Пробігає лис голодний,
Через пеньки скаче;
Аж слухає - десь Ворона
На гілляці кряче.
Та й говорить собі стиха:
«Почекай, бабусю!
Не їв м’яса годин кілька,
Тепер поживлюся».
І хвостиком помахує,
Прищурює очі,
Підмовляє її злізти,
А тая не хоче.
Та ще йому, як письменна,
Стала говорити:
«Іди,— каже,— коли хочеш,
На село дурити!..
Бо я знаю, що ти хочеш,
Як псявіра, їсти,
І хіба б я дурна була,
Щоб думала злізти».
«Бог з тобою, голубонько! —
Став лис прикидатись.—
Та тепер вже, зозуленько,
Нічого боятись:
Вийшов указ з того світу,
Щоб мир був усюди,
Щоби мирно собі жили
І звірі, і люди...»
А та собі розважає:
«Брешеш ти, мій враже!»
Далі кругом подивилась
Та й Лисові й каже:
«Та який же мир той буде
Та спокій між нами,
Коли онде йдуть до лісу
Стрільці із хортами?»
«Будь здорова, голубонько!»
«А що то? Куда ти?»
«Таже стрільців несе лихо,
Треба утікати!..»
«А указ же з того світу,
Що про мир писали?»
«Може, вони ще указу
Того й не читали?»
«Ну, не бійся ж, голубчику:
Я лиш так сказала;
Але вашого указу
І я не читала!..»
