором валки коней та людей. Вони йшли валом, бо бажали масою та гамором ослабити вражіння граду стріл і ратищ. Але о, диво! Розбурхана, каламутна хвиля викинула на беріг масу людей та коней, але ніодна стріла не бзикнула в повітрі, ніодне ратище не прошуміло, ніодин кінь не заіржав. Коли величезна юрба їздців звалилася на табор руської дружини — табор був пустісінький. Хани зрозуміли вмить, що Олешич покинув стан і подався кудись з усім військом, а як так, то й нічого було вже боятися тут засідки. Вони негайно порозсилали стежі в ліс, а за той час зібрали всі ватаги докупи і рушили головним шляхом на Київ. Засідки Олешича спинили їх чимало в дорозі, бо вони не знали зовсім намірів полян і не розуміли причини відвороту. Тому, як тільки вийшли на велике узлісся, начальний хан Азґа відділив тритисячну ватагу від головної орди та наказав обійти узлісся лісом. Ватага пішла боками через молодняк, який заростав уже береги підлісної левади. Як звичайно молодняк цей був куди густіший від старого лісу і нелегко було йти по ньому.За той час Азґа доїздив уже до верха, що розділяв леваду на дві половини. В одному південному вибалку лежало село, а північна сторона дотикала діброви, де скривалися піші ратники; кінних видко було ще на шляху.
В один голос заверещало сім тисяч грудей і вмить розтягнувшись у півмісяць, орда з диким ревом пігнала за ворогом. Азґа-хан дав наказ за одним махом знищити кінну ватагу. Він відразу зрозумів, що має значити відворот Олешича. Йому не ставало сил на довшу підїздову боротьбу з печенігами і тому вислав піших ратників наперед, а сам з комонниками закривав відворот. У чистому полі піхотинець не міг дорівняти степовикові, зате у тісноті ліса печеніг-їздець був тільки безпомічною дитиною супроти пішого полянина. Азґа-хан розумів добре, що пішої рати уже не здогонить та надіявся, що кінних гриднів розторощить уже самою вагою своїх людей та коней.
Наче море у припливі, що кидається звідусіль на самітну скелю, вдарила дика орда об щити дружини Олешича, але наче від скали запінені хвилі, вона відскочила зараз від них, залишаючи вал трупів та ранених, як черепашки на березі. Кінні гридні Володимира — це ж була найкраща рать. Були це або вроджені вояки, які ввесь вік годувалися вістрям списів, або сини боярських родів, які посвячували себе воєнному мистецтву, бо воно одне личило бояринові замолоду. Дотого чимало було у дружині людей, які зазнали війни з давніших літ. Правда, на радимичів, вятичів, болгар, на Ярополка, Рогволода, ходили здебільша тільки варяги й новгородці, але вічну, невгавну війну на південних окраїнах вели майже завсіди полянські ратники.
Безсильно зісовувалися печенізькі списи та стріли по щитах гриднів, глухо дзвеніли удари палок та кривих шабель об гартовані, булатні вістря київської роботи, зате нічого не стримувало рідких, але куди сильніших ударів простих, широких руських мечів. Голені чуби валилися з коней, рев та скавуління ранених полохали коні напасників і не ставало їм місця від кінських та людських тіл, і печеніги з криком та гамором віступили, бажаючи заманити за собою гриднів. Та тоді голосно, але спокійно залунав усім добре звісний голос воєводи:
— Щити на плечі, чвалом у ліс!
І нагло, звернувшись, дружина стала віддалятися від ворогів. Хани та беґи зрозуміли, що навіть тієї горстки не переможуть отвертим наступом і взялися за луки та аркани. А тоді в одну мить змінилася боротьба у лови.
Миттю перегнали печеніги збиту у тісний круг дружину та окружили її широким та щільним перстенем тятив. Дощем посипалися стріли. Не впав від них, правда, ніодин їздець, але зараз згинуло кількадесять коней, незакритих від заду.
— Чвалом!
З диким ревом наскочили печеніги на задні ряди дружиників і засвистіли їх аркани…
Другий наступ „поганих“ був не менше завзятий першого, хоч багато коротший. Більше трупів та ранених упало по руському боці. Наказав Олешич їздцям, які потратили коні, взятися за луки, а київські стріли були куди кращі від печенізьких. Кінні гридні повернулися та одним наступом розбили ватагу, яка заступала їм шлях у діброву.
А тоді наче на знак перемоги залунав нагло у повітрі дзвінкий гомін мосяжної сурми. Враз ожило узлісся по боках шляху і на рівнину виїхали дві довгі лави, що сяли від одягу та зброї комонників. Орда вже не відповідала, тільки чим дужче втікала до вибалку, не слухаючи поклику ханів та проклонів Азґи. До тисячі їздців упало на полі, а деякі гурти печенігів опановував уже сліпий переполох.
Щойно тепер Всеволод повірив у можливість перемоги. Витязем, який снився Олешичеві був очевидно він, Сулятич. Захоплення охопило його наче полумя. Він кинув спис і призиваючи Перуна, клином врізався в юрбу печенігів, що втікали.
Але що це таке? Кількох гриднів із найближчої дружини воєводи паде на шию коней, зісувається із них у передсмертних судорогах? З окликом жаху спинюють гридні-переможці розігнаних коней, а в цю мить накриває їх усіх чорнобура хвиля варварів. Три тисячі „поганих“ учетверо перевищали відділ Сулятича і дарма що це були самі вислужені гридні, юрба ворогів умить змінила наступ у розпучливу оборону. Наче кабан, обскочений собаками, кидався Сулятич зі своїми. Його гридні вже не кричали, не співали, а тільки заціпивши зуби рубали довкола себе. Вони склонювали тільки голову не звертаючи уваги на рани та синці, на смерть товаришів. Зате печеніги заревіли від радощів і всією перевагою накинулися на Стеняту. Стенята встиг вже збагнути, що значить ця зміна. Тому не наступав далі, ані не подався в ліс, але з усією дружиною вдарив у найслабше місце ворога — у відстань між ватагою Олешича і Сулятича. Печеніги, які тут були, розскочилися і одноцілість боєвої лінії гриднів вернулася.
Настала хвилина застанови між першим і другим ударом, наче тиша перед бурею. Але доволі її було Олешичеві, щоб зрозуміти, яких утрат зазнало його військо в обох битвах. Може третина старої рати, яка тямила ще бої за київський стіл у перших роках після смерти Святослава, лежала покотом на місці, де на Сулятича наскочили „погані“. Впало також багато коней, які не мали щитів ні лат, а піші гридні в отвертому полі були тільки завадою. Воєвода зрозумів, що треба відступати.
— Повертайте коні, кроком у ліс, піші передом!
Почалася третя дія битви. Піші побігли у сторону ліса. Олешич дозволив їм покидати списи та лати і вони щосили в ногах та віддиху у грудях спасали себе втечею. Та як тільки повернулися кінні, наступ усієї орди припинив їм відступ. Треба було боронити життя. Хмара стріл впала дощем на стан Олешича. Раз-у-раз звалювався якийсь їздець із сідла, густо падали коні. Стіна печенігів зі скаженим ревом кидалася в наступ. Починалася січа, летіли „погані“ мов спілі грушки з дерева, падали і свої, а сила навіть найсильніших ослабала.— Утеча або смерть! — погадав Олешич, коли побачив, що на обох крилах ватаги печенігів нападають раз-у-раз, так що проста лінія зміняється у півкруг. Покликав обох воєводів і по короткій нараді крикнув голосно:
— Браття, дружино! Не встояти нам сьогодні проти „поганих“! Залишилася утеча або смерть. Вибирайте!
— Нема чого вибирати! — закричали без надуми найближчі. — Краща смерть!
— Смерть, смерть! — відгукнулися дальші.
Олешичеві залишилася ще може тисячка гриднів, але удар їх був страшний. Мостом стелилися „погані“ від мечів, списів та копит коней. Цим разом сам Азґа-хан і всі інші ватажки станули на чолі своїх і почалася небувала різня. Погані падали сотнями, та ряди дружин коротшали з кожною хвилиною і затискалися у менший гурт. Очі борців прислонювала кривава мряка, від напруги омлівали руки, віддих рвався у грудях, тільки зуби скреготали від скаженої люти, а з ротів котилася піна. Коні ставали дуба, кусали, іржали наче у табуні, який обскочили вовки. Аж ось Азґа-хан продерся крізь громаду своїх вояків і опинився віч-на-віч з Олешичем. Пізнав його по золотистому шоломі і з диким криком кинувся на нього. Його верблюжим кизяком гартована в Дамаску шабля лискавкою впала на героя і прорубала глибоко сталлю кований край щита. Другий удар мірив у шолом та просвистів тільки у повітрі. Воєвода наче який молодець, звинувся в сідлі, відхилився, а там з усієї сили одним ударом меча розсік на плечі хана карацену і ранив його самого. Покотився з сідла хан, зверещали не своїм голосом його прибічники, а рівночасно один рев тривоги вирвався з вісьмох тисячей грудей. Невжеж рана нанесена ханові стривожила так усіх? Ах ні! Її ж бачили тільки найближчі. В Олешича рука з мечем опала безсило. Страшний, нелюдський бій зупинився в одній хвилині.
— Витязь, витязь! — закричав надхненно воєвода.
— Витязь, витязь! — в один голос закричали руські дружинники. — Слава, слава князеві!
А там на найвищій точці поземелля осяяний промінням сонця, на величавому, мов молоко білому коні, виринув їздець. Багряний, золотом шитий плащ спливав з плечей аж до стремен, на золотому шоломі маяла барвиста китиця та блищали самоцвіти. Таксамо сяла упряж коня і наче з вогню кований миготів меч.
Хтож не знав цього суворого, страшного лиця? Перед ним корилися народи від крижаного моря по золотоверхі церкви Візантії, від кучургур жовтого піску над Каспієм по зелені луги Тиси.
— Це він, — він сам! — заверещали печеніги і почали втікати.
Великий князь підняв угору меч, а через горбок стала переїздити рать: дружина з південного Подніпровя, яку забрав Володимир зі собою по дорозі. На її чолі їхав Роман Олешич у золотистому шоломі воєводи, візантійських латах та золотом лямованому плащі. За рівними рядами дружини показалися зправа і зліва ще якісь безладні ватаги їздців схожі на орду печенігів і на їх вид „погані“ збентежилися до краю. — Бродники! бродники! — закричали печеніги…
Наче камінь, який відірветься від гори та котиться і трощить усе по дорозі, так упала дружина Романа між печенігів. Не було серед них ні стриму ні послуху. Орда якби осліпла і знавісніла. Та не помогла й утеча. Бродники почали ловити утікачів арканами, піша рать, яка побачила погром „поганих“, вийшла з ліса лавою.
Печеніги найбільше боялися бродників, що хоч руського роду, виросли у лісах півночі та єднали звинність і умілість степовика зі силою та відвагою лісового ловця. Від степовика можна втекти в ліс, від лісовика у степ, від руського бродника тільки туди, звідки нема вороття… Сам Азґа-хан на войлоковому килимі між двома кіньми, стежкою, яку витоптала печенізька стежа, тікав на південь.