Ідоли падуть/1/IX
| ◀ VIII. Битва | Ідоли падуть Том перший IX. Хрестовий знак |
X. Анна ▶ |
|
Потер чоло рукою і взявши плащ, насунув на голову каптур, а там і вийшов з каюти. Князь перейшов на беріг, не стрінувши нікого. Гамір рати, яка бенкетувала в таборі, казав йому завернути з простої дороги і він пішов узберіжжям, де стояли човни варягів. У віддалі яких двацяти кроків, наче тінь ступав за ним Роман. Нагло князь зупинився. Находився саме біля шатра, яке велів розбити для себе ще попередньої днини. І князь почув виразно людський голос, який у розмові вимовив його ймення. Мимохіть став наслухувати; пізнав по хвилині, що це голос Анастаса і Сікопулоса.
— Надумався добре, достойний! — говорив заступник Скілоса. — Мантія патриція, зворот усіх урядів і майна, корсунське намісництво. Мало тобі, так домагайся більше. А за це вистачить влити у вино чи страву кілька краплин із цієї пляшечки. Це варвар, поганин, ворог і дотого небезпечний ворог!
— На таку приману ти мене не зловиш. Є дві причини, через які не можу тобі приобіцяти нічого. Перша це те, що я справді не бажаю від життя нічого крім спокою. А такий мир найду тепер тільки під широкими крилами володаря Руси.
— А друга?…
— Що я люблю його, достойний доместику, і поважаю. Це лев та орел в одній особі.
— Отже ні!
— Ні!— Так бувай здоров! Не бійся, найдеться ще такий, що візьме нагороду. А тям свою присягу, під якою ми почали розмову.
Князь віддалився скоро від пристані і знову почув гамір вояків, що бенкетували, а там і голосний оклик „слава“, який підняла рать при його появі. Він з ласкавим усміхом увійшов між варягів, випив чарку вина, виняв ніж, відрізав собі із цілого печеного вола шматок мяса і спокійно почав їсти, гуторячи з ватажками човнів. Романові казав приготовити для себе плящину вина і самому її берегти, а коли цей здивувався додав шепотом:
— Не забудь, що після бенкету приходить часто меч або отрута. Меч у наших руках, але отрута ні.
Поблід Роман, затривожився і пильно беріг вина, яке мав пити князь.
Тимчасом від моря чути було звук рога, добре знаний кожному варягові чи полянинові, а вслід за тим заблимали у чорній ночі червонаві вогники.
— Ляйфр вернувся, Ляйфр!
— Ба, везе і дромони, — викрикували підпиті вже варяги.
— Га-я! Слава переможцеві — гукали і хвилею плили до пристані витати переможця.
Ляйфр не втратив ні одного гридня, ніодного човна, а привіз з собою кільканацять суден з устя річки Родія, над якою був табор Варди Фоки. На хвилину опустів майдан табору, де стояли столи з вечерою і тільки великий князь залишився на свому місці у товаристві прибічників. Саме тоді, коли від пристані приходили варяги, з пітьми виринув Сікопулос у парадному одязі, окружений службою, а за ним ступав Анастас.
— Спізняєшся, достойний — засміявся приязно великий князь. — Певно знову бігав ти на свій дромон за наказами боголюбивих імператорів. Але я, — тут підніс сильно голос — я заказую убивати бранців і кожний, хто це вчинить, умре!
Наче вертепна кукла грецьких скоморохів, зігнувся доместик царя аж до землі.
— Бачу, князю що ти прогнівався на твого раба за те, що він виконав волю порфірородних володарів. Я гадав, що не слід мені непокоїти тебе справою, яку ти певно порішив з імператорами у золотокованій палаті ще до твого виїзду.
Облесний та заразом злобний усміх викривив уста доместика у відразливу маску хитруна.
У цій хвилині ввійшов Ляйфр і Володимир відвернувшись зневажливо від Сікопулоса підняв чарку догори:
— Ось справжній переможець! Сюди до мене, любий герою, і заки одержиш дари від тих, що цінять твою перемогу, прийми цю чарку з рук того, хто цінить твою хоробрість.
Випив ущерть, а там і подав налиту чарку Ляйфрові. Цей узяв її, випив і відповів:
— За твоїм прикладом, конунґу, наче за ясним Бальдуром ішли ми у святий бій, на твоїх очах згинули герої, яким Валькира подала щасливий жереб смерти. Слава їм за це! Слава князеві!
— Слава! слава! — кричали варяги, захоплені словами князя, який відступав перемогу Ляйфрові, хоча сам її виборов.
Усі розсілися за столом і вже не звертали уваги на золото, яке передав Ляйфрові Сікопулос та на похвальне слово, яке при цьому виголосив. Також Ляйфр кивнув тільки головою, згорнув золото у мішок, а там поквапно заняв місце праворуч Володимира. Підчас загальної розмови, коли шум запанував над столом, Володимир нахилився до свого сусіда і сказав до нього тихцем:
— Затям собі того грека, що давав тобі дарунок від імператора. Цей чоловік бажає отруїти мене і має для цього при собі маленьку плящину з отруєю. На всіх богів Вальгалі та Ніфльгайму, не гляди на нього Ляйфре, бо погляд твій зрадить тебе і мене. Ухопиш його сьогодні і перетрусиш його одяг. Якщо не найдеться плящина, так скажеш, що при його розмові з Анастасом був ще хтось третій і цей третій переказує йому, що деколи на варварській півночі поруч медведів та кабанів виводяться полози і лисиці. Його самого пустиш на волю і будь певний, що він ні словечка не згадає нікому про свою халепу. Зрозумів?
Спокійно встав великий князь ізза стола, кивнув на Романа й Анастаса і по хвилині всі три ступали темною доріжкою до ряду кораблів при березі.
— Анастасе! Чи ти готов їхати зі мною?— Я те саме бажав тобі порадити, милостивий! Не жди на військо, а їдь передом!
— Чому-ж то? При війську завжди безпечніше!
— У нас ні! — усміхнувся Анастас. — У війську за багато мечів, ножів та на все готових горлорізів.
— Меч та ніж не лякають мене, тільки те, чого ти не сказав, хоча й мав на думці.
— Возьми, князю, гребців із дромонів. Між ними багато полян та болгар, а болгари радо послужать тобі.
— Не гребли б сліпі веслами, якби не месть видющих. Не поневолило б їх племя Святослава. А так…
— А так освободить їх рука Святославича! — закінчив Анастас.
Третього ранку після кривавого розгрому Варди Фоки низький та довгий човен опливав царгородський фарос при вїзді у Золотий Ріг. Якби не те, що на переді судна не було зміїної голови, кожний пізнав би вмить, що це варязький човен.
Пловці залишили за собою Буколєон, Порфіреон, Софію, Гіподром, Фарос і човен вїхав у Золотий Ріг. Тут було гамірніше, бо з передміських садів і хуторів їхали у вічний город цілі валки возів, візків, теліг, вючних звірят та цілі полки навантажених мішками людей. Вони везли і несли мясо, хліб, городовину, рибу та всіляку поживу, якої потребує щодня велике місто. У двох місцях Золотого Рога два великі пороми перевозили приїзжих на той бік, а дві брами стояли настіж. На узберіжжі вартові в кольчугах, круглих римських шоломах з великими щитами, та не надто довгими списами, берегли воріт. Та ні залога, ні перекупні, ні приворітники не звертали уваги на судно Володимира. Всі гадали, що хтось з руських гречників їздив на ніч ловити рибу у Босфор і тепер вертається. Без перешкоди доплили до Влахерну, якого копули й тераси в освітленні ранку видавалися казковими замками арабських оповідачів. Вкінці очам пловців показалися потрійні стіни „кесаря Теодосія“, а за ними передмістя святого Маманта, де була церква єромонаха Анфімія.
День і ніч хильцем-нишком крутилися у пристані простоволосі, у мужицькі нагортки одіті греки з хитрим поглядом чорних очей і швидкими рухами. У кожного за пазухою було свистальце, звук якого доходив до городських воріт. Були це поліційні урядовці, які стежили за кожним підзорливим рухом між гістьми та остерігали залогу столиці:
— Закрий лице, князю! — сказав Анастас показуючи на них.
— Навіщо? — здивувався князь.
— Ті люди на березі це аґенти префекта.
Анастас видобув ізза туніки дві вузенькі наліпки, помазані рибячим клеєм. Звогчив їх, підтягнув у двох місцях шкіру лиця і приклеїв наліпками так, що все лице змінило вигляд. З кругловидого стало подовгасте, малі повні уста розтягнулися від уха до уха та стали тонкі, наче у старого скнари. Опісля зачесав волосся на виски, щоб закрити наліпки і глибоко насунув на очі повстяний капелюх.
— Аж у такій подобі я зможу бути там де схочу?
— Так! Будеш і побачиш усе та випхай ще собі щелепи ганчіркою, підвяжи голову і насунь на чоло ось те.
Тут подав йому плетену з вовни шапку, якої грибоватий верх нависав на лице, ніби окап шолома. — А ти, Романе, кинь шолом і спису, розвяжи волосся, меч заховай під плащем звичайного гребця та бери в руки весло.
За хвилину всі наче гурток скромних купців попрямували у церкву святого Мами. Люди префекта гляділи на них хвилину, але не помітили на них нічого незвичайного. Коли ті „роси“ йшли до церкви, то це доказ, що були Христової віри, отже не були небезпечні.