Університет для селян у Швеції
| Університет для селян у Швеції Київ: Нове життя, 1913 |
|
|
 |
№
4.
Видавництво
„Нове Життя“.
_-_01.svg)
М. Якимовецький
Університет для селян
у Швеції.
_-_02.svg)
Київ р. 1913.
_-_03.svg) |
|
|
|
|
|
|
.svg)
„На Упсаль, Нутталь, Терн, Вестерс!“ — викрикує кондуктор, одчиняючи навстіж двері на вакзалі в Стокгольмі. Нетерплячі пасажири, що вже з чверть години стояли перед зачиненими дверима, висипають на платформу… Погода — чудова! Сонце сяє і його проміння ріжнобарвною веселкою виграє на шкляній покрівлі вакзального будинку. Там далеко з-поза темної аркади видко клаптик неба; воно так леснить, що на хвильку підняті до нього очі сльозами заходять.
На вакзалі тепер рух незвичайний. На лінії, що йде з Стокгольму в глиб країни, взімку звичайно буває так мало пасажирів, що цілий поїзд складається тільки з пяти-шости вагонів. Але тепер — річ зовсім незвичайна: наступає страстний тиждень. Урядові інституції зачинено на кільки днів; роспущено з шкіл учнів, парламент припинив свої засідання на два тижні.
В Стокгольмі, як взагалі у всіх великих містах, працюючий люд в значній частині складається з елементу зайшлого з провінції, що не зв'язаний з столицею і тільки перебуває в ній де-який час — скільки місяців або скільки літ — в залежности від того, скілько часу вимагає наука або заробіток. Зате люд той міцно зв'язаний з провінцією, рідним селом: через те, допіру починаються чи то свята, чи то літні вакації, — з Стокгольму сила подорожніх прямує на села.
Поміж нинішньою публікою є багато чиновників, студентів і письменників, але найбільше послів до парламенту (депутатів). Здебільшого то багаті діячі та селяне-мужики. Всі вони поспішають скористуватись двома тижнями одпочинку, щоб побувати вдома, подивитись до хязяйства, поля і т. ин. Тим поїздом їде стільки послів, що його прозвали „посольським“. Навкруги ви бачите обличча, добре відомі з ілюстрованих часописів. У вагонах 1-го класу сидять переважно члени верхньої палати парламенту, майже виключно власники великих земельних маєтків. Друга палата (низча) складається а представників простого народу. В верхню палату вибіраються такі, що мають 2,000 річного прибутку. Вибіраються на 9 літ од волостів і великих міст. Щоб мати право бути вибраним до другої палати, треба мати річного прибутку коло 400 карб.; вибірають сюди послів на 3 роки звичайним голосуванням села і містечка. Партія селянська майже завжди буває найбільша в парламенті.
В однім вагоні 8-го класу сидить скільки типових селян; на них довгі жовті чумарки з простого сукна, на шиї клітчаста бавовняна хустка — це звичайне вбрання селянина з провінції Далікарлія. Всі вони скидаються один на другого: сухе, костисте темно-жовте обличчя з великими вилицями; на лицях дві глибокі борозни, — такі борозни мають навіть молоді люди, бо всі вони призвичаєні вічно ссати коротеньку люлечку; — лоб вузький, високий, трохи сплющений, волосся гладке, рідке, підстрижене кружалом. В обличчі видно впертість, а в маленьких сірих очах світиться розум і жвавість. Вони і на хвилинку не випускають з рота маленьких деревляних люлечок і, тілько спльовуючи часом гірку тютюнову слину, уважно слухають, що говорить худорлявий дідусь, також типовий далікарлійський селянин.
Розмова тепер обертається коло дому і господарства. „Почому продавали воли?“ „Коли треба гній вивозити?..“ ще вчора ті самі мужики розбірали важні державні діла, і їх голос нераз давав перевагу в тій або иншій справі, важній для цілої шведської держави. Дідусь, якого всі слухають з такою увагою — то Лісс-Улоф-Лярсон, що протягом десятка літ засідає у парламенті, — людина дуже відома у Стокгольмі, на честь якої скомпоновано навіть пісеньку, що її виспівувала шкільна молодь.
Це один з найбагатіших селян в далікарлійській провінції, яка одіграла значну ролю в історії Швеції і в якій селяне давно вже здобули собі незалежність і великий вплив на життя держави і суспільства Лісс-Улоф-Лярсон має чималий шматок землі і крім того, як кажуть, в банку великі гроші. Скільки грошей назбіралось в його кишені за ціле життя ощадности, — того, запевне, ніхто не може знати, навіть його сини, з котрими він поводиться дуже суворо. Не дав він їм иншого виховання, крім обов'язкової трьохлітньої науки в початковій народній школі; вони мусять носити просту мужицьку одежу і ходити за плугом і бороною. Суворий батько не одріжняє своїх синів од наймитів, що в нього служать. Жінка його і дочки вбіраються також, як прості мужички, і роблять найчорнішу селянську роботу: сами доять корів і доглядають за товаром. Коли в парламенті не буває засіданнів, Лісс-Улоф-Лярсон їде додому, де і сам провадить життя суворе і працьовите. Од його очей не сховається жадна дрібничка і без його відома та дозволу не витрачується ні один шаг. Вчився Лісс-Улоф-Лярсон тільки в початковій школі, але прирождений розум і довголітнє пробування в парламенті не дають помітити браку початкової освіти.
В парламенті він промовляє не часто і не багато, — за те кожна його промова, виголошена тоненьким писклявим голоском, становить важну подію. Бояться його всі супротивники: дякуючи практичному розумові, він здобув собі таку пошану між селянами, що його волю в цілій Далікарлії вважають за закон. В парламенті бояться не його красномовства. Сила його полягає не в дарі слова: звичайно він більше мовчить; але коли здіймається питання про державний бюджет, тоб-то треба установити на цілий рік державні видатки і прибутки, тоді вже Лісс-Улоф-Лярсон перестає мовчати і виступає одним з найперших. З кожним, хто тільки звертається до парламенту, бажаючи побільшити грошові видатки чи то на військо, чи то на нові залізниці, чи на нові школи, чи там ще на щось Лісс-Улоф-Лярсон починає немилосердно торгуватись. Зоднаковим запалом він змагається і з тим, хто бажає невеликої грошової запомоги, і з тими, що розвивають широкі плани величезних державних змін, які вимагають милійонних жертв. Він звик торгуватись і переконаний, що всякий хоче витягнути з державного скарбу як найбільше і що коли добре тільки з ним поторгуватись, то він зробить теж за половину ціни. Не раз бувало аж чудно дивитись, як впливові особи й вчені професори покірливо зверталися до впертого мужика, викладаючи йому свої плани, і свою науку, і приймали з ввічливою усмішкою на устах і потайною злістю в душі його уваги й одповідь.
Вплив селянського сторонництва що-раз зростає і число селян у шведськім парламенті збільшується що року. Коли справа освіти народу є всюди справою великої ваги, то в такій демократичній державі, як Швеція, вона стоїть на першім місці.
У багатьох країнах (на нашій Україні особливо) не в кожнім селі ви знайдете навіть початкову школу, а в Швеції вже давно істнують для селян так звані „університети“. В тих університетах прості селяне здобувають широку освіту і такі знання, про які нашим землякам ще й не снилося. От-що розказує про ті селянські університети, про порядки і науку в них, наша землячка, покійна Софія Ковалевська, що була професором у стокгольмськім університеті. Давно зацікавилась вона тими науковими закладами й, щоб близче придивитись до них, поїхала, користуючись великодніми вакаціями, таким „посольським поїздом“ в одну шведську місцевість, де є університет для селян, директор якого був її знайомий.
— Після п'яти годин в вагоні — розказує С. Ковалевська — я злізла на станції Саля, де ждала підвода, прислана по мене з школи. Дальшу подорож треба було зробити вже на возі.
У Швеції взагалі дороги дуже добрі, але весною, через глинястий ґрунт, колеса грузнуть в густім болоті. Навкруги нас звичайний шведський краєвид: невисокий сосновий або ялиновий ліс, де-не-де тільки видко білу, тепер ще зовсім голу, березу, або червоніє вкрита пухкими бруньками верба. Де-не-де стремить сірий камінь, обліпляний жовтим мохом і почорнілим листом торішньої папороті. Місцями ліс перерізують невеличкі нивки, коло котрих стоять селянські хатинки, помальовані червоною фарбою.
Сел, таких як наші, в Швеції зовсім немає. Тут селяне осідають окремими хуторами, досить далеко один од одного, і ті червоні хатки, що порозкидані між сірими скелями і темно зеленим лісом, наче величезні макові квітки, надають цілій околиці якийсь незвичайний для нас вигляд. З болота і левад підіймається сірий опар. Де-де на дні рова або в щілинах скелі видно ще слід торішнього брудного снігу, бо тут холодніше, ніж у Стокгольмі і взагалі на побережжі моря.
Земля тут не дуже родюча і людина мусить вести тяжку боротьбу, щоб придбати собі хоч потрібне. Коли їдеш по такій нудній дорозі, в весняну мряку, серед рідкого лісу і убогих полів, дивною здається навіть думка, що десь тут може бути селянський університет. Як і звідки могло взятись тут таке з'явище, в тій убогій країні, яку природа так любить, як мачуха не рідну дитину?.. Але дорога вже повертає ліворуч, і перед вами, як з землі, виростає великий мурований будинок, обсажений великим садом. Його збудовано ще р. 1876, — коштував він разом з ґрунтом 38,000 карбованців.
Ціла сем'я директора вибігла на ґанок мені на зустріч і вітає мене сердечно. От і сам директор — п. Гольмберг — чоловік літ під сорок; він написав скільки праць про виховання. Його жінка трохи молодша: вона ще пристойна блондинка, рум'яна, кругловида,з справжніми шведськими блакітними очима, — сестра відомого шведського поета Бота; сама вона також має літературний хист: написала скільки оповіданнів з народнього життя й видала збірничок поезій. Дітей вони не мають; зате живуть у них чужі дівчатка — їх далекі родичі. Треба знати, що в Швеції всюди кидається в очі велике число дівчат. Взагалі женщин у Швеції більше, ніж мужчин; крім того тут є такий звичай, що молода дівчина, як тільки-но дійде до дівочого віку, покидає на рік-два своїх батьків і виїзжає до далеких родичів або знайомих, щоб побачити инших людей і придивитись до їх звичаїв. У домі кожного сельського пастора або учителя напевне зустрінете дві чи три молоді дівчини, які вносять невеличку місячну плату і живуть деякий час у чужій сем'ї, як свої: беруть участь у всіх її ділах, привчаючись до хазяйства під доглядом самої господині.
Помешкання директора дуже вигідне, кімнати умебльовані трохи по старосвітському. Вітальня досить простора, в кутку — велика груба з кафель; на грубі — сила ріжних річей і цяцьок і купляних, і своєї роботи. На долівці перед канапою широкий килим, а по кутках канапи гаптовані подушки, — все те свідчить про довгі зімові вечорі, коли збірається тихо й спокійно ціла сем'я за одним великим столом, про довгу низку родинних і різдвяних свят, коли є звичай мінятись подарунками.
Тут після вечері директор вигідно сідає в фотелі на коліщатах, його жінка й панни дістають з кошичків роботу. Незабаром хтось постукав у двері, і до хати увійшло коло десятка учнів, молодих селян, в довгих чумарках; їх чоботи голосно риплять, але помітно, що вони силкуються ступати тихо. Побачивши незнайому людину, вони спиняються коло дверей, ніяково переглядаються, — але господиня чемно запрошує їх сідати коло столу в гурті.
— То вже в нас такий звичай — каже директор, — що частина учнів проводить вечорі в нашім товаристві. Всіх у нашій вітальні вмістити було б не можна, отже вони приходять сюди по черзі. Часами про се, про те балакаєм, иншим разом я щось голосно читаю, а инколи слухаємо музику. Всі вчаться співати в учителя, а де котрі з них, що мають добрий голос, просять мою жінку, щоб їм пригравала, і під її проводом виучуються пісень на два і чотирі голоси. Решта учнів робить гімнастичні вправи, або пробує свою силу в боротьбі. І справді, знадвору було чути веселі голоси і біганину.
— Роскажіть мені, будь ласка, докладно, – звернулась я до директора, – як йде діло в вашій школі і взагалі, як стоїть справа в університетах для селян у Швеції?
Директор, як і всі люди, що цілою душею віддані єдиній справі, яку вони щиро полюбили, охоче згодився і, маючи перед себе уважного слухача, почав викладати мені цілу лекцію про історію і розвиток тих університетів і про їх теоретичну мету і призначення.
Проект заложення вищих селянських шкіл з'явився найперше в Данії коло 1850 року, і його творцем був вчений педагог Грундвіг [2]. Мета, якою він тоді керувався, була чисто релігійна. Він був переконаний, що чоловік неосвічений не може бути справжнім християнином, отже в християнській країні не можна лишати народ без освіти. Треба йому показати і дати змогу добре зрозуміти велику правду християнства, треба розвинути його розум, поширити його світогляд. Крім того він гадав, що розум дитини може засвоювати тільки одинокі з'явища; а розум людини дорослої може зрозуміти їх загальне значіння. Отже, щоб наука була дійсно користна для людини, тоб-то допомагала її моральному розвоєві, не можна обмежитись тільки школами за-для дітей. Як би дитину не вчили, вона ніколи не зможе зрозуміти всього, як слід. Через те потрібні такі школи, до яких могла-б вступати молодіж селянська в таких літах, коли розум найлекше ловить нові вражіння і коли він вже здатен самостійно виробляти певні погляди, певні провідні думки, що можуть керувати цілим молодим життям. Так міркував Грундвіг, і такі міркування напутили його відкрити першу школу за-для дорослих селян. Швидко на цю школу всі звернули увагу, і незабаром шляхом Грундвіга пішло чимало однодумців і наступників. Закладування вищих шкіл для селян почали в Данії вважати за добре християнське діло, і число таких шкіл рік од року почало зростати. Здебільшого їх фундовано на приватні жертви. Багаті люде часто віддавали на ту мету значну частину своїх маєтків, не один чоловік зрікся блискучої університецької посади на користь тих шкіл. Наприклад, відомий фізик Поль-де-ля-Кур, якого не раз запрошували і до данських, і до німецьких університетів, волів зостатись на все життя простим учителем у селянській школі в Аскоу (на острові Юланд).
Спочатку наука в вищих селянських школах мала характер чисто релігійний і її метою було моральне виховання простих людей. Найбільшу увагу звертали на науку історії, при тім на першім місці стояла історія євреїв, „народу Божого, якому Провідіння доручило приготовити людей до приняття Месії“. Після того йшла історія рідного народу, але і її викладали з християнським освітленням. Але згодом трохи змінився той занадто тісний, релігійний характер данських шкіл, під впливом потреб і вимог часу. Разом з історією заведено було тепер початкову математику, науки природні і багато инших загально-освітніх наук.
Тепер у маленькій Данії шкіл для дорослих селян є дуже багато; багато з них дістає грошову допомогу від уряду. Хоч наука в тих школах має більше свіцький характер і духовенство не грає там визначної ролі, тим часом ще й тепер більшість шкіл зберегла в собі дещо, що нагадує про їх колишній релігійний напрямок. При кожній з них для учнів є спільне помешкання. За спільним простим обідом щодня збіраються директор, учителі і вихованці, і обід проходить в поважній бесіді. Ціле життя директора мусить бути присвячене школі і не повинно відріжнятись од життя простих людей, для котрих воно повинно служити за живий приклад. Жінка директора завідує всім господарством: вона піклується щоденними потребами учнів. Її обов'язки не легкі. Жінки, що звикли до вигідного життя, не можуть довго нести того тягара і трапляється вмірають з сухот.
У Швеції і Норвегії селянські університети викликали до життя инші причини; з'явилися вони там підчас великого політичного перевороту в тих країнах, який стався 22 червня 1866 року. В порівнянні з иншими європейськими країнами, на скандинавськім півострові простий народ здавна мав значно більші політичні права. Панщини в Швеції не було ніколи, тим часом до 1866 року шляхта і там користувалась великими привілеями. Правда, і инші стани людности мали своїх заступників у шведськім сеймі, але в такім незначнім числі, що більшість голосів завжди належала шляхті, яка й заправляла всіми державними справами. Але року 1866-го зміна основних установ країни, себ-то конституції, повернула справу в инший бік. В Норвегії шляхецький стан було цілком скасовано, а в Швеції за шляхтою лишилося тільки невинне право — мати свої родові герби в так званій „рицарській залі“, приписувати до своїх назвиськ додаток „af“ і т. ин. Але в політиці всі стани почали користуватись рівним правом, опріч безземельних або зовсім бідних. Право подавати голос на виборах послів до парламенту, що належить кожному власникові навіть найдрібнішого шматка землі, як і тим, що платять податок, починаючи від 400 карб. річного прибутку, дало політичну перевагу селянам, яких у Швеції є найбільше; але безземельні, „халупники“ і ті, що живуть по наймах, не мають того права, бо їх маєток не одповідає й тим невеличким вимаганням, і вони через те не беруть участи в виборах.
Одночасно з політичним переворотом для простого народу була заведена в Швеції і Норвегії обов'язкова і безплатна наука в школах. Волості і міські управи повинні утримувати таке число початкових шкіл, щоб було в них місце для кожної дитини, не зважаючи на стать, бо на скандинавськім пів'острові початкові школи — спільні для хлопців і дівчат. Потрібні на ті школи гроші беруть з загальних податків; за науку в школі не платиться нічого і часто, коли батьки доведуть своє убожество, то й книжки і все потрібне для науки видаються дітям дурно. Через те тут ніхто не може одмовитись посилати своїх дітей до школи; і коли батьки не роблять того по добрій волі, то їх примусять, накладаючи певний штраф грішми. Такий саме штраф загрожує кожному майстрові, кожному фабрикантові, який приймає до себе дитину, що не має свідоцтва про скінчення 3-х літнього курсу в початковій школі.
У початкову школу приймають дітей од 8 до 13 літ. Курс науки в школі обіймає: читання, писання, чотирі арифметичні справи й елементарні відомости з історії та географії рідного краю. Виучують учні також і молитви, які проказують перед і після лекції. Але окремої науки релігії в початкових школах нема; науку віри хлопці й дівчата виучують аж потім, коли по скінченню школи пастор готує їх до причастя.
Учителі і вчительки селянських шкіл повинні скінчити учительську семинарію, курс якої підходить до курсу наших реальних шкіл. За навчання вони беруть од 200 до 600 карб. на рік по селах і од 450 до 1250 карб. у місті.
Після р. 1866 число початкових селянських шкіл швидко стало зростати; можна було боятись, що для них не вистарчить здатних учителів. Але тим часом учителі знаходились, бо тоді як раз серед шведської інтелігенції прокинулось велике зацікавлення простим народом, особливо серед університецької молоді. Коли переглянемо шведське і норвежське письменство кінця 60-х і початку 70-х років минулого століття, ми побачимо багато оповіданнів з життя простого народу. Першим твором того роду, твором, що становить епоху в скандинавськім письменстві, були славнозвістні оповідання з мужицького життя Б'єрнсона. Не всі оповідання, які тоді з'явились, мають однакову вартість: багато з них самі свідчать, що їх авторі не знайомі доладу з простим людом та його життям; але вже поява такого числа тих оповіданнів виявляє велике зацікавлення народом освічених верств суспільства. Оповідання видатних письменників розбуджували таке зацікавлення особливо серед молоді, кликали її на новий шлях міцного єднання з народом. І молоді люде, які блискуче кінчали університети, замість того, щоб добиватись високих посад, присвячували свої сили й знаття добру народа, вступаючи в ряди вчителів селянських шкіл.
Тоді саме виникла думка утворити в Норвегії школи для дорослих селян. З початку в Норвегії завели були такі самі школи, як і в Данії. Але швидко напрямок тих шкіл цілком одмінився. На чолі шкільної справи стають найвидатніші проводирі народньої партії в Норвегії — Б'єрнсон і Ульман. Перший з них виголошував загальні промови на зібраннях селян, писав по всяких часописах — і щоденних, і місячних — і будив у найкращій і найвражливішій частині молоді запал до народньої справи. Другий тоді саме допіру скінчив університет, але, завдяки красномовству, яким вславився на студентських зібраннях, здобув собі таку популярність, що зараз таки, після університету, виборчий комітет демократичної партії в Християнії доручив йому кандидатуру на посла до парламенту. Ульман проте не згодився її прийняти, хоч і міг би таким чином одразу зайняти блискуче політичне становище, і волів присвятити себе справі селянських шкіл.
Але у нього не було потрібних засобів, щоб одкрити власну школу, а з тих шкіл, що були вже в Норвегії, жадна не була йому до вподоби, — отже-ж він почав їздити з місця на місце по країні і читати селянам лекції, пробуваючи по три-чотирі місяці в найглухіших закутках. Так мандрував Ульман скільки літ разом з своєю молодою жінкою. Зпочатку йому не дуже щастило. Місцеве духовенство всюди дивилось на нього скоса, навіть часто ставилось неприхильно, бо бачило в ньому небезпечного для себе конкурента. Селяне також не дуже брались за науку і на лекції Ульмана дивились, як на якусь панську примху, що може „Бог знає до чого довести“, — і через те приймали його не щиро. А що Ульман навмисне вибірал глухі закутки країни, куди ще ніколи не заглядав промінь освіти, то траплялось дуже часто, що збірав він коло себе ледве 10—15 слухачів. Одначе це не знеохотило його до праці, і він викладав науку з таким самим запалом, як коли б мав перед себе значну, уважливу й прихильну авдіторію. Але потроху слава його почала зростати і ширитись поміж селянами; слухачі почали сходитись до нього з усіх сторін. Нарешті він придбав собі такої слави, що парламент норвезький постановив видати йому допомогу грішми на збудування постійної школи для дорослих селян по його власному плану. Саме тоді досталася Ульманові невелика спадщина, і він її також повернув на ту саму мету. Він збудував школу, або-краще назвати — університет для селян, — і тепер та школа є одним з найбільших наукових закладів в Норвегії. В тій школі дбають більше про загальну і політичну освіту селян, ніж про релігійно-моральне виховання, як то було зазначено в плані Грундвіга.
У Швеції перші вищі школи для селян було відкрито на державні кошти, дякуючи так званому „мужицькому сторонництву“ в парламенті, яке з самого початку стало між иншим домагатись для селян шкіл такого роду.
— Будучність Швеції тримають в своїх руках селяне, — додав Гольмберг. Фабричний промисел не може розвинутись тут так широко, як у Західній Європі і Швеція напевне ще довго зостанеться країною хліборобів. Велика земельна власність починає підупадати, і земля дробиться що-раз більше. Звичайно, в тих країнах, де селяне живуть більш-менш заможно і в житті своєї держави становлять політичну силу, там скаржаться на них за їх консерватизм, за те, що вони вперто противляться всяким навіть користним реформам. Але це звичайно залежить од того, що там освіта народу і його моральний і розумовий розвій не йде в парі з розвитком його добробуту.
Взагалі у Швеції, за винятком її полудневої частини — Сконії — земля не дуже врожайна і потрібує великої праці. Більшість селянських грунтів може прокормити сем'ю селянина тільки тоді, коли вся челядь працює коло неї ціле літо. Тим часом лишаються довгі зімові місяці, коли вся сем'я має багато вільного часу. В тих місцевостях, де грунт дуже вже невдячний для хлібороба і він не зміг би прогодуватись виключно з землі, там кожен селянин зімовою порою шукає собі на стороні заробітку; але там, де користь з землі добра, там людина воліє взімку відпочити. Треба до цього додати, що в багатьох сторонах Швеції і Норвегії, як наприклад на шхерах (на островах), зімою через великі бурі і снігові замети людність буває на цілі тижні одрізана від инших місцевостів. Отже не дивно, що через таке примусове безробіття і життя осторонь од решти світу і людей в простій людині можуть прокинутися всякі звірячі інстинкти. Навіть в околицях самого Стокгольму — як казав директор — можна здибати цілком диких морально людей. Спитайтесь першого шведського юристу і він напевне вам скаже, що нема такого звірячого вчинку, такого прикладу зхиблення, морального почуття, які б не траплялися що року серед людности на островах коло Стокгольму. Тим часом людність тут не вбога. Отже подумайте собі, яка то потрібна річ ті школи, куди можна посилати молодих селян зімовими місяцями й де могли б вони здобути науку й моральне виховання.
— Дозвольте мені — сказала я директорові — звернути увагу ось на що: я думаю, що селянинові немає жадної користи посилати свого сина-робітника до такої школи, де він може здобути науку тільки загального характеру, яка йому не здасться в житті?
На те п. Гольмберг одповів, що на практиці виходить инакше. Тепер Швеція на свої чотирі милійони людности має коло 40 таких вищих шкіл, або університетів. Школи ремісничі і хліборобські істнують майже в кожнім провінціяльнім місті; гімназія і університет готовлять священиків, чиновників, лікарів та адвокатів. Селянські університети мають мету зовсім иншу: не одриваючи селянина від землі, не вироблюючи з нього машини, здатної до такої або иншої фахової роботи, вони дбають про те, щоб розбудити в ньому почуття власної гідности, дати йому хоч загальне розуміння тих великих скарбів, що людськість зібрала на полі науки й мистецтва, і зробити приступними йому ті багацтва людського розуму, які до тієї пори були виключним привілеєм освічених верств суспільства. От та ідеальна мета, до якої простують селянські університети. Ні свідоцтв, ні жадних прав ці університети не дають; їх вихованці не достають жадної безпосередньої користи. Треба також знати, що тоді як у гімназіях, з їх восьмилітнім курсом мертвих мов, наука безплатна, — в університетах для селян од учнів, які но тільки не мають свідоцтва про вбожество, беруть досить високу плату: 50 кор. (25 карб.) на рік. Проте в Швеції сила хлопців і дівчат вчащають до такої школи. Не тільки заможніші господарі але навіть убогі й наймити посилають туди своїх синів. Буває, що бідний селянин кільки літ збірає гроші, побивається, аби тільки мати змогу провести дві-три зіми в вищій школі. Повернувшись до рідного села, він довго, ціле життя своє, пам'ятатиме про те, як був він у школі, і з великим задовольненням і щирим запалом усім росказуватиме про той найщасливіший час свого життя. Посилає до директора листи і має за святий обов'язок повідомляти його про найважніші події в свому житті: про смерть батьків, про своє одружіння, про вродини першої дитини і т. ин. Тут директор показав цілу в'язку листів, в яких учні, що вже кільканадцять літ як вийшли зі школи, прохають у його поради в ріжних прикрих випадках життя. Що року школа святкує своє „свято“, на яке з'їздяться майже всі колишні школяри, — і ті свята дуже сприяють тому, що межи бувшими учнями і школою не зникають щирі відносини. Повні захоплення оповідання тих, що вертаються зі школи, підбадьорують решту молоді з того самого села і заохочують її йти до школи вчитися.
У Норвегії й Данії здебільшого в селянських університетах вчаться вкупі хлопці й дівчата. А в Швеції майже всюди є два окремі курси: взімку для хлопців і влітку для дівчат. Молодий парубок або дівчина не охоче жениться або виходить заміж за особу, яка не скінчила такої самої науки. Бувають навіть випадки, що молодий парубок „з учених“ сподобає собі дівчину, але вимагає від неї, щоб до весілля вона побувала і повчилася в університеті, — і через те молоді відкладають весілля на рік або на два. Буває також, що молоде подружжя після весілля їде разом до одної з шкіл, де йде спільне навчання.
Само собою, що з школи учні виносять багато нових звичок і потреб, які раніш не були звісні в їх селі. Можна наперед сказати, що одночасно з заложенням в якій-небудь місцевості селянського університету, також там з'явиться скільки бібліотек, згуртується співоче товариство, почне виходити місцевий часопис і т. д., — і, навпаки, зменшиться число шинків. Таким робом культурний вплив вищої школи обхоплює широкі простори.
Директор, який керує цілим університетом, має велике значіння. Од нього залежить, яких вибрати вчителів і який напрямок дати вченню. Що до посади директора, то з матеріяльного боку вона досить добра, краща навіть за посаду вчителів гімназій: одержує він од 1500 до 2000 карб. на рік грошима, велике помешкання й чималий шматок землі під садом і городом. Через те здатних кандидатів на кожну вільну посаду директора завжди є досить. Директора вибірають на 5 років. Коли за той час він добре дбав про школу і добре вів шкільне діло, то його зоставляють і на других 5 років і т. д.
У головах школи стоїть рада, що складається з п'ятьох членів. Одним з тих членів є сам директор школи; двох членів вибірає волость, а других двох вибірають ті, що щось пожертвували на школу. Оці останні здебільшого бувають з селян. Треба зауважити, що звичайно у всіх своїх стосунках з директором селяне виявляють багато такту і делікатности, і коли бачать, що директор виконує свої обов'язки, як слід, то дають йому цілковиту волю в його ділі.
— Скажіть, будь ласка — спитала я, — як ставиться до вашої школи місцеве духовенство?
— На нашу школу духовенство не має жадного впливу — одповів п. Гольмберг. Зпочатку воно дивилося на нас лихим оком, думаючи, що ми хочемо підірвати його вплив на народ. Але згодом переконалося, що наша мета зовсім инша, що ми не втручаємося в його справи. Тоді воно поставилось до нас добре. З нашим священиком — додав п. Гольмберг — я живу, як личить доброму сусідові; часто він нас одвідує, але тільки як приятель, а не як учитель віри. Наука віри не входить в наш шкільний план бо між учнями с багато таких, що не належать до пануючої в державі церкви. Між околишньою людністю багато є сектантів, особливо анабаптистів, — і ці останні дуже щиро почали вчащати до нашої школи, одколи переконалися, що школа зовсім не думає навертати їх до церкви державної.
Однакової для всіх шкіл програми нема. Сам директор, в залежности від розумового рівня слухачів і потреб часу, встановляє таку чи иншу програму науки. Розуміється, що тут багато залежить од більшої або меншої здібности самого директора. Коли но тільки він зможе придбати довірря учнів і суспільства, то вони цілком здаються на нього і його педагогичний досвід. Само собою, що тільки при такій умові, себ-то ведучи шкільне діло відповідно власним поглядам і на власну одповідальність, можна всього себе йому присвятити.
— От, наприклад, ми обоє — додав п. Гольмберг, мило подивившись на свою жінку, — так приросли до школи, що вона заміняє для нас дітей, яких нам Бог не дав, і от вже швидко мине 15 літ, як ми присвятили їй ціле наше життя.
— Чоловікові мому давали инші користніші, значніші посади — каже з гордістю пані Гольмбергова: — ще коли був він молодим, професорі в Лудзі підмовляли його зостатись при університеті і взятись за наукові досліди. Потім вже мій брат і гурток других письменників старалися притягнути його до співробітництва в своїй газеті. Але ще ніколи і на думку не спадало нам жалкувати, що чоловік мій не прийняв отих запрошеннів, бо, напевне, жадна инша діяльність не задовольнила б нас так, як теперішня.
У розмові про селянські університети пройшов час швидко. Великий стінний годинник пробив вже 11-ту, — на селі то вже пізня пора. На нині розмови буде досить; прощаємось… Мене одводять до вітальні, де я знахожу цілі гори гаптованих подушок і укривал.
Другого дня ранком, так коло години шостої, розбудив мене галас на коридорі і тупотіння ногами. Було чути, що ступає з сотня ніг у тяжких мужицьких чоботях. Цілий горішній поверх шкільного будинку складається з маленьких кімнаток на одне вікно. В кожній кімнатці стоїть два ліжка, комода, простий великий стіл і поличка для книжок. То кімнати для школярів. Не всіх учнів можуть вмістити ті кімнати, бо їх звичайно буває 30-40. Коли учнів буває зо сто, то багато з них мусить жити в сусідах по селянських хатах.
Шкільний рік починається 1-го жовтня (октября) і тягнеться до початку або й до кінця квітня (апріля), — в залежности від того, коли починається робота в полі. В тій школі, яку одвідала п. Ковалевська, класи містяться в чотирьох великих світлицях, які добре провітрюються. Тут на стінах порозвішувано карти і ріжні малюнки з природознавства. В одній світлиці стоїть великий глобус — вид землі. При школі є також порядна бібліотека.
Крім директора школа має ще одного постійного вчителя, а опріч того наймається що року вчитель співу і рисування. Парламент що-року видає на кожну таку школу 1900 карб., а волость — 2350 карб. Кожний учень платить по 25 карб. З грошей тих береться плата директорові — 2000 карб., його помішникові — 1000 карб., на других припадкових учителів по 400 карб. на рік. Що зостається, те йде на опал і світло, а також на книжки і инші шкільні потреби. Лекції починаються ранком о 7-ій годині. Вступають селяне до школи в літах од 18 до 25-ти, але бувають між ними і старіші. Ось, наприклад, — чоловік, вже не молодий на вигляд, обличя має худорляве, просивий вже. Має він років 33, але, подивившись на нього, можна дати йому сорок з гаком. Він належить до безземельних селян, — коваль. Цілих 10 літ збірав гроші, щоб мати змогу провести зіму в школі, і тепер він учиться з запалом, хоч наука не дається йому так легко, як його молодшим товаришам. Все, що здобув він в початковій школі, давно вивітрилось йому з голови. Спрацьовані руки призвичаїлись до праці зовсім иншої, і дуже невміло тримають перо; видно, що кожне зусилля його мозку коштує йому великої праці. Краплі поту виступають на його червонім чолі. На питання, чи задоволений з свого пробування в школі і чи не шкода йому виданих на науку грошей, — він одповів тоном глибокого переконання: „Що ви кажете? Адже я, поки не був тут, не був і людиною…“ Його молодші товариші легче запамятують усякі наукові відомости, ріжноманітність яких просто може здивувати. З історії і географії вони знають багато хронологічних дат і подій. Дуже добре вивчилися арихметики і легко розвязують найтрудніші завдання. Де-які самохіть вчаться алгебри і геометрії. І все те за одну зіму!
— Ви не поймете віри, які здатні до науки оті здорові мужицькі уми, що їх не висушило ще багатолітне попереднє зубріння, — зауважив п. Гольмберг. Здається, що мізок їх виліпляний з м'якої глини. Що тільки їм покажуть, про яку тільки нову відомость їм скажуть, — все те одразу зостається в їх пам'яті.
— Але чи їх не мучить і не знесилює та тяжка праця? Чи не одбивається шкодливо на їх здоров'ї такий наглий перехід од праці фізичної до праці розумової?
— Перші два-три тижні після вступу до школи вони скаржаться на біль в голові. Я міркую — каже п. Гольмберг, — що це головним робом залежить од того, що вони незвичні до сидячого життя, їм бракує руху. Тепер ми завели гімнастику і ввечері уряджуємо ріжні гри і гони. Це має добрі наслідки: під кінець першого місяця пробування в школі учні зовсім звикають до шкільного життя і більше не жаліються на слабість.На прохання учнів при школі заведено науку рисування і малювання, і де які з них виявляють великі здібности в тім напрямі. Показали мені кільки проектів домів — роботу школярів; такої роботи не повстидався б навіть справжній технік. Пишуть учні досить добре, але навдивовижу подібно один до другого. Не знаю, чи залежить це від прирожденого всім людям чуття наслідування, чи може од особливої методи, що її прийняв учитель; але та схожість в характері письма дуже велика.
Дуже цікаво ведуться заняття в школі по обіді. Щоб призвичаїти молодих селян до виборчої процедури, часто директор уряджує таку забаву: учні голосують, вибірають членів волости, потім одбувається засідання, на якому звичайно розбірається одна з найбільше пекучих справ селянського життя.
Иноді директор голосно щось читає, після чого наступає загальна бесіда з приводу прочитаного. Нині п. Гольмберг росказував про відкритя Америки. Захоплюючись власним оповіданням, він в художніх виразах коротко переказує ту найкращу поему історії: скільки то перешкод мусів побороти Колумб на своїй дорозі, як трудно було йому підтримати згоду поміж товаришами, як йшли дні за днями і вже надія зникала, яких способів мусів ужити Колумб, щоб випрохати в них ще хоч тиждень і не вертатись, як нарешті вичерпались всі його сили і вже було порішено вертатись додому, як в останню хвилину, коли здавалося, що все вже згубляно, рознісся з щогли крик: „земля, земля!..“ Треба було бачити, який запал розбуджувало в серцях молодих слухачів те оповідання, відоме нам ще з малих літ. Особливо все, що торкається Америки, дуже цікавить шведських селян, бо серед них дуже поширена еміграція до Америки, і певне немає такої семі, яка б не мала хоч одного з своїх членів у тій далекій стороні.
У класі панує така тиша, що й справді чути, як муха летить. У всіх очі звернені на директора, і тільки иноді чиєсь зітхання на хвилинку перерве тишу. Гадаю, що навіть найпопулярніший університецький професор був би радий, коли-б у своїй авдіторії мав таких слухачів.
На другий день було свято, і лекцій в школі не було. Користуючись вільним часом, я — розказує далі п. Ковалевська — в товаристві директора і його жінки одвідала кількох знайомих йому селян. У кожній хаті для ввічливости я конечне повинна була випити кільки філіжанок кави, розмішаної наполовину з цікорією, і з'їсти з півфунта сухих пригірклих вже трохи бісквітів, прихованих ощадною господинею на випадок несподіваних гостей. Вийти з хати, нічого не з'ївши, вважається тут за велику зневагу… Доми у селян здебільшого на два поверхи; в них — п'ять кімнат. На верху три спальні кімнати: одна для господаря і його жінки, друга для хлопців, а третя для дівчат. На низу — велика кухня, що служить разом за помешкання для цілої сем'ї в день, і заля — парадна світлиця, звичайно зачиняна на ключ. У хатах все дуже просто: незастеляна нічим підлога, голі стіни, дерев'яні лавки… Зате в „залі“ так і помітно бажання господаря прибрати ту світлицю як найкраще. Вікна тут завішано білими муслиновими фіранками. Коло одної стіни стоїть велика канапа з простою дерев'яною спинкою, покрита дешевим перкалем. На підлозі коло канапи простеляний невеликий тканий килим дуже яскравих барв. На стінах розвішано ріжні картини. В однім кутку стоїть комода, покрита білим обрусом; вона вся заставляна ріжним дріб'язком — цяцьками найновішої фабричної роботи. Гарних старовинних річей, що переходять з покоління в покоління, золотих оздоб, або старосвіцького начиння, якого так багато можна знайти в кожній заможній селянській родині в Норвегії, тут немає. Це тим дивніше, що в Швеції кожна родина протягом кількох століттів сидить в тім самім домі і дуже неохоче, хіба в крайніх випадках, віддає його в другі руки. Двадцять літ тому назад, здається, і тут було багато всякої старовини в кожній родині; але якось то наїхали з Стокгольму гандлярі і так вміло переконали селян, що вся ота старовина не має жадної вартости і що її легко можна виміняти на новомодні блискучки, що тепер яка небудь коштовна річ у тій частині Швеції така рідка, як біла ворона.
Тутешні селяне, як і всюди в Скандінавії, дуже великі аристократи в душі і з погордою дивляться на тих, хто не вродився на власній землі.
Молоді дівчата, доньки селян заможніх, рідко коли виходять заміж за безземельних (халупників), частіш це буває в романах Б'єрнсона ніж у дійсности.
Відносини „халупника“ до селянина-господаря звичайно такі. За дозвіл збудувати хату на грунті господаря „халупник“ платить не грошима, а панщиною, приймаючи обов'язок одробити йому певне число днів на рік. Безземельний часом дістає від господаря і землю, але в такій малій мірі, що її ледве вистачає на город. На своє життя безземельний заробляє тим, що в дні вільні од праці на свого господаря він займається яким-небудь ремеством, або йде в найми до других земельних селян. Є сторони, де безземельні користуються правом на певну частину збіжжа з господарського поля, яке вони обробляють. Взагалі взаїмні відносини „халупника“ і господаря дуже неясні й заплутані. Здавалося б, що при таких умовах, коли хата є власністю одної особи, а земля, на котрій стоїть та хата, другої, — мусять виникати часті непорозуміння; тим часом того не буває, а умови межи господарями і безземельними звичайно робляться на словах, на віру. Дуже рідко умови ті робляться на папері. Гольмберг запевняв, що ніколи не було випадку, щоб суперечки між господарями і „халупниками“ доходили до суду; та й господарі звичайно не утисняють своїх „халупників“.
Що до суспільного становища і прав, то ріжниця між одними і другими є величезна; але і тут селянські університети роблять добрий вплив на звичаї. — „Зпочатку шкільного року — каже п. Гольмберг — можна помітити, що господарські сини тримаються окремо і здалеку від решти учнів. Але спільні заняття і конкуренція в науці помалу зближує всіх: господарських синків покидає їх пиха, і наприкінці року зав'язуються межи всіми учениками невимушені приятельські відносини. Часто навіть молодих господарських синів лучить в школі щира приязнь, з школярами-халупниками і та приязнь зостається на ціле життя.
— Треба признатись — додав п. Гольмберг, — що в даннім разі мущини кращі за женщин. Для селянок в школі заведено курс од 1-го травня до 1-го вересня (сентября). Опріч предметів загальних, тут їх учать усяких жіночих робот. До школи записуються дівчата з ріжних суспільних верств: не тільки доньки господарські і безземельних селян, але й молоді міщанки з сусідніх містечок. Але хоч як ми силкувалися зблизити їх, впевняли, що всі рівні перед Богом і людьми, — дарма. Господарські доньки приятелюють тільки з господарськими, доньки „халупників“ тільки з „халупничками“, а міщанки — з міщанками. Дуже смішно буває часом дивитись на міщанок, які деруть носа перед селянками, а ті в свою чергу згорда позирають на жебрачок-міщанок. Прирождена пиха багато сильніша у жінок, ніж у мущин.
— Хіба то правда? — спиталась я у п-ні Гольмберг.
Мусила вона, хоч і з сумом у серці, потвердити слова свого чоловіка, але силкувалася вияснити той сумний для женщин факт тим, що сама дівоча праця в сем'ї розвиває в них нахил до всяких дрібниць, а що час їх побуту в школі короткий, то відповідний вплив школи не може об'явитись на них у такій мірі, як на мущинах…
Що торкається до мужської половини селянства, то після одвідин сусідніх селян можна було ще більше оцінити ту зміну на краще, яку робить в їх мові, в їх поведінці і — що найголовніше — в їх думці шостимісячне пробування в школі.
- ↑ Це є переказ з випусками, додатками й одмінами статті Софії Ковалевської. Переклад цей чи переробка має на меті зазнайомити наше учительство з оріґінальною організацією народніх університетів у Швеції.
- ↑ Докладніше про це дивись „Світло“, 1911—12 р. кн. 5-та Андр. Курилас: Про вищі селянські школи в Данії.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|