Повна збірка творів (Васильченко)/IV/Золота діжа

Повна збірка творів. Том IV
С. Васильченко
III. Крилаті слова
Золота діжа
Харків: Державне видавництво України, 1929
 
ЗОЛОТА ДІЖА.

Про нашого діда казали, що він уміє злодіям одводити очі. Ніби й справді він щось таке мав.

Їдемо оце до схід-сонця в поле. У полі скрізь лежить іще клубками густий туман. Покаже він батогом у поле й гукає:

— А глянь, глянь, — скільки ото сивих кабанів понаганяв він у поле. (А хто саме понаганяв, про те не каже).

Глянеш туди, очам своїм віри не доймаєш — той туман уже не туман: все поле, скільки його очами зведеш, забито чередами сивих кабанів. І вже поки не розійдеться він, все буде маритися, що то сунуть кудись, не потовпляться сиві кабани.

Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо.

А далі:

— Біжи сюди, я тобі загадку загадаю.

Прибіжиш:

— Яку?

— А ось яку: біжать коні вороні, на них узди порвані?

Одгадую і так і сяк — не виходить.

— Ні, — каже, — так ти не вгадаєш, глянь краще вгору.

Глянеш.

— Ну, що ти побачив там?

— Хмари, а більш нічого.

— Подивись краще, може то й не хмари.

Тільки він скаже так, зразу ніби очі тобі розплющаться: вже немає хмар — то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вітрі порозпускавши. Летять кудись, летять і краю їм немає.

Дід-же скаже та й піде собі, а ти як станеш, то й стоїш, мов укопаний, та й дивишся, і про все на світі забудеш — ніби справді заворожений.

Було ще якось улітку увечері. Посеред двору на колодках сиділи всі наші: тато й мама, старша наша сестра і дехто з сусідів. Гомонів між ними й дід: розповідав, здається, байку про німця-астронома, що зайшов ночувати в село до чоловіка.

А я кругом двору, ніби той об'їжчик, хвилюючись і тоненько іржучи, ганяю без перестану на хворостині. А більші діти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ромашами та кропивою позаростала: в дворі у нас почали копати глинище. Стрибають через яму і в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошном м'якою, галасують, аж геть-геть луна ходить. У дворі стоіть такий ярмарок, що за малими великі одне одного не чують.

— Та вгамуйтесь! Не кричіть! Не казіться! Тільки й чути раз-пораз з колодок.

— Та й чого це вони дуріють так сьогодні.

Далі до діда:

— Хоч-би ви, діду, поробили їм що небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.

— Я їм пороблю! Я їх зараз усіх в поросят поперекидаю, — жартує дід.

А нам ще веселіше од того.

На подвір'ї було темно, а далі почало чогось видніти. Ті, що на колодках сиділи, чогось примовкли і дивились всі в один бік. За нашим двором темніли городи, за городами верби рядами, з долини верхи аж до неба попіднімали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квітувала пшениця, і звідкіль увечері вітер тільки її дух приносив, там червоно червонілося, ніби десь у полі огонь пастухи розкладали.

— Адрійку, гов! — гукає дід.

— Чого-о? — одгукуюсь десь за повіткою.

— Скачи сюди, покажу диво!

— Дурите? (Ми з дідом товаришували).

Далебі, ні.

Я хльоскаю батіжком із валу свого вороного й шумлю до діда.

— Ви, діду, кликали мене?

— Іди сюди! — Дід бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дід мене догори дригом поставить. Дід бере силою.

— Дивись — чи бачив ти таке: за лісом за пролісом золота діжа сходить.

Я примовк. Далі як не закричу, як не загаласую.

— Ая-яй-яй! Дивіться! Що воно таке?

Инші діти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки, попідіймали голови.

Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбільшки золота діжа, на очах сходила, червоніла сама і небо червоніло. А на зустріч їй вершечками засяяли верби, мов-би золотими перами втикались.

Тихо стало, як у церкві.

А далі вже я догадався та як крикну:

— Та це-ж місяць зіходить.

Всі засміялись.

— А ти-ж думав і справді діжа?

Що місяць, то місяць — всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь вечір здавалося, що то золота діжа сходить. Діжа та й край, — хоч тобі що…

Діти посідали на краю ями, ноги вниз попускали і розмовляли вже тихо-тихенько, мов-би боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав із хлопців загадку про місяць:

„Серед моря-моря — червона комора“.

Другий — другу:

„Вийшов гість, став на поміст та й розпустив коні по всій оболоні“.

Спершу загадували про місяць, про зорі, про сонце, а далі й усякі инші.

А чарівна діжа сходила, сходила та й потекла через край… Золоте тісто розплилося по всьому двору й городу.

Обмокли в золоті білі пахучі романи, позолотився волохатий полинь, заяскрилась, засвітилась крапива.

Спершу не було видно, а тепер застовбуріли на городі сонячники…

Навіть чорне колоддя серед двору й те прокроплене золотим тістом. А на колодках між темними поставами аж сяє в білій сорочці веселий чарівник дід, що наворожив нам цей золотий вечір.