Ідоли падуть/1/XI
| ◀ X. Анна | Ідоли падуть Том перший XI. Леви й гадюки |
XII. Остання ніч над Босфором ▶ |
|
Від пристані до касарні катафрактів недалеко гіподрому тісними вуличками портової дільниці ступав величавий похід. Попереду йшли дві сотні варягів у кінчастих шоломах, з довгими мечами та круглими й овальними щитами. Шкіряні каптани, кожухи та півпанцирі ріжної форми та походження, показували чимало дір, сліди недавнього бою. Ніякі шовкові, ні вовняні нагортки не закривали зброї, як це було звичаєм того часу. Тільки двох ватажків мало поверх кольчуги скромно шиті, червоні сорочки зі золотистим галуном. Крім мечів, були ще в кожного спис або топір, а в декого молот на короткій ручці. Не видко було сагайдаків та луків, зброї, яку носили отроки, чури, а не гридні. За обома сотнями несли в отвертій лєктиці Ґлікона, секретаря Сікопулоса. По обох боках лєктики несли прислужники скриньки з паперами, кількох інших мішки з грошем, а кількадесять дібраних молодців на довгих жердках прапори суден, побитих у Гелєспонті. Виткані на них змії подув вітру видував у всякі казкові потвори. Тим краще виглядали при них усміхнені білі лиця молодців, які їх несли. Золоті кучері виглядали свавільно зпід шоломів, правильні риси лиця приковували до себе зір карооких дівчат та жінок, а сила струнких жилавих тіл розбуджувала зависть у миршавеньких візантійців.
За ними кількох пафняґонів несло на марах покриту багром жалоби домовину з великим срібним хрестом нашитим на сукні. Хор та попи з манастиря св. Димитрія провожали домовину церковним співом та пахощами кадила.
За домовиною ступав сам Ляйфр у святочному одязі гетеріярха, у золотистій зброї, шоломі, грецькій мантії та мягких жовтих сапянцях. Усе це були дарунки імператорів і тільки варязький меч та важкий топір були власні. Біля Ляйфра ніс високий плечистий тавроскит на жердці позолочуваний ідол Перуна, як княжого бога, а два кроки за ним ступав варяг зі знаком кабана — прапором дружини Ляйфра. Вкінці чвірками машерувала тисячка варягів, яка дістала доступ до міста і мала замешкати у старій касарні біля гіподрому. Останні пять тисяч залишилися у пристані.
З подивом товпилися греки: уперше побачили те нове військо зблизька не як ворогів, а як союзників і славили під небеса премудрість порфірородних, які зуміли приєднати для себе таких страшних мужів. Греки звикли були здавна до золота, срібла, бронзи, багру, до лискучих одягів, парчі, вишивок, сапяну та гладженої або крашеної сталі. Тимто аж холод проймав їх серця на вид вовчих та ведмежих шкір, рогатих та крилатих шоломів, темних широких, ніби катівських топорів та мечів. Не було тут ні легкости арабських їздців, ні сорокатости сельджуцько-турецьких беґів, не було прикрас, дзвіночків, музики, дивовижних тварин, ані казкових коней пустині, тільки поважний понурий похід варварів, закоханих у розливі крови, бурях, небезпеках, муках, яким чужа була мягкість і людяність.
На тих, що входили до міста, дощем спадали цвіти та похвальні слова. Часом чути було навіть оклики на їх честь, але замовкали швидко. Вид домовини, пахощі, ладану та похоронний спів ченців придавлювали всі голосніші прояви радости і тільки юрба цікавих більшала.
Та ось надбігли зправа кінні гонці, а на чолі префект города. Голосним покликом стримали похід і префект запитав двох варязьких ватажків, які йшли попереду, про начальника. Вони відправили його до Ляйфра, який надійшов окружений полковниками.
— З перемогою вітаю вас, герої! Хоч вона не обійшлась без важкої болючої жертви, то таки новим світлом вкрила пурпуру імператорів та ваші геройські чола! Порфірородні імператори веліли тобі, світлий герою, ввійти у Маґнавру, а домовину відвести в гіподром, де відбудеться завтра свято перемоги для народу та вас.
— Іс полла ети![1] — закричала юрба і префект велів Ляйфрові та товаришам підвезти чудові кападокійські верхові коні. За ними завернули зразу вправо молодці з прапорами, але префект відправив їх у касарню. Між стінами вулиць згубився напів похоронної пісні, а префект і Ляйфр поїхали далі.
У Маґнаврі приймали переможців-полковників. Вони їхали верхом аж до Хальке, де приняли їх сторожі у золотистих зброях та цісарські одягальники-вестіярії. Як перший дарунок імператорів полковники дістали дорогоцінні барвисті парчеві назбройники, нашивані золотим позументом та самоцвітами. Аж ахнули варяги, побачивши себе в таких пишних одягах. Геройські постаті витязів виросли, змужніли та проясніли, наче щойно зійшли з престола. Та коли нові одяги покрили плечі героїв, очі всіх звернулися на Володимира. Вправні придворники вмить відчули небуденну людину, володаря.
Тимчасом вступили у престольну салю. Престольна саля була розмальована у золотисто-сині узори, а в золотих арабесках, повязаних у круги, еліпси та правильні прямокутники скрізь ясніли першими мистцями столиці зображені ікони Христа-Царя, Панаґії, святого Димитрія, Василія Великого, Константина та Івана Золотоустого. Вони мінялися з портретами імператорів та лискучими орнаментами з перламутру, лазуровика, бронзи. Дорогоцінні завіси, ткані або вишивані змії або орли, відділювали частинно салю від апсиди, ніби вівтар від нави. В апсиді на високому престолі засів імператор Василь, а біля нього на давньому престолі Константина брат Василя Константин VIII.Ізпід білого імператорського чільця добувалося сиваве уже волосся, яке рямою обхоплювало виразні риси. З обличчя промовляла повага й маєстат; затиснені уста, видатні вилиці та вузькі нервові ніздря вказували на жорстоку вдачу. Малі, колючі, глибоко осаджені очі гляділи зпід насуплених широких брів. Простими фалдами спадала здовж худощавого та жилавого тіла казково дорога цісарська риза. Пурпура, золото та безліч діямантів, смараґдів, рубінів та топазів били надзвичайною ясністю. У руці держав імператор довгий скиптр Константина зі скісним хрестом та моноґрамом Спасителя. Він сидів по правому боці, видно у цій небувалій у державах цього часу спілці, він був перший із двох. Другий був брат Константин, який уже на перший погляд виглядав на противенство Василя. Багряниця висіла на ньому мов на вішалі, аж дивно було, де серед безлічі простих грубих фалдів ділося тіло людини. Лице було в нього мале, висохле, як у виснаженого розпусника. Широка долішня губа звисала долі, каправі очі ледви гляділи крізь шпарочки на сяєво прикрас та дорогоціннощів, від яких горіла вся саля. По боках престолів півкругом стояли духовні та світські достойники, почавши від патріярха, великого гетеріярха та канцлєра, до протоспатаріїв, протовестарія, протостратора, орфанотрофа тощо. Доместики обох царів, лоґофети та сторожі у золотих зброях виповнювали всю салю згідно з окремим уставом Константина VII порфірородного, який так доцільно доповнив був церемоніял Юстиніяна. Та найбільший подив у варягів розбуджували два велетенські золоті леви, що лежали по обох боках підвищення, де стояли престоли. Дальше поза ними стояли чудові плятани, якби виростали із землі, а в їх гіллі аж роїлося від усяких сорокатих і колірових птахів. Серед диму кадильниць в апотеозі виглядали імператори на подвійному престолі зовсім як по мистецьки виконані ідоли, що своїми самоцвітами та золотом насилу закривають дійсні предмети.
Василій — евнух-канцлєр привітав варягів гарною промовою, яку драгоман зараз перекладав півголосом на тверді звуки північної мови. Канцлєр говорив поволі, щоб дати перекладачеві час запамятати всі слова. Він величав у першій мірі божеське надхнення порфірородних імператорів; яке надхнуло їх приєднати для своєї справи та справи божої князя далеких рауссеїв. Той князь наче орел царського скиптра упав громом на ворогів і повалив їх під ноги, бо за перемогу надіявся одержати від них світло єдино-спасенної віри. На жаль, він не добився того щастя за життя, але його смерть у службі заступників божих на землі це також велика ласка.
Та тут живо звернувся до перекладача Ляйфр і тріпнув пальцями:
— На Одіна! — сказав голосно. — Про що він говорить?! Князь не згинув: він живий більше ніж усі ми.
Канцлєр замовк у своїй красномовности, почервонів мов грань і така мертвецька тиша запанувала у Маґнаврі, що тільки кадило тріщало стиха у кадильницях.
— Якто, що то? — зашепотів гадючим сиком препозит Михаїл. — Чиюж то домовину тягли ви через місто?
— Сікопула!
Володимир тішився у цій хвилині, що всі вважали його за представника княжого почоту і міг свобідно бачити цю сцену. Імператор Василь ще грізніше зморщив чоло і стиснув губи. Та тут не витримав Ляйфр і засміявся.
— Мовчи нещасний! — гукнув на нього великий доместик. — Перед порфірородним стоїш!
— А хочби й перед Одіном! Князь живий, а Сікопула вбив один із бранців, що спасся від погрому, який ви підготовили всупереч волі Володимира…
Слова ці різко прозвучали під склепінням палати, та ніхто тут не розумів варязького говору. Але як тільки перекладач переклав слова Ляйфра канцлєрові, а почули це найближчі, в салі счинився шум, доки препозит не стукнув палицею об долівку.
— Тихо, його світлість канцлєр хоче скінчити промову!
Згаданий достойник почервонів ще більше, але опанував себе і так кінчав:
— І так наш герой півночі добився Христової віри і хоч тут неприявний, то певне разом із нами кличе святому македонському домові: Ніка!— Ніка! Ніка! Ніка! — всі повторили тричі оклик і поклонилися маєстатові.
Тут уперше права рука імператора Василя порушилася дещо ласкавішим рухом та і похилилася його голова з білою опаскою. Кожний полковник одержав посудину зі золотом, а Володимир кольчугу, шолом і меч.
Після цього препозит наказав усім явитися на обід у Хальке і приняття було скінчене. Всі поклонилися і вийшли серед щебету птиць, реву левів і співу, який почали двірські співаки на 12 голосів у честь імператорів.
За обідом посадили варязьких ватажків за почесним столом, де сідали найвищі достойники держави. Володимир сидів як Оляф, такий змінений на вигляд, що ніхто і не догадався підозрівати в ньому самого князя. Йому визначили одне з найвищих місць недалеко патріярха, як героєві, що один із перших причинився до великої перемоги.
З розмови за столом пізнати було надзвичайне збентеження у найвищих колах Візантії. Ніхто не знав, що сталося з князем — чи він крадькома відїхав, чи справді згинув з якоїсь зрадницької руки, чи шукає помсти за змову, про яку міг довідатися впору від своїх шпигунів.
Володимир слухаючи безладних фраз, жалів, що нема при ньому Анастаза, який розяснив би йому точно зміст усіх сказаних слів, бо тонкощі грецької мови були йому недоступні. Все-ж він знаменито зрозумів, якою злобою дишуть на нього всі ті позолочені достойники. Серед величі візантійського церемоніялу він почував себе ніяково і непевно, головно з огляду на свою подвійну гру. Його геройська вдача домагалася від нього отвертого виступу.
— Устань! — нашіптувало йому геройство. — Пересунь меч ручкою наперед, гукни на Ляйфра, Гальфдана… Гей! тут здався б Свен… Ні, — здрігнувся. — Пив вино і потонув у задумі.
Так, без сумніву… Його варяги могли за годину опанувати Царгород та посадити його на тому самому престолі, перед яким щойно клонилася його голова. Здійснилась би мрія великого Святослава — руська земля станула б ногами на Босфорі і Кавказі, а руками могла б сягнути по вінок Оттонів. Та на жаль не було у нього під рукою сили утримати здобуте. Шість тисяч варягів це була сила, яка могла на човнах побити кожну фльоту греків, а на суходолі розбити кожне піше чи кінне військо імператорів. Та він не самої пустої слави шукає, не чужих земель, а тільки добра для своєї рідної…
Нагло почув, що хтось кладе йому руку на плече. Підняв очі і стрінув погляд препозита Михаїла.
— Вибачай, деспота — сказав препозит — час перейти у сади порфірородних. Наповни пахощами своє серце й ходи!
Тут указав йому на двох хлопців, з яких один подавав гостям воду та рушники, а другий обносив на золотій таці всякі пахощі: фіялки, амбру, нард та пижмо.
Володимир устав, вийшов з триклінію у сад і розглянувся. Імператори вийшли були вже раніше і видно було їх обох в отвертій альтані під двома великими кипарисами. Близько них наче статуї зі золоченого бронзу стояли чотири прибічники, а при столику біля цісарів сидів патріярх. Очі всіх трьох спочивали на ньому і Володимир почув, як мимохіть кров напливає йому до лиця. Від коли ступив уперше на гарячу землю ромейської столиці, не мав він іще ні одної нагоди переступити порогу двірських церемоній, якими окружали себе імператори. Нагадав собі слова остороги Анастаса:
„Не забудь, що ти, княже, у Візантії, де навіть у лева буває гадюча їдь, де між устами і чаркою чаїться смерть“. — Ось тепер уперше бачить, що Василій та Константин розмовляють, пють вино, усміхаються, словом, показують людське лице.
— Чому ти, всесвітлий князю, не йдеш зложити чолобитні імператорам? Ось тепер після обіду можна тобі, як князеві крови, підійти до них і прохати собі якоїсь ласки.
Слова ці сказав препозит, беручи Володимира під руку.
— Я у службі великого князя полян-русів, чи як ви кажете, раусеїв. Від нього мені й ласка і гнів…
Препозит засміявся стиха.— До цього я й говорю! — намовляв. — Від тебе може залежати доля твоя та всіх твоїх товаришів, як тільки захочеш. Одне слово порфірородних може тобі дати провід над усіми варягами, мантію і меч великого гетеріярха та вдесятеро більшу плату для гриднів та начальників…
— Якто? Ми-ж служимо Володимирові, а покищо його заступає Ляйфр.
— Князя нема, одним почерком пера канцлєр виставить вам грамоту найму, а одне слово імператорів, може, як захочеш, передати тобі провід. Тепер ми — союзники. Грамота може бути навіть на твоє ймення. Невідомо, коли сам князь зявиться і тоді може бути вже запізно…
Володимир мусів силою волі стримати приплив крови до голови від гніву. Та він умить зрозумів, що трапляється рідка нагода і треба її використати якслід.
— Пробі! — закликав. — Ніколи я не впав би сам на таку гадку. Це справді хвилина, коли можна перемогу чужого князя вчинити своєю. Чи це ти від себе чи від імператорів? — спитав живо Володимир. — Чи вони тебе післали?
Препозит замнявся і почервонів. Він зрозумів, що зрадив задушевні бажання імператорів, про які Оляф міг, а навіть повинен був повідомити Володимира.
— Хрань Боже! — зжахнувся, наче наскочив на гадюку. — Я тільки бачу можливість вивищити хороброго мужа королівської крови, до якого склонює мене серце, — з другого-ж боку я знаю, що саме гнітить і займає високі уми порфірородних…
— То ходім.
Швидким пружистим кроком пішов стежкою серед саду. Йому назустріч вийшов патріярх поважною ходою найвищого достойника держави. Володимир, який бачив уже, як поводилися інші супроти патріярха, уступив йому з дороги і похилив голову. Патріярх назначив над нею у повітрі хрест і пішов повагом далі. Володимир найшовся віч-на-віч з імператорами.
Довгу хвилину гляділи одна на одну три пари очей зовсім несхожі, як несхожі були їх вдачі та обличчя. Імператор Василій прибрав свій жорстокий вигляд усміхом і сказав:
— Вітаємо тебе, хоробрий герою півночі. Твоя заслуга зробила нас твоїми довжниками, а не дай Боже, щоб намісники Христа Спасителя, Царя світа, мали вірителів на землі. Нашим вірителем може бути тільки Всевишній, тому кажи, якої нагороди бажаєш собі, а все дамо тобі. Твоя поява полонила наші серця, а ласка наша над тобою.
Володимир злегка похилив голову.
— Дяка вам, порфірородні, за ласку, якої вагу зясував мені уже препозит Михаїл. Він говорив мені про провід над варягами та службу у вас.
— О, як тільки цього бажаєш… — підняв руку імператор Василій, — то само собою…— Так, але маю ще одне прохання — докінчив князь, не зводячи очей із імператора. Цей спитав тоном перекупня — швидко й поривисто:
— Що-ж таке?
— Щоб ви, о, володарі Сходу й Заходу, імператори ромеїв, заступники Бога на землі, додержали мені умови!
Слова ці впали ніби удар молота на мармуровий стіл альтани. Василій видивився тупо на велику стать войовника. Константин здрігнувся і безпомічно оглядався по боках, уникаючи погляду Володимира.
— Умови? Якої умови? Ми уперше чуємо твоє імення, Оляфе, сину Еріха!
Легенький усміх промайнув по правильному лиці князя, так що затремтіли тільки кутики його уст.
— Умови, яку заключив Калокир, чи точніше Скіллос на Берестовому у Києві…!
Василій стріпнув нетерпляче пальцями.
— Видко препозит не вияснив йому якслід усієї справи — сказав, звертаючися до брата Константина.
— Калокир? При чому тут Калокир? Калокир був при Святославі…
— Навпаки, він усе вияснив якслід! — відповів Володимир. — Важко було мені дещо зрозуміти, але після різні, яку ви підготовили на фльоті всупереч волі переможця — я мушу пригадати вам домагання: виповніть умову, якою звязали себе зі мною.— З тобою? — кинувся Василій, а лице його посиніло вмить… — молодче… що тобі?!
Спокійний досі, поважний князь півночі вхопив руку імператора, що лежала на столі і здавив її так сильно, що поклик завмер на устах заляканого. Ніхто не важився досі на таке супроти імператора.
— Так, зі мною, боголюбиві, зі мною! — говорив усміхаючись Володимир — бо Оляф Еріксон, якого згадуєте, це тільки один із моїх полковників-тисяцьких, а я сам…
— Ти сам? — запищав смертельно заляканий, блідий мов стіна Константин.
— Я Володимир, князь рауссеїв, якого цей Оляф на спілку з вами мав ошукати. Я той, кому ви бажали відобрати владу над дружиною разом із життям. Я тут перед вами і моє домагання таксамо оправдане, як і мої закиди!
Те кажучи, видобув ізза пояса плящину Скіллоса і поклав її на стіл.
Імператор Василій зблід, а руки його тремтіли від надмірного схвилювання.
— Вибачай, достойний князю та хоробрий союзнику! — сказав на вид спокійно. — Ми не знали, що ти тут і певно зрозумієш, що ми не могли залишити цілого війська варягів під мурами міста без проводу з нашої руки. А щодо цієї плящини, то будь ласка, поясни нам, що вона властиво значить. Скажи теж, хто посмів посягнути на твоє дороге життя, а строга кара впаде на нього!…— Не оправдуйте себе, ані не карайте інших, порфірородні — махнув зневажливо рукою Володимир. — Не я буду вашим суддею. У мене тільки з вами умова і я бажаю, щоб ви її виповнили. Провід варягів іще в моїх руках!…
У тих словах звучала страшна погроза й тінь лягла вмить на лиця імператорів.
— Умови ми дотримаємо! — сказав Василій глухо. — З наших уст пливе тільки правда і добро, а ти, князю, сам переконаєшся в цьому.
— Чи не за багато обіцюєш, брате? — вмішався Константин. — Чуєш, що Володимир держить провід у своїх руках, а мав віддати його нам? Далі подумай, що наш нарід заступає на землі Спасителя, а Володимир поганин.
— А чи Скіллос питав мене про мою віру, коли прохав помочі? — спитав Володимир і його брови піднялися.
— Ні, він не питав, — підхопив Василій, — не питав, але рішуче заявив, що сестра порфірородних ніколи не стане жінкою поганина. Ти знав про це і…
— І вчинив усе, чого ви бажали. Ще сьогодні я готов передати кому треба провід над варягами.
— Маніякесові, великому гетеріярхові?
— А хочби й писареві Сікопула, що продавав неспілі фіґи…
Здавалося, що кров заллє почервоніле від досади обличчя Василія. Та він пригриз долішню губу, аж побіліла.— Знайтеж теж, — говорив далі Володимир — що знамя святого хреста, яким чванитеся ви і ваш нарід, є і на мені, а записане воно праведником Анфімієм у церкві св. Мами.
Якби грім ударив у мармуровий стіл перед імператорами, то вражіння не було б більше. Василій устав, поблід і здавалося, що всім тілом кинеться на Володимира. Зате Константин відкинувся взад на перламутром викладаний оплічник крісла та розвів руками. Довгу хвилину обидва мовчали. Тимчасом Володимир виняв ізпід верхньої одежі хрест та пересунув його так, що святе знамя повисло саме насередині його широких грудей.
Та ось у злющих очах Василія заблимав огник і квасний усміх викривив його вузькі уста:
— Як так, то завтра зведемо тебе з Анною і заручимо, а до весни повінчаємо вас по закону. Бач, патріярх може мати сумніви…
— Не патріярх, а ви, не його, а ваша воля є перша у світі. Можете не відкладати вінчання, боголюбиві, ви-ж знаєте, що моя земля велика, країв і народів у ній багато, а всім їм треба бачити лице володаря, бо від цього залежить у ній лад, гаразд і згода. Я ждати не можу! Вже завтра, або післязавтра мої полянські гридні візьмуть весла в руки… Погадайте, що таксамо як ваша воля є волею Бога над Босфором, так і я наказую варягам і ще завсіди можу кинути їх геройську силу, куди захочу.— Ох, як можеш, могутній князю, погрожувати власним шуринам? — почав облесно Василій, а його лице вкрилося відразливою маскою облуди. — Зрозумій, що дочка та сестра порфірородних, майбутня мати могутніх володарів Тавроскитії не може йти заміж, як дочка рибалки зпід Влахерну. Для неї треба приладити двір і придане.
— Не приданого я хочу від вас — відрубав Володимир нетерпляче. — Анна може й у Києві знайти двір, якого тільки забагне. Є в мене греки, араби, вірмени, жиди, варяги, степовики, а всі вони віддадуть на будову двора свої найкращі сили, як тільки їм накаже князь… Це знаєте і ви й вона…
— Ні! — різко заявив Василій. — Та хіба не розумієш, що це значить візантійська, ромейська царівна. Один тільки король франків, який називає себе цісарем Риму, удостоїться чести стати свояком македонського дому, тай то Теофано не рівня Анні… Що сказав би цілий світ: „Ось як віддавали порфірородні володарі Сходу й Заходу, імператори ромеїв свою сестру!”. У нас нема в цій хвилині скарбів, за які збудовано святу Софію!… Тому зажди хоч кілька тижнів у Буколєоні, де тобі та твоїм товаришам відведена домівка, а як не можеш, то вертайся у мирі на Русь, а з першою весною стане твоя суджена у Корсуні з належним віном та почотом.
Константин притакував повагом братові.
— Так, так, а завтра зробимо заручини.Володимир зрозумів, що кільканацять днів у Візантїї, це була певна загибіль. Тут гинули від отрути й ножа навіть імператори. У всякому разі його союзники бажали його обманути, а чи він мав заплатити життям, чи тільки втратити обіцяну невісту, це мало показати щойно майбутнє. Глянув ясним, отвертим поглядом у лице Василія.
— Добре — сказав. — Я зажду на Анну до весни, але в Києві, не тут, і вірю, що ви дотримаєте умови так, як я її дотримав. Ви заєдно відкликаєтеся до величі македонського дому, а я варвар з півночі, знаю тільки, ціню і шаную честь героя. Вона у мене вартніша від усього, навіть життя.
— І за те ми шануємо тебе — усміхнувся холодно Василій. — Та все від Бога! Тимто я імям його благословлю тебе на завтрішні заручини.
Він простягнув руку складаючи пальці у формі початкових букв Христа і позначив ними хрест над чолом князя. Володимир похилив голову, але всупереч і грецькому і руському звичаєві не кляк. Коліна чомусь не зігнулися під ним і серце не чуло тої величі, яку бачило довкола око.
Володимир пішов до своїх кімнат у лівому крилі будівлі. Надворі западав вечір і слуги стали запалювати численні лампади у всій палаті. Лагідне та доволі ясне світло наповнило склеплені кімнати. Багаті, барвисто золочені узори та малюнки виступали куди краще, ніж удень, бо неповне освітлення надавало мальованим лицям ознак життя. Здавалося, ці цісарі та святці ось-ось і повиступають із стін та склепінь і засядуть до стола враз із живими. Володимир не бачив ще ніколи так величньо та точно зображеної життєвоі правди й вона куди більше захоплювала його, ніж технічне мистецтво Маґнаври. Фрески Буколєону походили з найкращої доби греко-візантійського мистецтва — ситі, повні барви відповідали дійсности, різьби орнаменту передавали точно, бездоганно, педантично виноградне листя, грозна та аканти. А проте було у цій красі щось чуже, наче маєстат деспота, величний та холодний. Хилиш перед нею чоло, пошана наповняє душу, та серце не бється до неї, не простягаються за нею руки дитини, не усміхаються дівочі уста. Ні, це не те, що у Влахерні. Там куди ближчі людині камяні боги. Володимир сам зрозумів, що відчуває мистецтво ще як поганин, не може звикнути до новини.
Що значили останні слова Василія? Він благословив його на заручини з Анною і брався звести їх разом завтра. У тому мусів скриватися якийсь підступ. З усієї його поведінки хитрої, облесної та холодної видко було, що щось недобре задумують імператори. Їх чемність була занадто прибільшена, аж неприродна. Протягнувся, щоб розправити здорові мязні дужого тіла, а почуття великої сили обхопило його мов полумя. Згірдний погляд обкинув лискучу від золота, лазуру та пурпури обстанову, встав із різьбленого крісла і вийшов на терасу. Надворі було дуже темно, тимбільше, що з південного заходу надвигалися хмари. Вони закрили собою вже половину неба і тільки там, куди йшов шлях на північ та схід зоріли світла довкола престолу Всевишнього. Так, це Бог показував йому шлях додому, а Великий Віз — провідник моряка на безмежному морі, світив саме над Влахерном.
У цей мент затупотіли чиїсь кроки у кімнаті. Нерадий гостеві відвернувся Володимир, але зрадів, побачивши Романа.
— Це ти, Олешич? — спитав — чи вечеря готова?
— Дружина жде на тебе, милостивий, а я приношу тобі осьщо!
Тут подав князеві китичку фіялок.
— Фіялки, в цій порі? Звідкіля це?
— Із Влахерну! — шепотом відповів молодець.
— Ах! Якто?
Роман знизав плечами. — Бог один знає! Як тільки ми вийшли з Буколєону, зачіпила нас якась дівчина. „Чи ви з дружини князя рауссеїв?” — спитала. Я потвердив, а тоді вона передала мені китичку зі словами: „Це для вашого князя від друга із Влахерну. Перекажи, щоб князь спав цієї ночі між дружиною, а не у себе, бо в кімнатах покутують нечисті духи, отже небезпечно!” Я відразу зрозумів, що знову ладять щось недобре, про що знає царівна та остерігає тебе. Тому я сказав: „Дяка велика твому панові, чи пані і перекажи, що за цю китичку князь визвав би у бій не то чорта, а й самого патріярха”.— Ха, ха, то ти добре сказав, Романе, сказав щиру правду. Ну, ходімо до вечері.
- ↑ На многая літа!