Сад
Дмитро Тась
Калейдоскоп
Київ: Видавництво письменників „Маса“, 1930
 
КАЛЕЙДОСКОП

Синові моєму — Яремі.

Він підійшов до нашого гурту, коли вже навіть і співати нікому не хотілося. Ватра попеліла. Жевріла в сивім мороці. У досконалім спокої споглядання на різні боки посхилялися верби. Ніби в чорні хустини зап'ялися. Небо блідло дуже тонкими відсвітами рожевого, зеленого. У небесній волозі тихо поринали гарячі зорі. Небесна волога всмоктувала їх у свої відсвіти. Тіні ще не народилися. Ми лежали розкинуті, навколо ватри, стомлені співами, збиранням хмизу, плавбою, вином. Юнаки й дівчата. Тільки одна сиділа осторонь, спиною до нас, ноги спустивши з кручі й дивилася круглими очима, очевидно, по той бік річки. Для нас її спина була різьблений обрис на тлі зеленуватого крайнеба. Обрис був тужний. Чи не тому, що надто весела була Іра досі. А може просто засумувала за Костем, що, маючи пильну роботу, залишився в запорошенім місті. Кость її чоловік.

Ватра жевріла в сивім мороці, але коли з'явився він, так несподівано до нашого гурту, просто з юрби чагарів, вогка гілка, що досі шипіла білим димком, раптом спалахнула, кинувши жмут червоних вогнів на його постать.

Хтось здригнувся, хтось звівся на лікоть, оглядаючи непрошеного гостя, його дивну фігуру. Стоптані салдатські полуботи, обідрана куртка, жалюгідний натяк на капелюх, ба й торішній листок не поминув уплестися до рудуватої, незграбної борідки.

Він присів біля нас мовчки, цілком байдужий, нікого не розглядаючи. Мовчки оперся коліном на свого ціпка. Розломив його на маленькі уламки й поклав їх на вогонь… Хтось сказав:

— Ориґінально!

Але він не відповів нічого. Дивився в огонь.

Мовчанка ставала неприємна. Мабуть він відчув це, хоча скептицизм підказував мені тоді, що він умисне створив тягар цієї хвилини. Не знаю. Принаймні тепер я так не думаю.

Оповідаючи, мені хотілося сховати Іру, що сиділа край кручі, на задній плян. Лишити її так мовчки, як і сиділа вона. Але для того й доводиться згадати, що вона ані тоді, ні потім не ворохнулася. Так і творила для нас тужний обрис. І згадую зараз про неї тільки тому, що, як потім я довідався, кожний з нас це помітив і зафіксував у своїй пам'яті. Тільки.

Отож перервав мовчанку він і досить кумедним способом:

— Заспівайте ще раз „навгороді“.

Але співати нікому не хотілося. Найжвавіший із нас — Андрій налив йому в шклянку горілки. Він не одмовився. Рукавом витер борідку:

— Ви — стомлені діти.

Комплімент був теплий і привертав мимо волі симпатію.

— Ну й не співайте. Я не прийшов дивитися на вас. Я підійшов до вас, що безжурно відриваєте календарні листки, — показати себе. Я підійшов до вас, що під вербами спочиваєте від цієї роботи, щоб підкреслити цей дисонанс, бо я розучився їх зривати.

Він помовчав.

— Ну, чого ж ви не смієтеся? Може, вам ніяково? Але, слово чести, я цілком людина, з усіма людськими органами й шклянка вашої горілки цілком по-людському пече мені шлунок. Дайте шматок хліба.

Пережував скоринку. Простягся на землі й дмухнув у гарячий попіл.

— У добу неймовірного ширяння людського розуму, дуже рідко кого зачіпає геніяльне божевілля товариша Кіхота з Ламанчу, або Дантова любов до Беатріче, рідко кого розворушить чуття, що на смертельних змаганнях з розумом розгойдує тарелі одвічних терезів. Та це й зрозуміло, і нікого, повірте мені, не збираюся я розворушити. Я тільки хочу розказати вам — стомленим дітям — казку. А, коли поснете, й піду від вас. Мовчання приймаю, як згоду…

— Знаєте — тарахкає поїзд. Дуже ритмічно. Свічки в лихтарях підморгують теж ритмічно й, коли засинаєш на горішній лаві, підсвідомість виловлює речення беззмістовне, але чітке, що його виляскують далі колеса, що його підморгують свічки.

— А ти отак, підеш-підеш…

— А ти отак, підеш-підеш…

Змісту ніби не було, а воно настирно лізло в завої стомленого мозку.

За вікнами ніч неймовірно чорна, і, коли поїзд спиняється, крізь одкрите вікно чути мільярди соловієвих тьохкань. Вони — ці соловії — завжди мене чогось турбували, викликали тужне чуття, яке дехто передчуттям величає.

У вагоні людей мало. Якийсь чоловік із дебелою жінкою, якась „чиновница ангельской лиги“, дідок у відставці, юнак з бездумним чолом, а в купе мого героя, на нижній лаві — жінка молода й вагітна. Жінка ця, як він, їхала з Києва до Петербургу. Мала очі надзвичайно м'які й теплі, обличчя трохи за бліде, посохлі червоні вуста. Він клопотався цілу дорогу про неї — бігав по окріп до чаю, діставав „Огоньок“, розважав, як умів. Тепер вона, після довгих зідхань та ворочань, ніби заснула. Моєму героєві було тихо на душі — він вартував її сон, вартував життя, заховане в ній, життя, що ще не почало жити.

А колеса гомоніли в тужний лад його відчуттям. Було дуже тихо, дуже спокійно.

І тоді трапилося.

Спочатку скажений у розпачі зойк паротягу. Один, другий… Далі струсило все довкола, а ще за мить — усе перекинулось, затріщало й заскавучало… Зомліла тиша наступного моменту — була і його млостями. Але не надовго. Зім'ятий він очутився в купі побитого шкла й зрозумів, що катастрофа не тільки не знищила його, але й погребувала зачепити бодай одну його кісточку. Інакше було з іншими. Надлюдські зойки, вигуки, скрежетання — сповнили коробку перекинутого вагону. Через великі труднощі термосіння розляканого організму, він, кінець-кінцем, орієнтувався в хаосі речей, що стриміли сторч головою. В отвір побитих вікон замаячили тривожні коливання червоних, жовтих лихтариків. З коробки вагону почали витягати скривавлені тіла, зойки й прокляття… і раптом цей пекельний хаос прорізав переможний в радості життя, найсвятіший гімн природи… То з купи розчавлених валізок та кошиків — першим пізнанням щастя подиху — кричало немовля.

— Дайте сюди, — заголосив мій герой, немов навіжений, — сюди світла. Давайте лихтаря! — силою вирвав з рук якогось бородача, що вдивлявся зверху. Вирвав і рився в купі чогось, відкидав, тяг зубами, одривав те велике, немов з ляви трагічно похованої Помпеї. Цезориком перерізав те, що маленьке тепле тільце ще єднало з похололим тілом матері. Жінка з надзвичайно м'якими й теплими очима більше не існувала ані для кого. Вона була мертва, а в її ридикюлі не знайшли жодного документа крім квитка «Київ — Петербурґ».

Через великі труднощі, з дитинкою на руках, видобувся він на свіже лісове повітря. Картина жаху — зойки скалічених, перекинуті вагони, вогонь паротягу, що догорав розчавлений, — усе це якось не обходило його: на руках у нього борсалося маленьке й пискляве. Це була дівчинка. Навколо з гаю, з його глибини, цілою повіддю розливалося соловієве тьохкання.

Незабаром решту вагонів підчепив допоміжний паротяг, що його вислали з Гомелю, й за якусь годину всі — налякані й потомлені — ходили плятформою великого двірця, навперейми ділячись, невимовно перебільшуючи, моментами своїх переживань. Але він був вище над усіх. Він гордо мовчав. Він мав на руках найбільший здобуток свого життя, найдорожчу в космосі істоту і… не знав, що робити з нею.

Тут я повинен ніби виправдати героя свого. Він конче мав поспішати до Петербурґу. Він мав там «справи». Він тоді ще зривав календарні листки, числив дні, ходив, заведеним розумом механізмом.

І ось він рішився на той крок, який зробив з нього асуспільне створіння, той крок, що повернути його годі. Коротко кажучи, він умістив тимчасово свою дівчинку до благодійного притулку…

А в Петербурзі його чекав сюприз — у першу ж ніч, після жандарського трусу, його заарештували й протримали в „Хрестах“ три місяці.

Звісно, день волі був для нього й за день від'їзду, але в гомельському притулкові дівчинки вже не було. Її забрав якийсь заможний, бездітний купець, що в Гомелі був проїздом. Коло притулку він зрізав на клені ціпок тим таки цезориком і нагадав собі оте дурне речення:

— А ти отак, підеш-підеш.

Ну він і пішов з кленовим ціпком. Він назвав свою дівчинку Даля й шукав її для себе.

У притулку записаного прізвища купця не знайшли і єдине, що дізнався він про нього — це, що той має велику червонасту бороду, а на вказовім пальці носить величезного діяманта. Бородаті купці з діямантами!… Він кидався на них, як голодний шакал на курку, але скоро переконався, що вони є фалшиві дороговкази, надто багато їх було в російській імперїї…

— Дівчинко, ви спите?

— Ні, я слухаю, — ображено обізвалася Маруся.

— Проте можете спати, але я закінчу.

Зеленасте небо, яснішаючи, всмоктало своєю вологою всі зорі. Між дерев народжувалися шамотливі тіні. Край неба за рікою зашарився. Ватра загасала й не димилася більше. Ми слухали. Верби теж ніби застигли.

Ця дивна людина сіла, підібгавши ноги, підняла комір і руки засунула в рукава.

— Календарні роки відпадали разом з кленовою прозолоттю, — тяг він далі, — але він їх більше не числив. Він залишив «справи». Він був іще зовсім юнак і його скрипка була за достатнє знаряддя, щоб по брудних дворах і майданах зібрати дещицю на денне життя.

На війну його не забрали. Роки він погубив. Але він фізично відчував як десь вона зростає, як десь розцвітає її дівоче тіло, що йому він дав право на наше повітря, наші кольори, наші пахощі. Він бачив, він танув у її округлих, м'яких і теплих, як у матері, очах, він щоразу відчував її лагідну, близьку істоту… І коли їй вийшло сімнадцять років, він її вже любив не як свою дитину — він кохав її, як свою дівчину, свою наречену, дружину свою…

…. В Іркутському він обморозив ліве вухо. В Армавірі інгуші відтяли йому два пальці. У бою під Варшавою він дістав польську кулю в праве плече. В Ізюмі він продав свою скрипку.

Далю, Далю! Хлопці, ви всі любили. Ви цілували повними вустами своїх юнок, ви тиснули їх у своїх гарячих обіймах… Він нікого, ніколи не любив… Він шукав свою Далю. Це божевілля? Погоджуюся. Можливо, він втратив розум підчас катастрофи з поїздом…

Роки він погубив і їхній зміст також, він знав тільки, знав твердо, що Даля має дев'ятнадцять…

— Стомлені діти, — підвисив раптом він свій голос, — чому дивитеся з таким співчуттям? Ви гадаєте, що він її не знайшов? Чому тоді ламав би я кленового ціпка? Я ж спалив його на ваших очах?

— Це… ви! — раптом почув я шепіт над своїм вухом. Це сказала, схилившися через мене, Іра. Та, що досі мовчки сиділа край кручі.

Оповідач здригнувся, але не підвів опущеної на груди голови. Він став тільки щось шукати в пазусі, раптом витяг і, не дивлячись у наш бік, простяг Ірі:

— Це каблучка вашої матері. Беріть же!

Раптом схопився й рівним кроком пішов у чагари, з яких вийшов до нас так несподівано.

— Життя надзвичайно повне. Ловіть його, діти! — почули ми здалека.

Сонце висувалося з синявої хмари червоне й упріле — кинуло свої пестливі пальці по струнах дерев. На землю лягли чітко визначені тіні.

Іра ридала, схилившися на голий стовбур верби. Вона не пішла за диваком, що так щиро хотів нас розважити.

— Я дала йому сьогодні три копійки, — через силу видушила вона. Але раптом заспокоїлася, і звертаючись до всіх, проказала:

— Любі мої, не кажіть нічого Костеві.

Ми врочисто пообіцяли.

Мовчки вертали човном, кожен до своїх календарних справ.

***

За малим не забув калейдоскопа. Я купив його сьогодні на Хрищатику. Признаюся — не для сина, для себе. Сидів і, крутячи, милувався з чудових його варіянтів. Показав цьому харцизяці, а він забажав сам крутити. І докрутився. Розламав картонне вічко й на стіл висипав надзвичайно незграбні та брудні шкельця.

Цей дисонанс, за незнаною мені асоціяцією, і нагадав мені ілюзію дивака з його календарними справами.

Я з щирою подякою поцілував свого хлопчика, але новий калейдоскоп купляти відмовився.

Пообіцяв купити лопату.

Р. 1928. Київ.