Сад
Дмитро Тась
На «мінареті»
Київ: Видавництво письменників „Маса“, 1930
 
НА «МІНАРЕТІ»

Присвячую Б. Даньковичу.

Коли перемішається біле та чорне, масними перистими мазками скрізь по землі та по небу, — за спиною зростають незримі крила, з душі щось підводиться й лоскоче серце.

Чорні дороги прослалися безконечними стьожками з вулиць городу в біле поле. Горобці, задріпані й голодні полощуться у крихітних свічадках. Довгастими мальовничими прапорами розгортаються воронячі зграї… І на все це молодий весняний легіт — розкине могутні руки з широкими, мов у попа, рукавами, голову кучеряву вперед нахилить і біжить, біжить велетенськими кроками — там закрутить, там нахилить, там спиниться на мить і довгими музичними пучками постукає до кожних дверей:

— Кому замикатися охота? —

Засміється… далі знову голову кучеряву нахилить, рукава широкі розкине… і біжить, біжить.

… А Соня з Розою вже на мосту. Вони сперлися грудьми на поруччя, зачервонілися…

Весело дивитися, як кригу крутить у чорнім потопі, як несе білу, кучеряву піну, як підстрибують, пнуться і вмирають груди, руки невідомих чорних велетнів у цьому страшному вирі… Коли довго дивитися мовчки, то можна цілу казку, цілу поему…

Підвести очі — крутиться голова. Чи те, що горобці, чи те, що город за мостом знітився, ущух, кинув кілька куп обдертих халупок по чорній дорозі і здався, покорився просторому, білому полю; чи те, що тепла волохата вовна на небі кружляє разом із воронячими зграями, чи те, що верби крислаті застигли в єдинім бажанні закучерявитися зеленим запалом… Може те, може й те, а може… і все разом!

І ось ліниво каже Роза:

— Сонько! Історія ж культури…

Соня нахиляється нижче. Її обличчя не видко за чорними пасмами кіс, що безладно розвіялися з-під берету. Їх — її коси — легіт пестить, він обіймає її дівочий стан і свистить у вуха незрозумілі слова…

— Сонько! Ідіотка…

— Розочко… — мляво й неохоче обзивається дівчина, — к чортам собачим і тебе, і твою культуру…

— Свиня! — розсердилася Роза. Вище під пахву підкинула кипу шкільних книжок, одвернулася й пішла до міста…

Вона думала — Соня дожене, Соня перепросить… Але Соня цього не думала. Чи думала вона, взагалі? Та чи можна ж що думати, коли дбаєш, як не загубити рівноваги, не перехилитися, не впасти… Коли раптово можеш золотою, прозорою порошинкою закружляти між крил тепловія-леготу.

Як це було?

Перекинувся гнилий, чорний міст над бурхливим потоком. Пахло білими котиками-вербочками; кричали, сміялися, шуміли горобці… А вона… Соня на поруччя, схилилася… Легіт весняний кучері їй кучерявив, пестив її дівочий стан.

Вона та весняний легіт… А в леготу вже не попівські рукава й під пахвою шкіряний портфель…

Він зазирає в Сонині очі…

Він каже, що вони познайомилися на шкільній вечірці, коли Соня так чарівно вірші деклямувала, а потім вони танцювали «кокетку».

Як це було?

Соня, здається, казала, що того не пригадає, здається — одвернулася та, здається, лише куточками великих темних очей посміхалася на його хвилювання…

Він попрохав котиків-вербочок і казав щось про весну. Він казав красиво й голос йому був дзвінкий та молодий.

… Його ім'я було Льова. Він служив у Откомхозі. Алеж хіба на посаді всидиш, — коли скрізь таке робиться!..

Як було?.. Він казав багато, багато, — і всього навколо багато було; щедро розсипало нові й нові разки брильянтів безумне, весняне сонце, що раптово з кошлатої вовни розмоталося, вилізло… і заграло по струнах землі широкими акордами — від городу дрібненьких свічад — за сині гони полів, обрізані бентежним нашорошеним обрієм…

Як було? Вона дала йому котиків-вербочок і казала, соромлячися, про її Легота весняного…

А потім… скоро потім — стало ясно, що Легіт — Льова…

… Коли довго мовчки дивитися у безумний, чорний потік, — можна цілу казку, цілу поему…

 

 

Соня сидить на потертій канапі (тьмяна плахта ховає дірки) й читає Турґєнівську «Асю». В хаті бруд. Стеля низько схилилася, неначе під страшною вагою, й хоче завалитися. Пів хати посіли старі клавіякорди, вкриті довгомісячним порохом, що на ньому Зяма каракулями написав: — «Будь готов!» — піонерське гасло.

Зяма — піонер. Він у сусідній хаті проробляє неможливі вправи, від чого геть усе летить, тріщить старе мамине ліжко й цілими зграями здіймається порох. Соня сердиться, але мовчить. Її дратує все — кожна дрібниця — і ці дурні, розбиті клавіякорди, що мамі нагадують молодість, і ця дурна над канапою картина «Бульба з синами». Бульба товстий, кремезний, удвоє нижчий від синів. Фарби вмерли, напосілися мертвими мухами та мушиними слідами. Її дратує все, кожна дрібниця, але вона мовчить. Вона читає Турґєнівську «Асю». І здається Соні щось близьке в цих пожовклих масних сторінках… Не те — вона це писала, не те — це вона: Ася.

А за брудними шибками похилого вікна кружляє останній несподіваний сніг. Хтось сипле його з єдиним бажанням — хоч би на мить, м'яку, пружну землю пофарбувати в сліпуче та біле. І от — усе сипле й сипле, й нічого з того не буде! Кожна біла мушка врізується в чорне й розчиняється чорним і входить у чорне…

А нагорі все сипле, все сипле… і нічого з того не буде…

Нічого не буде! Бо молодий весняний легіт уже летить, уже музичними довгастими пучками дражниться до кожної брудної шибки —

— Кому замикатися охота? —

І молодий легіт… і Льова…

… Маленьке, сіре кошеня прокинулося на маминій спідниці в кутку, потяглося, роззявляючи червоного рота й випускаючи пазурі, щось подумало й мляво підійшло. Мляво стрибнуло й знехотя злізло на Сонині груди…

Маленьке сіре кошеня зарилося мордочкою між Сонині груди й почало, лоскочучи, жагуче смоктати її блюзку…

— Дурак! — Соня скинула маленьке кошеня, потяглася всім тілом і з грудей її несподівано вирвався десь глибоко захований, приспаний — визволений сміх… Турґєнівська «Ася» впала долі…

На вікні у розбитій пляшці стояли ніжні такі котики-вербочки, а за вікном — тьмяним та брудним, — безконечно кружляли вогкі, патлаті метелики…

— Нічого вже з того не буде!

 

 

Оце і є «Мінарет».

За цим столом, що біля розбитих клавіякордів, щовечора «гості» п'ють самогон, балакають голосно, лаються…

Оце і є «Мінарет». Сюди, залізними — спіралею — східцями, приходять шевці, приходять актори, приходять візники й міліціонери. Сюди приходять і невідомі… Всі п'ють, лаються, чіпляються, знову п'ють, без кінця курять, лаються і зникають у чорну ніч, з якої і прийшли і з неї ж приходять інші…

Мама у подраній, в'язаній хустці на плечах, запобігливим тихим голосом про щось когось умовляє, нервовими рухами поправляє подрану хустку, за щось перепрошує і все ходить тихими нерівними кроками — від вікна до дверей

Вона все до чогось прислухається, все про щось просить улесливо й запобігливо…

— Мамо, я так не можу вчитися! Що я скажу завтра Валер'янові Тимофійовичу?

— Сонічко!

Мама про щось улесливо її прохає…

Соня не витримує.

— Хіба я скажу Валер'янові Тимофійовичу, що не знаю лекції тому, що мама горілкою торгує!..

Соня жбурляє книжку. Книжка падає на клавіякорди, і з них тихим стогоном відгукаються розбиті звуки й тремтять хвилину…

Гості сміються…

— Сонічко!..

Мама плаче. Вона каже, що Соня невдячна, що вона для неї гроші заробляє. Хіба вона того не знає?..

Гості сміються п'яним, нестриманим сміхом із маминої мови, з Сониного гніву, з розбитих клавіякордів, що мамі нагадують молодість.

 

 

У неділю приходить — актор Борисов і з ним ще молодий юнак. Це мамині улюблені гості — вона каже, що вони інтелігенти, бо ніколи не лаються і все платять…

Соня прислухається до їхніх розмов і балакає з ними.

Юнак виправляє їй зшитки української мови. Борисов каже, що він поет, і це цікавить Соню…

Мама показує їм свої старі фотографії, вона розказує про себе улесливим тихим голосом і витирає несподівані сльози…

— Це було тоді, коли мій чоловік ще був живий; ви бачите, який він красень! Це він фотографувався, коли був за аґента в продкомі… Я тоді не торгувала…

Соня згадує тата й щось їй боляче відгукається в душі.

— Мамо, — каже строго, — це нікому не цікаво!

— Дітей треба вчити. Ви думаєте мені оце приємно отак тремтіти!..

— Мамо! — Сонічка сердиться…

Кімнату сповняє їдкий цигарковий дим. „Бульба з синами“ похилилися в золотій приприпорошеній рямі. Старі клавіякорди мовчать. Юнак щось докоряє… Борисов п'яний…

— Хазяйко, дайте нам ще по чарці!

Мама одягає руде пальто і йде з хати… А за вікном весняний легіт причаївся…

Соня бере Турґєнівську „Асю“ й сідає на канапу. Вона вдає, що читає. Над клавіякордами кутоватий годинник тікнув і щось прохрипів…

Тоді молодий поет, що виправляє Соні зшитки української мови, підводиться…

Дивиться мутними очима навколо й каже:

— Борисов, ти п'яний!..

Далі йде нерівно та нерішуче. Чіпляється за стільця…

— Ти п'яний, Борисов…

Борисов мовчить. Щось мимрить… Юнак сідає поруч із Сонею:

— Ви знаєте, Соню, чому я п'ю? Ви може думаєте — я п'яниця! Не думайте так, Соню! Я п'ю тому, що весна і тому, що мені боляче її стрічати…

Юнак поклав руку на Сонине коліно. Їй соромно, але й шкода його. Його слова відзиваються чимось рідним. Їй нагадалося: вона Ася.

— Чому вам боляче? — тихо питає Соня.

— Мені боляче тому, що я вже загубив свою весну й тому, що її не знайду ніколи.

— Ви ще такий молодий…

… За вікном легіт причаївся…

— Соню, — каже юнак, — ви читаєте Турґєнєва? І я його колись читав… А тепер знову весна… Чиясь весна… Ви мені нагадуєте мою весну…

На столі порожні пляшки, недокурки, солоні огірки й оселедець… Борисов сидячи заснув… В хаті повно їдкого диму… А за вікном легіт причаївся…

— Сонічко, не сердьтеся на мене, але мені хочеться поцілувати вас. Поцілувати як сестру, як любу сестру!..

Він нахилився до Соні, обійняв її за плече. Засмерділо горілкою. Соня схвилювалася, почервоніла.

— Не треба.

Він притис її дівоче тіло й жагуче цілував у вогкі вуста…

— Мама йде, киньте!..

… Коли Соня вирвалася з обіймів юнака (це може здалося їй) на порозі із шкіряним портфелем стояв Льова — її легіт весняний…

… Він служив у откомхозі, але хіба
можна всидіти, коли скрізь таке робиться!

Льова нічого не сказав. Він повернувся й, зачинивши двері, тихо вийшов.

Юнак будив Борисова, а той щось мимрив…

… По хвилі з Сониних грудей, десь глибоко з душі, вирвався якийсь тихий, приспаний — визволений стогін.

Вона тихо сіла на стілець і, руками закривши обличчя, вагою всього тіла впала на одкриті клавіші старих, розбитих клавіякордів…

Розгніваний рев вирвався з потрісканого, припорошеного покрівця, дикий, як сама мука…

Кутоватий годинник тікнув і щось прохрипів…

За вікном причаївся весняний легіт…

Р. 1925. Київ.