Ідоли падуть/2/XV
| ◀ XIV. Земське та дружинне боярство | Ідоли падуть Том другий XV. Дух коваля Велянда |
XVI. Подвійна зрада ▶ |
|
Понад крівлі міських хат піднялися під небо дими вогнів, при яких варили вечерю. На базарах був ще рух, глота може ще більша ніж у днину, бо саме починався відплив життєвого моря у городі.
Понуривши голову, протискався крізь глоту Свен. Він не забув боєвого каптана, викладаного металевими плитками та довгого широкого меча з великим карнеолем на ручці. Ішов сам один, колихаючись на довгих мов сталь тугих ногах, сплетених ременями, а низько спущений дашок крилатого шолома ослонював горішню частину лиця. Добився до задніх воріт княжого дворища, куди непомітно можна було дійти до терему Рогніди.
Тут стрітив його старий Снорре з поклоном.
— Княгиня дома? — спитав варяг.
— Дома, хоробрий воєводо! На Одіна! У ній живе віщий дух. Не дальше як сьогодні вона сказала мені: „Герой Свен зайде ввечір до мене. Приведеш його і виведеш його так, щоб ніхто не знав, що він був у мене“. Сьогодні щось не добром повіяло по господі. Бояри радилися ввесь ранок. Княгиня плакала…
— Плакала? — аж зупинився Свен і видивився на старого.
Простояв довгу хвилину.
— Як так, то краще може було б не заходити. Плакала? — повторив, — ох, я надіявся чого іншого! Ну, жди мене при воротах. Дальше потраплю сам!
Швидким кроком переступив східці, які вели в одрину та світлицю княгині. Біля вікна, того самого, крізь яке гляділа колись Рогніда, сиділа вона й тепер, задивлена у широкорозлитий Дніпро. Чудове її личко опоганювала глибока зморшка на білому чолі.
— Привіт дочці Рогвол… чи пак, жінці руського князя! — сказав, сідаючи, біля неї на ослоні.
— Чому вагаєшся у словах? Невжеж ти не знаєш, що я перше була дочкою ніж жінкою та, що жінкою властиво й не була?
Її голос тремтів, якби від стримуваного гніву.
— Ба, це перше і друге це ніяка заслуга, а це третє звичайна жіноча брехня!
— Свене!
— Ха, ха! Я й сам знаю, що я Свен, та не знаю, хто ти!
— Якто?
— Ти плакала?
В очах Рогніди вмить загорівся вогонь ненависти та злоби.
— Так… зі злости!
— Зі злости? Я гадав досі, що наш рід у злости не плаче, а вдаряє мечем чи ножем, а хочби кігтями та зубами. Ми вовче племя Одіна!
— Не глузуй, а говори з чим ти прийшов.
— Так скажу тобі саме те, що мав сказати після останньої нашої розмови і гадаю, що ти краще як тоді, зрозумієш мене тепер.— О так! — закликала Рогніда з палаючим лицем. — Я розумію тебе тепер, розумію як не можна краще.
— Ба, пізно вже і мені. Треба було покликати тоді у спальню князя… мене! Нагода минула. Ніяка понада не приманить його, раз він бачив у твоїх руках меч. Нам залишається тільки один шлях — змова!
— Змова? Навіщо змови? Один удар і хай увесь світ пропаде! Навіщо змови? Від змовників багато слів та крику, а діла мало.
Говорила відриваними реченнями, швидко, задихуючись. Свен покрутив головою.
— Рогнідо, хто бажає успіху, то мусить приготовити його зрілою надумою, холодним міркуванням, а не пристрасно випльовувати зі себе слова ненависти, злости, завзяття. Зрілий герой замахується рідко, але завсіди доцільно.
— Легко тобі радити, де йде діло тільки про вражену честь мужа. Ти можеш поглядіти собі слави скрізь, перед тобою ввесь світ від Візантії по далекий Вінлянд. Але я?… Моє все життя звязане з тією проклятою землею, якою править він, той сам, що оце покидає мене як рабиню, і шукає блеску царського вінка, золотої дочки володарів світа. Ах, ти ніколи не зрозумієш мене…
— Навпаки! Я дуже добре розумію, що ти любиш Володимира і не смерть батька чи братів, а ця друга жінка доводить тебе до розпуки. Ти заздрісна Рогнідо, як кожна дочка Фріґґи.Червона мов грань скочила Рогніда з місця і випрямилася на ввесь ріст.
— Як можеш кидати в очі жінці таку образу? — спитала зі здавленої груди і нігті пальців її глибоко впилися в долоні.
— Це не образа, Рогнідо, а правда. Подумай, поміркуй, а сама найдеш у собі те, що ось впало з моїх уст. Тобі видається, що ненавидиш його, а я певний, що ти цілувала б рани вбитого і хто знає, чи не лягла при ньому, як Брунгільда на костир Зіґурда.
— Хай і так! Отже на доказ я готова подати руку комубудь, хочби й тобі, але шлях до мене веде через його трупа…!
— Слово це, Рогнідо, рішає діло! — сказав. — Хоч як відгомін у лісі звучить у ньому жаль, але це байдуже! Я знайду союзників, позбираю варягів, яких тут доволі, ще й тепер, коли там на півночі виріс римський хрест. Якщо тобі не вдасться восени, то вдаримо на дворище.
— Що таке не вдасться? — спитала княгиня.
— А ось це!
Тут подав Рогніді маленьку золоту дудочку, наче спряжку, де лежала тоненька шпилька.
— Ось це дістав я сьогодні від Ібн Дадуда. Вколи „його“ тільки так, як голкою вколюється дівчина, а володар усіх земель від Балтику та Висли по Руське Море не діжде ранку!
— Ах, отрута! — крикнула і всім тілом кинулася взад.— Так, отрута! Брехня і отрута це тільки для сильних злочин; для безсильних це єдина зброя, якою можна знищити всесильного переможця.
— Ох! Гадюча їдь це витвір Альбів і Ніфлюнгів. Не нам, нащадкам азів…
— А чи „він“ їдучи у Грецію питав про наших світлих предків? Чи вагався вбивати Рогволода?
— Він не вживав ні отрути, ні брехні!
— Бо мав силу, дитино, якої нема в нас. Ніхто у світі не осудить нас за такий учинок. Як нам добитися помсти, коли між нею і нами престіл великого князя і безліч озброєної рати? Коли безвільне, придушене племя хапається за змову — воно тільки борониться. Це рука долі! Що кому випряде Норма, це й здійсниться.
Вийшов, та як тільки його кроки притихли, Рогніда прошепотіла: „Тобі сниться Аскольдів престіл мойого сина? Ха, ха! Не тобі надити мене обіймами після Володимира. Ох, затямите ви всі руку Рогніди. Помста Ольги була іграшкою супроти моєї!“ .
Потонувши у думках ступав Свен через базар та опустілі вже вулиці. Довгі тіні домів та дерев заповнювали їх. Було спокійно, тільки зпоза плотів та воріт невиразно доходив гамір людей, які вечеряли.
Біля капища Свен спинився і кинув оком у просторе подвіря. Звичайно при заході сонця було воно повне бояр та огнищан, які дякували богам за опіку над князем і землею, за справедливість княжого суду, а при цій нагоді обговорювали події дня. Мало не що-днини прибігали гінці з Новгорода, Овруча, Перемишля, Теребовлі, Червоного Города та купці з далекої чужини з товаром — звістки приходили тут з усіх усюдів. Всі громадські справи були теж темою вечірніх розмов біля капища. Та сьогодні тільки один отрок у білій одежі стояв біля воріт і диму вечірнього кадила перед головним ідолом не нюхав ніхто. Свен покрутив головою.
— Де волхв? — спитав.
— Пішов до боярина Козняка! — відповів отрок.
— То вечірня жертва вже скінчена?
— Сьогодні не було сходин.
— Щож таке сталося?
— Кажуть, що князь найшов собі у Греції другого бога, того самого, якому колись покланялася мудра Ольга. Тому нікому не спішно до капища. Старому наче хто вуса дьогтем вимастив. На яких десять гривень приносів урвалося. Ха! ха!
— То ти рад цьому? Може й ти грецької віри?
— Я? Що вам таке? Я слуга Перуна! Якщо Перун князя не покарає, значить той новий бог за нього дужчий.
Свен мусів признати, що устами отрока промовляє більшість народу. Він зрозумів, що замість необмеженої самоволі вікінґів, на місці гнету загалу в користь одиниць появляється тверда рука влади над усіми і для всіх.
При великому столі у гридниці Козняка сиділи Козняк, волхв і Мощанин. Волхв розказував, що було на раді і аж волосся рвав на голові при згадці про вечірню жертву.
— Ось недавно мій єдиний син помер від злої гарячки… Ні я, ні мій брат не слабували на таке ніколи. Так покинули давні, добрі боги князя і його землю.
— А що я маю казати? — потряс головою Козняк, — коли мені старому сина зрадою вбили у степах, а дочка вяне під хустиною Володимира?
— А хто віддасть мені втрачені почести? — докинув Мощанин.
Замовкли. Свен переложив меч між коліна та спер бороду на рукоять.
— Саме з цієї причини і я покинув колись рідну землю, — почав тихим голосом, — і радів, що не бачу довкола себе хрестів та чорноризців. І кленуся вам на Ерцсу та меч, — тільки смерть відступника перепинить лихо….
— Душегубство? — зжахнувся Козняк.
Ніхто не відповів. Скритовбивство було у полян чимось небувалим. Убивали явно, отверто, у суперечці, двобою чи бійці та крадьки не вбивав ніхто. Хіба весняна Лада, зведена чарами купальної ночі позичала часом у темної Морани її блідого лиця… Та тоді вбивала зависть, розпука, невтишена любовна жага, а не холодна надума здорової людини. Козняк похилив голову, Мощанин закрив очі рукою, волхв неспокійно крутився на місці.
Згірдним оком обкинув Свен усю трійцю.
— У ніякого народу я не бачив стільки кислого добросердя, що у вас! Як так, то йдіть до Євзевія на Поділ і понавішуйте собі хрест, який впрягає вас у колісницю нового царя.
— Як ти це розумієш? — підняв голову волхв Ярослав.
— Що має спільного віра князя з вольностями бояр? — спитав Козняк.
— Ба, воля це наше споконвічне право. Воля князеві, воля і нам! — заявив волхв. — У нас по-правді землею править віче, а князь тільки проводить дружині!
— Воля, віче, дружина… ха, ха, ха! — зареготався Свен. — Володимир не з тих. Ніодна дівчина не сміє віддатися без його відома, ніодин човен не може поплисти у Витичів без його опіки. Він один розуміє, що таке воля і знає, що її не сміє бути ні в кого, раз вона є в нього. Запізно буде вам ждати, аж нахабна рука знівечить ваше споконвічне добро, а треба її відтяти ще заки до нього простягнеться.
— Як так, — відповів по хвилині надуми Козняк, — то воля, яку нам так гарно описуєш, дуже схожа на насилу, від якої хочеш саме нас берегти.— А хібаж ти не знаєш, достойний боярине, що все життя людини це боротьба за спромогу накидати свою волю іншим? Скрізь говорять про право, закон, віру, обовязок, а в дійсности закон стоїть завсіди по стороні сили, бо воля дає право на все!
Старий Козняк потряс головою і сказав стиха:
— Ні, Свене, сила чи насила не завсіди рішає у світі. Поза нами є ще інші люди, а в них теж саме право, що в нас.
— Ніхто цьому не перечить, — відповів самовпевнено Свен, — боротьба йде тільки про те, чиє право дужче. Ха, ха!
— Дужче воно в того, за ким правда, а правда завсіди за тим, хто у другій людині шукає себе, а в собі другого. Як усі однаково прийшли на світ, як усі з нього сходять, так і в усіх однакове право до життя.
У цю мить спамятався Свен, що сказав за багато, що праведність, яка вросла здавна в душу полян, може злякатися безоглядности варяга. Він простягнув руку, якби хотів примиритися з ним:
— Всяке твоє слово, батьку Козняче, святе! Може ти мене не зрозумів якслід, бо попри силу рук, є ще інші сили, як розум і досвід, хитрощі. Подумай! Коли справді в кожного те саме право до життя, то чому Володимир не залишається при давніх богах та звичаях, не йде слідами батька, а слідами княгині Ольги? Самі знаєте, що будь вона довше княжною, пропало б було значіння княжої ради, пропали б були вже тоді племінні князі, а її внук був би тепер самодержцем, як кесар ромеїв. Князь, який мав вінок зі святої Софії та скиптр із рук кесаря, це не перший ліпший варязький ватажок. Він єдиний наказує, а всі мусять слухати. Він пообсаджує своїми синами удільні, племінні столи, побє мечем князів, що виросли з земського боярства. Святослав поділив усі землі між синів. А Володимир? Він покличе народ поклонитися новому богові, набере собі з нього дружину, а там і винищить останки старобоярських вольностей.
— Народ не піде за боярами на князя, — сказав на те Мощанин. — Князь заслоняє простолюддя перед нами. Дружинне боярство не оглядається на драчки зі смердів, через те вони його й люблять, а ненавидять нас!
— Так зберім гроші, накупім краму, понаймаймо ятвягів, зворохобимо печенігів і заки Володимир стане в Києві, ми будемо панами земель від Вислока по Дін.
— Гроші, гроші… — задумчиво говорив волхв. — Звідкіля їх узяти та кому повірити? У мене є заслуженина довгих літ, у храмі Перуна назбиралося теж чимало добра, покищо це й вистане, а чого бракне, це найдеться у княжій скарбниці, яку зразу захопимо.
— А якщо не добудемо її? — питав Мощанин, пильно вдивляючись у бесідника.— Тоді і нас уже не буде! — спокійно відповів Свен. — Перемоги Володимира не переживе ні один із нас.
У цю мить у гридницю ввійшла Мирослава й розмова припинилася. Аж після вечері при чарці Мощанин повів далі розмову.
— Ти хоробрий воєводо, сказав правду. На наші голови йде люте время самодержавности, та в імя якої держави ми маємо зняти ворохобню? Якщо має розпастися держава Руриковичів, то що повинно станути на її місце?
— Воля!
— Ба, такої волі, яку ти нам змальовував, не захоче ніхто! Така воля це поворот до давніх осель у лісах, де людина стає людині вовком. Від коли Кий, Щек та Хорив осіли на наших горах, це минулося й не вернеться мабуть ніколи. Ми мусимо зберегти лад і когось нарід мусить слухати. Можна скинути князя, та зараз треба поставити другого, щоб дбав про дружину, про оборону гречника та залозника, про деревлянські, волинські та червоноруські окраїни.
— Владу над народом віддамо вічу! — докинув Козняк.
— Або богам! — вмішався Ярослав.
— Ага богам, значить волхвам і вічу, значить боярам і їх слугам, бо вони найближчі городів та шляхів, — закликав Мощанин, — ось куди ви гнете! Нехай Свен скаже, кому віддати провід.
— Це неважно, мені або тобі! — відповів холодно Свен, згортаючи руки на груди. — Я був би тут найкращим ватажком, бо я воєнне діло знаю, як ніхто з вас… але…
— Але?… — наставився волхв.
— Але князем я не буду! Я не посягну по Аскольдову владу, щоб не дожити його долі. Князем може бути тільки хтось із княжого роду, ось хоч-би син Рогніди, або хтось із земських бояр.
— Мій син, моя остання потіха уже в могилі! — захлипав стиха волхв.
— Мій теж! — зідхнув Козняк.
— У мене ніколи не було сина! — з нещирим жалем у голосі заявив боярин із Мощаниці.
— Не забувайте — рішив Свен — Рогніди, яка безумовно буде з нами. Її син міг би унаслідити престіл батька, якби землі та дружина не приняли князя зпоміж нас. Тому раджу признати майбутнім князем або малого Ізяслава, якщо Рогніда нам поможе, або майбутнього чоловіка Мирослави, якщо він буде з нами. Згода?
— Згода, згода! — кликнули Мощанин і волхв.
— Так випиймо на славу майбутнього князя! Хай пропаде самодержець та його грецький хрест! — піднявся Ярослав із чаркою в руці.
— Хреста не тикаймо! — усміхнувся Свен, — тимбільше, що значна частина союзників у Києві буде зпоміж христіян.
— Якто? Хто?
— Хто, питаєшся? Звісно хто! Варяги, франки, ляхи, чехи, тощо. Всі вони споглядають заздрим оком на велич княжого стола та радо поможуть її притемнити.
На жовте старече лице Козняка завітав давно невиданий румянець.
— Честь вам, гості, що в мому горі осолоджуєте мені гірку долю. Усі мої святощі споневіряв князь, ви віддаєте мені їх! Чи князем буде син Рогніди, чи мій зять, це не важне! Важне, що тепер тут між нами ми заперечуємо Володимирові право рішати про вінок Мирослави та її долю. Ми — тут старий вдарив себе кулаками у груди — ми теж княжого роду! А це для мене найважніше! Тому знайте: усе майно, яке набув я колись гречником та зложив у витичівських та овруцьких складах, передаю вам. Орудуйте ним, як ваша воля. Продайте навіть товар із пасовиськ на Пороссі і човни на Дніпрі та Припяті, тільки цю хату та огороди залишіть мені. При свідках кажу тобі про це, Свене, бо ти маєш бути в усьому мені провідником.
— Очевидно, що Свен поведе усю справу, — підхопив Мощанин. — Волхв Ярослав розбурхає нарід словом та грошем із Дажбогової скарбниці, я збіратиму вістки зпоміж боярства на Берестевому, а Свен повезе гроші на захід…
Рада, яку відбували бояри зі Свеном, затягнулася пізно в ніч. Вже сіріло на сході небо, коли запало рішення, що за три дні має з Києва вирушити на Волинь у Мощаницю валка возів із достатками Козняка під проводом Свена.