Ідоли падуть/1/III
| ◀ II. Минуле й майбутнє | Ідоли падуть Том перший III. Воля князя |
IV. Варязька кров ▶ |
|
— Боярине Козняче! Я йду в похід і бажаю подбати не тільки про добро моєї землі, але й про майбутнє моїх найближчих!
Оттак казав Володимир до старого боярина Козняка на порозі його дворища при витичівському шляху. Він сам сидів на білому коні з довгою крашеною гривою, а боярин стояв біля його стремени з обнаженою сивою головою; у полотняній одежі, з кожушком на похиленому хребті. Обшиту кунами шапку тримав боярин у руках, а на ногах мав личаки з червоними волоками. Він підняв на князя малі сірі очі, а високе підлисіле чоло морщилося злегка.
— Ні, милостивий князю, — відповів спокійно. — Як волхв волю Перуна, так знають тільки княжі любимці волю володаря. А між моєю стріхою і княжими теремами стежка заросла бурянами. Хорс-Дажбог усім світить, та всміхається не кожному.
Князь засміявся:
— Якже ж має Хорс сприяти комусь, хто обертається до нього задом? Не мені протоптувати стежку, про яку згадуєш, а тобі, бо я князь, а ти боярин. А правду кажучи, то й те брехня, що стежка поросла буряном, бо є хтось, хто її раз-у-раз протоптує. Роман Олешич, мій прибічник з багатого боярського роду, внадився до твоєї дочки… як її там?
— Мирослави, — піддав шепотом зпоза плечей князя червоний мов грань, Роман.
— …Ага, Мирослави! Коли цього не знаєш, то кажу тобі про це я і висказую бажання, щоб тих двоє знайшло ласку перед твоїм батьківським оком.
Низько поклонився боярин Козняк, аж діткнув землі шапкою:
— Воля твоя, милостивий, мені законом, твоя бо сила і слава на нашій землі! — сказав. — Одначе за воротами мого дворища, де вночі вештаються домовики моєї рідні, рішає моя воля, а не твоя, хоча у всьому іншому я твій раб.
— Боярине, отямся! Ти хіба забув до кого говориш! Зараз пізнати, що ти з деревлянської землі, де князь таксамо ловить вюни в болоті, як і його конюх. Ти — мій, Козняче, а все твоє — моє.Володимир розлютився. Його лице почервоніло, а його рука грізно простяглася над головою похиленого боярина. У повітрі висіла буря. Старий Козняк підняв очі… і вмить зрозумів, як близько нього чаїться смерть. Здригнувся усім тілом, поблід, пригриз уста, затиснув кулаки, але очей не спустив.
— Саме тому, милостивий, що не про тебе йде річ, а про христіянина Романа, противлюся твоїй волі! — сказав непевним голосом, у якому нагло зазвучала стареча безсилість. — Це-ж не те саме, коли сам князь робить честь домові слуги…
Нетерпляче підірвав Володимир коня поводами.
— Так знай! — гукнув — що Мирослава буде мені потіхою після походу, мені, а не комусь іншому. А що я з нею зроблю, не твоє діло, а моя княжа воля. Першої днини після повороту бажаю бачити її на Берестовому. Вона подасть мені хліб, сіль та мед, і напоїть мені коня!
Боярин побілів як крейда, але похилився покірно до стремени князя.
— Воля твоя, княже, мені законом — повторив.
А Володимир видобув ізза пояса золотом та шовком шиту хустину й подав її Романові.
— Молодче! вертайся у город і передай цю хустину Мирославі. Не гадаю, щоб хто поважився зачіпити дівчину, повязану хустиною Володимира.— Пробі, що ні! — в один голос відповіли дружинники.
З гамором та брязкотом збруї почвалали гридні дорогою, яка вела у Родню та Витичів, а Роман завернув коня до Києва.
Дружина була невеличка, всього яких трицять мужів та молодців на баских конях, у кольчугах, з мечами, списами, луками та топорами при сідлах. Кінчасті шоломи блищали яскраво в сяйві пополудневого сонця, а коні весело побрязкували бляшками при упряжі та іржали на добру ворожбу. При князеві їхав старий Добриня, який раз-у-раз поглядав на молодого князя ізпід густих сивих брів і крутив головою. Видко не розумів дечого у володаря.
— На Велеса, батька хитрощів, — сказав пошепки до Мстислава Воєславича, який проводив гриднями, — іноді князь вигадає таке, що я сам хоча виховував його, не розумію ні цілі, ні приводу. Буде тому з десять днів, як Роман розказував князеві про ворогування Козняка на Олешичів, з якими давніше вязала його дружба. Два дні пізніше Мощанин з наказу розслідив справу, а князь розкричався на сплітки та бабські язики, як може ніколи, а ось сьогодні маєш і вислід.
У цю мить обернувся князь у сідлі.
— Дядьку! — сказав. — Увесь торічній мед із тогобічних медуш треба перевести на Берестево, якщо я до зими не вернуся. Путята та Ярослав Гречник нехай за цей час виміняють усі куни та білки на срібло. Можна брати і золото, та мені більш треба срібла. Чуєш?
— Чую, ваша великокняжа милосте! Чую, хоч не розумію.
Легкий сміх промайнув по лиці князя.
— Відколи то, дядечку, я став для тебе великокняжою милістю? — спитав.
— Від тоді, коли показуєш твому слузі замість цілого звіря тільки кінчик хвостика. Даєш накази, а не подаєш причин.
— Ха, ха! — засміявся Володимир щиро та голосно, аж поясніли від цієї веселости лиця найближчих. — Невже проворний, славний із хитрощів Добриня став на старости літ такий недогадливий?
— Догадуватись, то я догадуюся неодного, одначе деколи сам перелякаєшся здогаду…
— Не лякайтеся, дядечку! Володимир завсіди тричі передумає слово, яке піддасть йому Добриня. Ти залишишся у Києві на мому місці, як правитель держави, то і приготуєш якслід ґрунт під новий посів…
— Невжеж! — спалахнув Добриня, який аж тепер збагнув, куди прямує князь.
Повагом кивнув Володимир головою і говорив далі спокійним діловим тоном:
— Отець Євзевій наш чоловік, хоч усі вважають його греком. У нього чимало однодумців по всіх городах нашої землі. Мудріші з них знаються між собою, а то й письменні бувають як грецькі ченці. Вони читають і пишуть книги своєї віри у славянській мові, яку розуміє кожний. Підчас моєї неприявности вони ось підіймуть голову, а ти, Добрине, не станеш їх спинювати, якби волхви підбурили нарід…
Князь урвав і задумався.
— Тоді — підхопив живо воєвода — оповіщу твоїм імям, що віра премудрої Ольги, не може бути богопротивна, а князь мечем та шибеницею покарає того, хто обкине її память нечестю.
— Ба, а тих двох варягів-христіян, що згинули недавно за мого відома? — нагадав собі князь.
— Ах, це були варяги латинської віри, чужинці. Будь вони з наших, ледви чи зважилася б юрба на убивство. Всякому у землі Володимира вільно вірити, як хоче і в що хоче, а хіба кожний волітиме клястися богам князя, ніж яким іншим. Ось таке оповіщу скрізь, а опірних покараю нарівні, чи наших, чи христіян.
— А не забудь додати — пригадав князь воєводі — що віра одна у всіх, чи ідол її з Візантії чи з руки київських майстрів, чи називаються так чи сяк, це неважно!
— Пробі — спротивився Добриня, — це викличе ворогування волхва Перуна та ворожбитів, а що тоді?
— Саме про те йде річ! — усміхнувся князь. — Якщо вони зворохобляться, то скажеш їм: „Я маю накази й їх сповняю, а рішення ждіть аж до приходу самого князя!”. Мине місяць-два і нарід заспокоїться, зживеться з гадкою, що христіяни те саме, що й інші. Блеск вінка та княгині довершать переміни.
— Отже ти таки рішився?
— Так, але це таємниця, тільки для вас!
Добриня кивнув головою.
— Покищо я бажав би тільки дізнатися, чи маю їхати у Візантію, чи залишатися тут — усміхнувся Мстислав.
— А ти як волів би? — спитав князь і допитним зором глянув у вічі тисяцькому залісецької волости.
— Гей, я волів би йти на Білий беріг, згадати старовину та тризною помянути на порогах память великого Святослава. Але ось пригадую собі, як ти, милостивий, одержував з рук батька новгородську волость. Тоді казав Путяті Святослав, вказуючи на тебе отрока: „Ось цей довершить усього, чого не успів довершити я!” Чи тямиш це, князю Володимире? І я гадаю собі: Як так то може більше потрібний буде Мстислав у Заліссі, ніж у Корсуні або у Царгороді.
— Твоя правда, Мстиславе! — зрадів князь — саме це я мав на гадці. Путята правитиме Києвом, ти стерегтимеш західних земель, Святополк Збранич Карпат, а Добриня заступить мене у раді. Радні бояри знають про це рішення.
Тупіт копит перепинив розмову. На запіненому коні надбіг молодий Олешич і вмішався між гриднів.— Ти чого збентежений та роздратований як підліток, коли від старшої дівчини спіймає облизня? — спитав князь.
— Бо.... бо саме я й спіймав облизня від Мирослави.
— Ха, ха, ха! а це чому?
— Бо вона каже, що не хоче такого любка, що під княжою хустиною шукає собі жінки.
— А хустину взяла?
— Взяла і сховала, бо саме надійшла княгиня.
— Ага, а щож на це княгиня? Бачила все?
— Бачила і сказала: „Хустиною можна мерцеві закрити очі, відстрашити здичілу коняку, можна привязати і дівчину до чужої одрини! Але тільки Норми знають, котра із цих трьох можливостей здійсниться, та чи самому князеві не придасться ще хустина!”
Насупився князь, по хвилині підняв голову й повернувся до Добрині та Мстислава:
— Після мого виїзду Рогніда стане кувати крамолу з моїми недругами. Тому гадаю, що ти, Добрине, з Путятою не зможете вдержати в Києві ладу без помочі молодого діяльного товариша. Нехай же Мстислав залишиться при вас, щоб буцімто берегти Поросся та берегів Ірпеня, та в дійсности він збере силу, потрібну на покорення супостатів у Києві, Вишгороді, Овручі. Тут скрізь ще чимало варягів, полочан, деревлянських бояр. А ти, хлопче, — тут поклав руку на плече Романа — поїдеш зі мною у Витичів. З богами, друзі! — гукнув, підіймаючи руку вгору.
— Слава князеві! — відгукнула дружина.
— Якто? — живо заговорив Добриня. — Ти справді покидаєш землю? Що ж буде на заході, над Сяном, Вислоком, Попрадом, коли Мстислав залишиться тут?
— На заході є воєвода Святополк зі Збраничів. Він уже в літах, то і краще буде йому сидіти дома, а на південно-західні та західні границі краще посилати відпоручників. Якщо треба буде, то поможе йому перемиський тисяцький володар або Соломирич із Волині. Прощавайте!…
Їхали лісом, де було вже чимало осель. Їх ставало з року на рік щораз то більше, бо люди тікали з печенізького погряниччя у Київщину, на Поділля, а то й дальше. У лісах раз-у-раз попадалися обсіяні збіжжям галяви, сади, пасіки, баштани. Бджоли роєм обсідали квітки, що обрамовували узлісся барвистим килимом. Стократі, зірки, звіздочки, слизи, мачихи, дикі рожі, дзвінки, живокости аж рябіли серед смарагдового морогу, а солодкі пахощі мелісси й марянки наводили просто памороки. Коли виїхали на якийсь безлісний горб, молодець побачив чорний вал хмар, як надвигався від заходу. Вкінці під вечір наскочили на головний шлях і тут стрітили кілька обозів, навантажених усячиною. Вони їхали у Витичів, щоб поспіти на виїзд дорічної каравани „гречників”, яка мала саме на днях рушати у корсунську волость. За кілька годин Володимир не сказав ні слова, а кінь його йшов ріжною ходою, в міру того, як ішли думки володаря. Аж ось кінь перейшов у повільний крок, а навіть став клонити голову до запашних трав узлісся, видко збирався пасти. Щойно тоді відважився Роман сказати слово.
— Поспішаймо, ваша милосте, — заговорив. — Буря йде!
— Ах, то ти, Романе! — прочуняв князь, наче зі сну й підігнав коня. — Правда, що в тебе є дядько? Що?
— Є, ваша милосте, дядько Олексій, та він уже не для світа. На ньому обявилася божа благодать і він…
Тут Роман запинився, наче не знав, що сказати.
— І він став іноком! — піддав Володимир.
— Так, ваша милосте.
— Де-ж його можна відпитати? Химерні з вас люди! Христіяни буває тікають від себе, начеб не життя, а смерть була ціллю людини, і то смерть за життя. Як можеш, то поясни мені, хлопче, що доброго може бути на самоті?
Роман почервонів та не забув язика в роті.
— Мені здається, милостивий, що добре буває самому з Богом, оддалік від людської метушні.
Відповідь подобалася князеві.
— Розумно говориш, хлопче! — відповів. — Жінку лікує товариство, мужа самота! Деж дівся твій дядько? Він тут?— Ні! На порогах, біля камяних гряд лежить могила гриднів, які впали в бою з печенігами. Воєвода Свинельд велів був її висипати ще в тому самому році. Близько тієї могили е простора печера, в якій живе дядько пустельником. Він у нас був позаторік, коли ми йшли на печенігів. Був і я в нього, але ще хлопчаком. Чи живе ще, не знаю!
— Ба, певно погані після останньої виправи затовкли старого!
— Не гадаю, милостивий князю! Вони поважають його як божого старця, шукають в нього поради, приносять дарунки. Вони не тикають святців, бо кажуть, що пустельник ближче божества, ніж людей.
— Як так, то може ще найду його в живих, а ти Романе, вкажеш мені дорогу.
— Поведу тебе, милостивий, коли така твоя княжа воля. А й дядько радо привітає нове сонце Руси над гробом давнього.
— Ти гарно висловився, Олешич! Хто тебе вчив?
— Трохи батько, трохи отець Євзевій.
— Ах, Євзевій! Знаю! Вельми тямущий чоловік.
Мовчки їхали густим дубовим лісом. У плечі дув їм теплий, вогкий вітер, а ліс обзивався глибоким поважним шумом. Раз-у-раз почувався в діброві ломіт сухого гілля, яке скидав зі себе праліс, мов переношену одежу. Швидка їзда та буйний порив вітру розбурхали почуття свободи й сили у серці князя. Він наче підріс у сідлі та повними грудьми втягав у себе пахощами насичений подих.
— Велика твоя сила, Стрибоже! — закликав нагло. — Могутнє твоє крило! До кого ти молишся, Романе, коли підіймає тебе з землі крило Стрибога?
— Я милостивий, радію тоді життям, бо знаю, що Стрибог це віддих Всевишнього. Божество обіймає нас, нічим праліс оселі. Вони з нього вирубані, ним окружені, вони це він, а він це вони!
— То по твому ти, і все це довкола — це Бог?
— Цього не знаю, милостивий, але чую, що і ти, і я, і все інше у Ньому! Він наче подих вечірнього леготу, він пориває нас борвієм до наміченої цілі, потопляє човни серед моря, або виносить їх на тихий беріг. Він… усе!
— Романе, — заговорив по хвилині князь. — Чи тобі та твоїм ніколи не прийде на гадку вхопити за мечі та топори і підчас походів князя опанувати волости? Видко таки правда, що ваша віра не любить подвигів, борні, геройства.
— Наша віра не боронить геройства, та вона далека від борні й розливу крови, хіба що це боротьба за саму віру… Якщо ти, милостивий, насильно викорінював би Христову правду, то ми покинули б дружину, але таки не зрадили б тебе, ані не підняли б на тебе меча. Бо царем світа Бог, а князь чи король — його заступники і всякий, хто на них підійме руку — злочинець! Ось чому, милостивий, твої найвірніші гридні — це христіяни!
Від стриманого лоскоту та осліпливого блиску коні присіли на задах. На яких пятнацять кроків з боку грім ударив у величезного кріслатого дуба.
— Во імя Отця і Сина… — перехрестився Роман.
— Пощадив нас Перун! — зажартував князь, — а ще й добро нам наврочив, бо вдарив праворуч.
Блискавки сліпили зір блисками, грім гудів безупину, плащі їздців намокли, а по боках коней спливали потоки дощевої води. Та недовго шаліла буря. Хмара пересунулася дальше на схід і дощ ущух. Роман добув із туго завязаного шкіряного мішка сухий плащ і подав його володареві. Мовчки передягнувся Володимир і поїхав передом швидше. Довкола рідшав ліс, місце велетенських дубів, буків та грабів заняв орішник, тернина, вишневі кущі. Повз дороги плив потік, який вливався біля Витичева у Дніпро.
— Недалеко вже! — сказав Володимир. — Ось зараз скінчиться ліс, а там і Дніпро буде видко.
— Ледви чи його побачимо, та ще й у темряві!
— Ба, блискавка з віддалі краще освітить околицю, ніж зблизька, бо не осліпить тебе… Ага! що ж ти гадаєш зробити з Мирославою?Питання було коротке і ясне, і молодець не знав, як на нього відповісти.
— Вона, видко, набралася від Рогніди духа спротиву! — говорив далі князь, не ждучи на відповідь — а це недобре! Не кожна жінка є Рогнідою, не кожна!
— Ах, ти не знаєш, чому Козняк надувся на тебе? Він каже, що ти навмисне покинув Доброгоста, його сина, без помочі на поталу печенігам і вони вбили його.
— Ісусе Христе! — вирвалося у молодця. — Милостивий князю! Кленуся Богом, його муками та воскресенням, кістками батьків та моїм вірним мечем, що це брехня!
— Я ж це сказав Кознякові! — засміявся князь — і заборонив старому воронові доходити помсти мечем або домагатися вири. Тому старий завзявся не дати тобі дочки. Та ти не сумуй! Волю князя він ушанувати мусить, інакше горе йому!
— Господи Боже! — крикнув Роман. — Не кажи мені вибачити тому, хто вигадав таке, бо вбю його, пошматую, а криваву голову кину до стіп старому…
Князь засміявся удруге:
— Ну, твої оклики, хлопче, могли б вийти із уст нехрещеного гридня. Мені Євзевій казав, що милосердя, лагідність та дух вибачливости це христіянські чесноти. Видко таки добре Добриня каже, що вино одне, тільки чарки ріжні.
По хвилині спитав знову:— А маєш ти, хлопче, ворогів?
— Ворогів не маю! Я ж нікому в дорозі не стою. Може бути, що дехто не любить мене за грецьку віру, заздрить мені твоєї ласки, милостивий, але щоб кинути на мене такий поговір міг зважитися тільки хтось, хто запродав душу діяволові!
— Забуваєш, хлопче, що попри майно і княжу ласку є ще один ідол на світі, якому кланяються люди… — це любов дівчини. Я чув, що при смерти Доброгоста було тільки двох свідків — Свен та Станимир…
Коні пристанули та витягнули шиї перед себе. Стежка круто повертала в бік над сам потік і бігла його берегом у долину. Світло блискавок розливалося у краєвиді широченною смугою, подібною до велитенського срібного щита.
— Дніпро! — промовив князь — а там далі Витичів.
— Бачу вогні у пристані! — додав Роман.