Ідоли падуть/1/VI
| ◀ V. Хрести | Ідоли падуть Том перший VI. Свідок злочину |
VII. За ласку царівни ▶ |
|
Після відходу Володимира старий Олексій довго молився і плакав перед своїм хрестом. Від довгого часу вперше відозвалося в нього бажання жити, щоб бачити величній розквіт майбутнього руської землі у тіні хреста. В уяві бачив маси народу, як спішили у церкви, з прапорами, при звуках дзвонів і пісень з нагоди найбільшої перемоги, — світла над темрявою.
Жалібне блеяння кози, яка домагалася подою, пробудило його з задуми. Оглянувся. Вал хмарок, який показувався на південному небосклоні, закрив собою сонце заповідаючи темну ніч, без вітру та шуму, але й без одного промінчика. Старий видоїв козу, узяв залізні вилки, осаджені на довгому ратищі, оберемок смолоскипів і став поволі сходити вдолину до Дніпра. Зпоміж верболозу видобув човенце, викресав вогонь і запалив смолоскип, який устромив у залізний перстень при боці човна. Тут долі було вже зовсім темно. Течія переходила попри лівий беріг ріки, та тут було і затишно — вода крутилася широким плесом без хвилі та шуму.
Олексій сів над водою, стежив за тінями у воді — рибами, які принаджені світлом, плили заспокоїти свою цікавість. Рамя озброєне вилками миттю опустилося долі, а по хвилині на зубцях вилок тріпався чималий короп. За якийсь час вітер зашумів у прибережному верболозі та вільшині і так сильно наляг на Дніпрову хвилю, що човенце аж похилилося під напором води. З трудом добивався Олексій до своєї маленької пристані, коли нагло якась рука вхопила за край човна і потягла його на пісок, а молодечий сильний голос закликав:
— Заприся веслом об дно!
Наче двацятилітній молодець вискочив Олексій на беріг вхопивши зі собою дрючок з гарпуною. Подався два кроки убік і гукнув:
— Хто ти?
— Печенізький бранець, який вертається домів.
— Як ти полоненик, то яким побутом ти розминувся з княжою дружиною?
— Вона їхала долі водою, а в мому серці туга за родиною. Тому я волів і не показуватися. До Києва вже ближче ніж на Білобережжя.
— Коли так, то виходи і покажися! — рішив вкінці пустельник.
У верболозі зашелестіло і у човен вступив хтось певною ногою. Смолоскип освітив постать чорнявого гарного молодця з гарно закроєними устами та високим чолом. Та нагальний порив вітру погасив смолоскип і пітьма закрила все довкола. Та доволі було й цього, що пустельник побачив за цю коротку хвилину, бо ось він вийшов із свого захисту і покликав несподіваного гостя.
— Бачиш там у човні рибу?— Бачити, то я її не бачу, але найти то найду! — була відповідь.
— Так возьми її у мішок, що лежить біля неї і неси на беріг ось тут до мене! А не забудь узяти і скипки!
По хвилині чужинець із мішком на плечах вийшов із човна і йшов за старим Олексієм уверх стрімким берегом. Гість скинув мішок біля входу печери, а старий Олешич став розводити ватру.
— Спасибі вам, дядьку, що не прогнали бездомного. На безхлібі далеких шляхів, без путньої одежини на хребті та без крівлі над головою малощо загинути не довелося.
Розгорілася ватра і гість побачив у куті печери — хрест. У цю мить замовк, зірвався і впав навколішки. А після довгої молитви, бачучи на пустельнику темну кирею інока, попросив благословення.
— Не дивуйтеся, святий отче, що я так молюся. Хрест вивів мене з неволі, де не було вже для мене порятунку. Проти всякого сподівання я найшов змогу вернутися між своїх.
— Таке лице, як твоє, хлопче, не зводить. Воно як книга для грамотного. Ти не зі злих людей, та є в тобі ще щось більше, ніж можна вичитати в очах!
Молодець підняв на старого змучені очі.
— Що ж! У мене нема що скривати!
— Отже хто ти? — питав старий. — Я пустельник Олешич, колись боярин і дружинник князя Святослава…— Чи може батько Романа? — живо спитав гість. — Де він?! Живий, здоров, чи може…?
— Ні, я не батько, а дядько. Він саме поїхав попри тебе з княжою дружиною, якщо ти бачив байдаки на Дніпрі.
— Гей! — то й він був із ними? Шкода! Багато дечого я бажав би почути від нього! Я — Станко Збранич із Галицької Землі, я дістався до неволі через зраду княжого воєводи Свена.
Тінь промайнула по лиці інока.
— Хлопче, — сказав твердо, наче гнівно, — навіть такий пустельник, як я, знає, що Свен — права рука князеві. Не верзи чогонебудь!
Станко щиро глянув в очі старому.
— Саме тому темно стає в моїй душі при вступі на соняшну землю батьків. Я не брешу, святий отче! Хочете, вклякну і на святій сповіді повторю те саме. Свен зрадив не князя, ні дружину, тільки Доброгоста Козняка з Києва. Мене знав він тільки з лиця й імени, тимто і залишив мене живим…
— Розкажи, хлопче, свою пригоду, але тільки щиру правду.
— Небагато розказувати, святий отче, а ради теж нема, хіба меч або топір на зрадника. Раз виїхали ми на стежу. Свен проводив нами і ми підкрадалися нишком під табор половців. Ми їхали молодняком, коли я почув нагло нюхом дим. У цю мить Свен задув у ріг. Я стягнув з острахом віжки й оглянувся. Свен стояв з рогом у руці, а біля нього блідий мов смерть Доброгост із широко розплющеними очима хитався на сідлі мов пяний. Нагло з уст його хлинула струя крови. Одним скоком я був біля нього. Він мовчки показав на Свена і впав з коня. Між його лопатками стремів довгий острий кінджал. Коли надїхали половці Свен зареготався, показав на мене рукою, а сам завернув коня. Мене повязали ременями, повезли аж на Дін і продали якомусь вірменинові. Мені не було повороту з неволі, бо мій пан торгував тільки з Персією та Сирією. Аж раз, коли саме трапилася каравана у Тебріз, прибув до нас із Табарістану багатий тамошній купець, який бажав їхати в Олеше. Він відкупив мене від мого пана й ми цілою валкою мандрували степами аж до Дону. Тут сіли ми в човни. Та коли приїхали в Олеше, печенізькі раби, яких було у того пана щось з десять, убили купця вночі і повтікали у степ. Коли почали ловити душегубів, я тоді прилучився до них, мовляв, знаю мову втікачів і на першому нічлігу в степу — накивав пятами.
— Справді! Велика це ласка Господня, що привела тебе сюди. Але чому ти не поїхав додому степами через Інгул, Синопу, Бог, Дністер? Ти ж з Галицької Землі…
— Святий отче! Я два роки не був у Києві! Там всяке могло накоїтися за той час.
Лице хлопця спаленіло, старий засміявся.
— Ну, тепер уже знаю все! — сказав. — Ти, хлопче, їдеш за дівчиною і боїшся Свена, тому сумує твоє серце, а душа тремтить у неспокою. Та йди дальше, поклади надію на Бога.Досвіта молодий Збранич висповідався і пішов дорогою у Київ. Два дні не стрічав ні живої душі, аж третьої наскочив на чабанів із Родні. Ці вельми зраділи, що побачили бранця, який утік із печенізької неволі, годили йому у всьому і провели до найближчого, у лісах загубленого хутора пограничників, а ці відвезли його верхи до одної зі станиць, якими Володимир обезпечив усе південне погряниччя держави.
Були це з кругляків будовані хати, криті дерниною та окружені валами. У такій вартівні сидів десятник з княжої дружини та звичайно від десять до двацять ополченців з місцевого населення.
Княжий десятник розпитав Станка, хто він і звідкіля, а що знав його ймення з оповідання товаришів, то й не стримував його і вислав у Київ разом із кількома вартовими з ріжних сіл, які верталися домів після служби у станиці. Їх товариство було Станкові дуже понутру; парубки були веселі, співали пісні, розказували побрехеньки, а крім цього від них довідався, що начальником дружини у Києві став Мстислав Воєславич і тисяцький Добриня, що всі варяги поплили у Візантію. Чи сам князь був разом із ними чи залишився у своїх землях, цього не знав ніхто.
Останньої днини дороги молодий Збранич залишився сам. Коли вїхав на передгороддя над Либеддю, був уже вечір. У город уже не пустять, треба б ночувати у прибрамній вартівні, але не мав защо. Їхав у ваганні, аж недалеко городських воріт побачив при стовпі привязаного баского коня. Невже ж це хата боярина Козняка, батька Доброгоста?… Не раз і не два бував у ній давніше. При коняці стояв воротар.
— Дома боярин Козняк?
— Дома, але швидко відїде. Уся служба вже спить.
— Так і я ще впрошуся на ніч. Примістіть там де мого коня.
— Милости прошу ось тут у захисний куток.
І показав невелику землянку біля високих дубових воріт дворища.
Молодий Збранич зіскочив з коня, поправив меч і подався у дворище. Швидким кроком перейшов через освітлений місяцем майдан та наблизився до дверей дому. Вони нагло відчинилися і в них явилася висока костиста постать. З легким окликом подався молодець узад. Пізнав Свена. Невже ж варяг із усіма іншими не відплив у Візантію? Здригнувся на його вид. Великі сірі очі варяга вдарили його наче батогом. Він почув придавлений голос страшного воєводи:
— Ах, то ти таки вернувся? Диви, диви! Ще не було такого, хто б із моїм проклоном вернувся домів.
Крок за кроком відступав Станко узад.
— Я… я… — загикувався — вернувся із… неволі!
— Ха! ха! — засміявся варяг. — І сюди приїхав, сюди? Якже ти смієш показуватись на очі батькові, якого ти не оборонив у небезпеці?
— Гріх тобі таке казати, воєводо! Ти сам знаєш, що не я віддав Доброгоста ворогам, а ти…— Мовчи, боягузе, — просичав крізь зуби Свен, — якщо осмілишся перед кимнебудь повторити це, так знай, що це буде твоє останнє слово на цьому світі. Все, що скажеш проти мене — це наклеп печенізького конюха та підлого раба!
Станко вже бачив, як його шмагають печенізькі конюхи конячими жилами. Наче божевільний вибіг із воріт і як прогнаний пес волікся дорогою. Княжі вартові спинили його при городських воротах. Він зняв із себе меч, віддав його вартовим і мов колода впав на солому поруч них. Дармо вони частували його вечерею та медом.
Коли прокинувся від раннього холоду ще ввижалася йому вчорашня дія у дворищі Козняка. Як це сталося, що він не найшов у собі сили опертися поглядові Свена? Ще й тепер наче хтось острим ножем підтяв його коліна. Коли нагадав собі погляд варяга, відчував, що навіть молитвою не прожене якогось діявольського чару. Як помстити смерть Доброгоста? А тут, як на лихо, Роман у Візантії, князь Бог зна де… Одним словом може воєвода відобрати йому честь перед Козняком, князем і народом…
Станко узяв меч і пішов дорогою у місто. Пустою вулицею прямував на Берестово. Ні живого духа не видко було ще на доріжках густо забудованого міста. Станко йшов далі в острог; якась невідома сила тягла його у цьому напрямку так довго, доки не доглянув просторого дворища, з зеленими віконницями. На тлі будинку ввижалась йому русявенька голівка зі синіми очима Лелітки Воєвода приняв його назад у княжу дружину і молодець покривши княжим плащем своє лахміття, пішов на базар купувати одежу. Одначе Станко знав, що найкраще сукно на одежу купити у варязьких купців, які привозили його з Фляндрії, з краю короля Арнульфа. Про свято вибрав собі синю візантійську туніку та брокатовий плащ зі золотими берегами, а з фляндрійського сукна велів пошити собі потрібні порти і плащі — для проходів та на будень. Зі зброївні князя дістав меч, спису, топір, лук і стріли, усе з місцевого матеріялу, але дуже доброї якости. З полудня Станко оголений, обмитий та вичепурений застукав до домівки боярина з Мощаниці.
Боярин не пізнав його, але пізнала його жінка та Лелітка. Вони і пригадали батькові колишнього гостя. Боярин усміхнувся злісно і звернувся до жінки:
— Тобі, Славо, завсіди до вподоби все, що хоч здалека заносить грецьким хрестом!
Славомира спокійно відповіла.
— Якто? Чому? Станко ж не вертається з Грецїї, а від „поганих”.
— Ну так, але таки він син Ольги зі Збраничів…
— Що ж, може вона не тямуща жінка, дарма що христіянка?
Мощанин зареготався.
— Справді, дарма що! Багато дечого розказував Святополк про її навісну вдачу!Станко забалакався з Леліткою і не чув нічого. Любу розмову з дівчиною перепинив таки сам боярин питаючи, як уявляє собі своє майбутнє молодець.
— У мене чимала пайка залишилася після батька, та на ній господарює дядько з мамою — відповів. — Я сам служитиму покищо у дружині, а там гадаю сам обзавестись хазяйством та осісти на землі.
Мощанин скривився.
— Будь я молодцем, — сказав, — я прямував би до кращого! Який чортяка знатиме тебе десь у галицькій землі. Воювати з сусідами? З цього нема ні гроша, ні слави, ні княжої ласки!
— Краще купувати куни та гривні — відповів молодець. — Добре і посидіти дома, зазнати щастя й гаразду. Досить я вже перейшов злиднів!
— Говориш, хлопче, якби тобі, а не мені, було пятдесять років — засміявся боярин. — Та про мене! Про мене балакай собі з жінками, а я пошукаю Добриню та Мстислава.
Старий виходячи стрінув Мирославу, яка саме відчиняла ворота. Коли вона побачила Станка, про якого знала, що був товаришем Доброгоста, оживилася й запитала про смерть брата.
Станко розказував довгу історію, а коли скінчив, дві перлини сліз потекли по ягодах дівчини.
— Хай боги, — затремтів її голос — заплатять тобі таким самим добром, яка була твоя правда!— Якто ти сумніваєшся?! — крикнув. — Клянуся тобі хрестом, могилою батька та головою матері, що я не збрехав ні слова!
— Так? А чому ж батько дружить зі Свеном, а ворогує на Романа?
Лелітка розплакалася:
— Ти не віриш Станкові, Миро, а зле робиш! Він тобі не продає своєї правди!
Мирослава похилилася над русявою головкою Лелітки і поцілувала її.
— Не плач, сестричко — сказала, — я вірю тобі і твому Станкові. Тут скривається якась загадка, а розвязку до неї знає мій батько. Прийди, Станку, сьогодні ввечір до нас! — сказала і вийшла.
На вулиці зустріла Свена і не могла його виминути.
— Привіт тобі, дочко і сестро героя! — заговорив.
Дівчина завмерла на місці. Вона жила довго при Рогніді, мала чимало діла з варягами, тому й знала, що Свен недаром вітається. „Хто не женихається, тому й вітатись не треба” — говорили варяги.
— Привіт! — відповіла і хотіла йти далі, але Свен загородив їй дорогу.
— Зійди мені з дороги, хоробрий вікінґу! — сказала. — Не стояти мені з тобою на вулиці. Це не принесе чести найзнатнішому борцеві конунґа Володимира!Не знати чому при останніх словах підняла дівчина зір. Він відступився і пропустив дівчину.
— Сьогодні ввечір я буду у твого батька, Мирославо! — крикнув. — Не забудь зладити мені рога з медом, солодшим від твоїх уст.
Дівчина втікала до хати. Добігши упала на долівку і потонула в задумі. До відрази, якою наповняла її вся поява несамовитого мужа, домішувалося ще щось інше, неозначене, дивне. З кожного його руху та кожного погляду промовляла до неї якась недобра, злюща сила.
— Чи на довго пустила тебе княгиня? — спитав її старий Козняк.
— На два тижні! Вона сама виїхала у Вишгород, то й не потребує тепер мене.
Батько сидів пригноблений і зідхав.
— Чого вам, батечку?
— Чого — питаєш? Відомо чого. Чи ти не знаєш ще, чим то стає батькові син одинак. Що ж мені старому? Я найшов би ще може силу до помсти, так що ж? Князь перешкодив мені у цьому, бо винуватця взяв зі собою у далеку соняшну Грецію.
— Якто, батечку, то ви знаєте, хто вбив Доброгоста?
Старий устав із лави і витягнув пястуки перед себе.
— Знаю, ох! знаю. І кілько разів гляну на його обличчя, стілько разів виповзає з мого серця якась потвора скаженої злости.— І хто ж це, той вбивник? — питала дівчина.
— Хто? Ха, ха! Ти питаєш, хто? А хто ж би як не Олешич. Цей облесний, хрестиками обвішаний, княжий лаполиз!
— Батьку! — скрикнула Мирослава. — Що ви говорите? Як це можливе? Хто кинув такий страшний наклеп на Романа?
— Так, доню, Олешич убив Доброгоста, щоб за тобою узяти все надбане мною добро. Його, сама ти знаєш, у тебе чимало, то і виплатиться! Ти-ж знаєш теж, що при смерти Доброгоста було двох свідків: Олешич і Станко Збранич. Тільки один Роман вернувся з тієї трійки. Станко в неволі, Доброгост… у мандрівці.
— Тату! — сказала дівчина. — Станко вернувся з неволі…
— Що ти кажеш?
— І під вечір буде тут. Він розкаже тобі усе, що знає.
— І що ж, що ж він говорить? — лебедів Козняк.
— З його слів виходить, що було справді двох свідків при смерти Доброгоста, але другий був не Олешич, а Свен.
Іскорка погасла в очах старого.
— Свен, Свен? — промимрив, — ні! Це неможливе, це брехня!
Скрипнули двері і у світлицю ввійшли боярин з Мощаниці, Лелітка і Станко. Молодець низенько поклонився бояринові і нагадав йому, що товаришував із Доброгостом. Оживився старий, зараз казав принести меду, а там і спитав про пригоди Станка зперед двох літ. Мав про що розказувати Станко і старий Козняк стежив пильно за кожним його словом. Його очі, як колись очі Гордія Олешича, бажали добути із грудей серце молодця, щоб віднайти у ньому правду. Та коли Станко згадав імя Свена, старий помертвів.
— Спасибі тобі, сину, за правду. Я рад би повірити тобі, та бачиш, мені розказували про смерть Доброгоста інакше. Убивником мав бути Олешич, а не Свен і я бачу причину задля якої міг скривити душею Олешич, але не бачу такої причини у Свена.
— Може і в нього найшлася б вона! — вмішалась Мирослава.
— Яка саме? — живо спитав батько.
Одначе Мирослава не вспіла відповісти. Широко розпахнулися двері і у світлицю саме вступив із брязкотом довгого меча Свен. Ізпід кінчастого блискучого шолома гордо дивились його глибоко осаджені очі. Він не помітив Станка і звернувся з поклоном до боярина.
— Привіт тобі, світлий боярине! Як із святого перстеня Одіна щоніч відділюються вісім золотих перстенів, так нехай помножуються щоніч твої гаразди, достойний! Хай цвіте весна на лиці твоєї дочки, а Фріґ, опікунка подружньої радости, нехай наділиться її рукою і силою вибранця богів — героя.
— Привіт і тобі, хоробрий воєводо! Саме в добрий час поспів ти зі своїми бажаннями. Бо ми згадуючи смерть нашого нещасного Доброгоста, журимося долею тої дівчини, яку ти привітав.
Легка тінь промайнула по лиці варяга.
— Чому зовете нещасним вашого сина? — спитав і сів на лаву, спиною до Станка й Лелітки. — Нещастя, сором, кара богів упаде тільки на його вбивника. Його самого синьоокі валькірії приймуть у Вальгалі величаво.
І Свен похилив повагом голову, згадуючи покійного товариша.
Увесь час стежив старий Козняк за грою лиця варяга. Не промайнула непомітно для нього тінь на лиці Свена при згадці Доброгоста. Мирослава не бачила того, що бачив її батько. Вона подала поважно гостеві чарку меду. Живо звернувся до неї Свен:
— Ні, не так у нас на далекій півночі вітають гостя. Приложи красуне свої коралеві уста і випий кілька крапель. Як хмель додає сили напиткові, так і твої уста додадуть йому солодощів.
Мирослава подалася взад і батько зрозумів її нехіть.
— Зятя бажаєш мені, достойний воєводо? — заговорив спроквола. — Це гарне бажання і як бачу — щире. Одначе як довго крови мого сина не змила з нашого серця кров убийника, так довго не буде радости для гостей під моєю стріхою!
— Ваша вина, достойний! — відповів варяг. — Недавно був конунґ перед вашим дворищем. Треба було домагатися від нього кари на злочинця. Якщо в тебе нема сили і спромоги самому вдарити мечем, якщо нема в тебе ні сина, ні зятя, местником повинен стати конунґ. Ти ж боярин його, дружинник. Ти був колись йому мечем та щитом, нехай-же тепер він постоїть за твою кривду. Це основа співжиття героїв — товаришів во імя Гільди.
— Я прохав князя заступитися за мене, одначе він не повірив моїм словам і зажадав доказів.
— Доказів?… А моє свідоцтво?
— На нього я не покликувався і добре зробив, бо ось знову заговорили люди про смерть Доброгоста.
— Заговорили, кажеш, а що саме? — спитав поривисто.
— Всіляке! Але ймення вбивника, яке я почув, не було те саме, що я почув від тебе.
Варяг устав з лави і випрямився на ввесь ріст.
— Ха! ха! — засміявся. — Восьминогий кінь розторощить брехунів наче молот Тора череп велитня. Ось я Свен Герюльфсон заявляю, що убивником Доброгоста є Роман Олешич, який зрадив його печенігам.— Це брехня! — гукнув голос із кута світлиці. — Убивником був ти, а Олешича навіть не було при цьому…
Наче герой влучений мечем підкинувся Свен на місці і станув лицем проти Станка. Блідий мов полотно молодець тремтів на всьому тілі, але затиснені уста вказували на рішучу волю боротися за правду.
Настала пригнітлива мовчанка. Мирослава гляділа пильно на Станка, і в її погляді швидко проявилася погорда для боягуза чи брехуна. Старий Козняк, який краще знав людські серця, зараз догадався, що між Станком і Свеном є якийсь невидний звязок, а його оцінка не випала на користь воєводи.
— Хоробрий воєводо! — сказав поважно. — Цей молодець був при смерти мого сина. Він єдиний свідок…
— Він брехун — гукнув Свен, перебиваючи старому. — Гляди мені в очі, боягузе, — накинувся на молодця, а його бліде лице посиніло з обурення.
— Повтори щераз сказані слова! — кричав Свен. — Як ні, то всі побачать, що ти тільки гадюка, яка кусає пяту людини, але лиця її боїться!
Станко мовчав, але під сталевим поглядом захитався. Насилу підтримала його Лелітка.
Свен кинувся до нього.
— Ах, ти тварюко! — хрипів скажений. — Твою брехню виплюєш із кровю…— Пождіть — вмішався старий Козняк і сказав нишком кілька слів до боярина з Мощаниці. Підійшов до Станка і відвернувши його до вікна, подав йому чарку меду. В цю мить побачив у очах молодця… дві сльози. Брехун не плаче! І ніхто не силував його обзиватись у такій прикрій хвилині.
Свен глузував немилосерно з приниженого противника.
— Ха! ха! Дивуєтесь, чому він на героя бреше, наче собака на місяць? Бо він бачив як поганці вбивали Доброгоста, але не було в нього відваги оборонити своїм тілом друга від загибелі, або згинути з ним разом.
Тимчасом старий і Лелітка заспокоїли Станка.
— Станку! — говорила нишком Лелітка — потверди ще раз свої слова, бо ось батько Козняк конче бажає знати правду!
— Скажи, сину, не бійся! Під моєю стріхою нічого тобі не станеться. Ось глянь ми вже не самі!
За той час прикликана Славомирою двірська служба наповнила світлицю. Топори, рогатини, ножі, цвяхами набивані палюги видніли в їх руках. Хто що захопив дома, з цим і біг боронити господаря, бо у полян вбивали наче скажену собаку нахабного напасника.
Станко підбадьорений спаленів.
— Боярине, Лелітко, Мирославе, Боже! — закликав. — Зрозумійтеж мене — благав. — Я не його боюся, а тільки його очей… ух! вони такі страшні, так і душу тягнуть із мене… Але він убивник Доброгоста, клянуся могилою батьків.
Не скінчив клятьби. Сильна рука варяга вхопила його за обшивку каптана і потягла на середину кімнати. Напів непритомний молодець вихопив меч із піхви, та ледви підняв його, коли лискавкою майнув над його головою меч Свена. Задзвеніли вістря вдаривши об себе, Станкова рука затремтіла, меч вилетів зі задеревілих пальців, а меч Свена впав на череп молодця. Зі стогоном звалився Станко на долівку, в один голос закричали всі присутні, а крик Лелітки виріжнювався зпосеред гамору, наче крик чайки. Рівночасно підняв Свен руку до другого удару, бо чув, що його меч тільки зранив Станка, але не розторощив його. У цю мить старий Козняк переступив тіло молодця і обидві руки простягнув до варяга. Юрба парубків вбилася між противників галасливою хвилею і розділила їх. Свен відступив під двері і хвилину завагався, що йому робити. Мимохіть подалися найближчі взад, а гордий сміх промайнув по чорнявому лиці варяга.
— Тремтять — сміявся — бо знають, що цей меч одним ударом пробиває у скелі глибоке провалля. Цим разом залишаю вас у мирі! — зеленим огником очей зупинився на Мирославі і Кознякові — бо меч героя щадить сивий волос на святій голові старця. Потоки крови і стогони це погана музика у святині золотої Сієфни.
I схиливши голову перед Мирославою, сховав меч у піхву і вийшов.