Сторінки минулого (1966)/4/Перші кроки в Царгороді
| ◀ Внутрішнє положення в Туреччині по замиренні | Сторінки минулого. Частина 4 Перші кроки в Царгороді |
Справа мого визнання турецькою владою ▶ |
|
23 квітня наш транспорт входив до Золотого Рогу. Ранок був соняшний, і перед очами, як казковий сон, стояла мальовнича панорама Царгороду. Тільки бачивши його на власні очі, можна зрозуміти, що дійсно міг він викликати подив та вабити до себе не тільки таких славянських „варварів“, як болгари та наші предки „руси“, але й середньовічних хрестоносців, що, побачивши се казкове місто, воліли залишитись тут, ніж іти до св. Землі для визволення св. Гробу.
Та очі й увага мимоволі одволікались од тої чарівної краси та скеровувались на речі надто прозові. До транспорту підплинув катер з контрольною поліцією Антанти, — гризла душу непевність, чи задовольнить тих контрольорів віза, видана особовому складові Посольства у Празі, чи, навпаки, не доведеться зустрінутись тут з таким відношенням, яке виявляли представники Антанти в Одесі. Все залежало од того, чи удалося нам додержати тої тактики, якої ми пильно увесь час подорожі додержували, — не маніфестувати, а, навпаки, як найбільше заховувати од людських очей та ушей, хто то, куди й для чого їде. Але перший крок на турецькому, бодай водяному, терені обійшовся без ускладнень: празький документ цілком задовольнив союзних контрольорів, і ми без перешкоди вступили на беріг.
Ще на пароплаві зустріли нас урядовці Посольства, на чолі з радником Л. Кобилянським, які не поділяли поглядів та поступовання мого попередника п. Суковкина. На початку спинився я в отелі „Péra-Palace“, і тут догелось мені перебути більш місяця, поки настала можливість улаштуватися на стало у місті, переповненому союзним військом та збігцями з України і з Росії. Звідси, з отелю, знайомився я з становищем справ Посольства та орґанізував його працю на нових основах.
Мій попередник п. Суковкин, б. голова київського губерніяльного земства, на початку революції рішуче заявив себе прихильником української справи, і Центральна Рада виставляла перед Тимчасовим Правительством його кандидатуру на крайового комісаря України. М. Грушевський на зборах губерніяльного земства заявив, що імя Суковкина та його прихильне відношення до України попадуть в історію. Під такою зовнішньою маркою став він українським послом для Туреччини. Але та марка не відповідала дійсним настроям українського представника. Коли, напр., він представлявся султанові в оточенні своїх співробітників, ґенерал Мустафа-Кемаль звернув увагу та запитав, чому військові, з оточення українського посла, убрані в російську уніформу. Йому одповіли, що перед виїздом не встигли української замовити… А з часу оголошення гетьманом федерації України з Росією провадить він лінію, принціпіяльно ворожу українській державній самостійності, — і перед Високою Портою, і перед військовими і дипломатичними представниками інших держав у Царгороді. 4-го січня 1919 р. він звернувся до турецького Міністерства Закордонних Справ з проханням позичити 10 тис. турецьких лір і, не діставши грошей, 3-го березня сповістив Міністерство, що за браком коштів він припиняє діяльність Посольства з 1 березня. Такий вчинок не був оправданий обставинами, бо тоді ж, з початку січня, п. Суковкин одкомандіровав значну більшість урядовців Посольства до Міністерства Закордонних Справ на Україну і на подорож їм та на удержання решти вистачило б на довгий час тих 4.000 тур. лір, які позичив він у Царгородській філії „Русскаго для внѣшней торговли банка“; але п. Суковкин цілком несподівано виплатив усім урядовцям удержання за січень і лютий і тим вичерпав свої засоби. Таким чином завішення Посольства виходило, очевидно, не з грошевих мотивів. Припинення діяльности Посольства зробило просто таки вражіння скандалу в дипломатичному світі.
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Більш місяця українське посольство в Царгороді не існувало. Чутка про моє призначення тимчасом дійшла сюди, і се спонукало деяких урядовців звернутися до радника Посольства п. Кобилянського, щоб він, за відмовою п. Суковкина, яко старший заступник його, прийняв на себе тимчасове керування справами Посольства. Послано було гонця до Одеси, де перебував віце-міністр Закордонних Справ п. Бачинський, який і дав наказ п. Кобилянському тимчасово керувати справами Посольства до мого приїзду, а п. Суковкину відповідно тому наказ здати посольські справи. Радник п. Кобилянський мав побачення з турецьким міністром закордонних справ Ферід-пашею і офіціяльно повідомив його про відновлення діяльности Посольства. Оповіщення про це появилося і в пресі. Але відновлення Посольства було лише номінальне, бо п. Суковкин відмовився здати справи, поки не буде виплачено йому удержання за увесь попередній час, і розіслав листи до Високої Порти та до дипломатичних представництв у Царгороді з протестом проти відновлення Посольства.
Приїхавши до Царгороду, я мав побачення з п. Суковкиним і передав йому наказ Директорії, після якого він мав передати мені справи й майно Посольства, грошове ж справоздання мав зробити в міністерстві закордонних справ. Він вимагав заплати йому удержання за увесь попередній час, але всякі розрахунки з ним можна було б зробити лиш тоді, як вияснилися б грошові справи Посольства за той час. Справи ті були в такому стані рахунковому, що бухгальтер Посольства Красицький міг подати мені справоздання про них лише в другій половині червня. Крім того, я передбачав у тих рахунках багато таких ускладнень (позички в Банку, виплата удержання увільненим урядовцям, самочинна фіксація курсу турецької ліри карбованцями, продаж п. Суковкиним найбільш цінного майна), які унеможливлювали мені цілковите полагодження тої справи безпосередньо, тим більш, що для того потрібно було й додаткового кредиту. Між тим, п. Суковкин ультимативно вимагав негайної заплати і, не діставши її, подав новий протест до Високої Порти проти визнання мене Послом У. Н. Р., спродав за 1.000 лір на свою власну користь, не вважаючи на мою заборону, автомобіль Посольства, що був у його на руках, так само продав на свою користь обстанову свого помешкання, куплену на державні кошти за суму до 50 тис. карб., захопив ґвалтовним способом автомобіль, але сей останній удалося визволити. Одсилаючи справи Посольства — без опису, п. Суковкин не повернув деяких особливо важливих документів.
Діяльність мого попередника мало того, що була принціпіяльно ворожою українським державним інтересам, вона ще й викликала цілковиту руйнацію усього ділового апарату Посольства. Пан Суковкин прибув до Царгороду з певними російсько-уніфікаційними тенденціями і в розмовах з співробітниками отверто висловлявся, що про державну самостійність України не може й бути мови, бо Україна не має оружної сили, щоб захистити свою незалежність. Одвідуючи Патріярха Царгородського, п. Суковкин багато говорив йому про єдність Росії і руського народу, а приймаючи Патріярха у себе, прилюдно висловлював йому свою радість з приводу того, що українська церква перебуває в єднанні з церквою всеросійською, не вважаючи на те, ще Україна політично відділена від Росії. Діставши грамоту гетьмана про федерацію України з Росією, п. Суковкин сповістив зараз про се Високу Порту, розіслав грамоту при своїх листах усім чужоземним послам у Туреччині і для ширших інформацій посилав до них секретаря кн. Тенішева, який був правою його рукою, почасти й інспіратором щодо протиукраїнської політики. Коли ж п. Суковкин дістав звістки про народнє повстання проти гетьмана, то так само освідомляв міродайні царгородські кола про ультра-націоналістичний та большевицький характер того повстання і уживав усіх заходів, щоб військо Антанти прийняло участь у боротьбі гетьмана з Директорією. Протиукраїнська діяльність п. Суковкина прибрала навіть демонстративного характеру. Напр., на пароплаві „Александръ Михаиловичъ“, який вважався за стаціонер посольський, п. Суковкин звелів урочисто вивісити в своїй присутності Андрієвський прапор, і команда пароплаву вигукувала при тому „ура“. Близше оточення українського Посла було специфічно російське — проводирі єдиної Росії, бувші російські дипломати та їх родини, що тим чи іншим чином опинилися в Царгороді (Мілюков, Гурко, Сазонов, Шебеко, гр. Брасова, п. Чарикова), або представники добровольчих організацій. Так само і посольську свою ділову роботу п. Суковкин провадив в порозумінню лиш з урядовцями певної російської орієнтації, як кн. Тенішев або бувший драгоман російської амбасади п. Тухолка, якого п. Суковкин призначив виконуючим обовязки Радника Посольства замість п. Кобилянського, а сього останнього, людину твердих українських переконань, п. Суковкин примусив узяти довгу відпустку ще з 1 грудня. Характеристично, що з 21 листопада, коли стало відомо в Царгороді про грамоту гетьмана, зразу, з того ж таки дня, як було видно з діловодства, українська мова посольського діловодства перемінилася на російську. То ж нічого дивного немає в тому, що на українське Посольство в Царгороді установився погляд, як на представництво єдиної Росії. Не міг я провірити, оскільки справедливі були чутки, що п. Суковкин домагався для себе дістати представництво від армії Денікина, але вже сама поширеність таких чуток виразно за себе промовляла.
Перешкоди з боку п. Суковкина мали не тільки пасивний характер. З приводу відновлення діяльности Посольства і визнання турецьким урядом радника Кобилянського, яко chargé d'affaires, Суковкин подав (ще до мого приїзду) до Отоманського Міністерства Закордонних Справ заяву, в якій рішуче одкидає правність того визнання. До того ж уживає він заходів перед представниками Антанти, які, взагалі неприхильні до України, мали цілковитий вплив на тодішній атантофільський уряд Туреччини. Се затягало справу мого визнання, і таке положення насувало мені думку про рішучий виступ. Я в повній мірі зясовував собі всю одповідальність конфлікту з одною із небагатьох держав, з якими ми маємо дипломатичні зносини; але як що справа з моїм визнанням набірала характеру образливого для нашої державної гідности, то се могло мене змусити на той конфлікт відважитись. Наші щирі приятелі серед турків радили повздержаться від рішучого виступу, певні, що зміна уряду в недалекому часі залагодить справу.
Справи Посольства застав я в стані цілковитої дезорґанізації. Спеціяльного помешкання для нього вже не було, офіціяльна адреса його показувалася на приватне помешкання одного з урядовців. Справи здав п. Суковкин вже коли я приїхав, але в великому, навіть зверхньому, непорядкові, без опису. Не повернуто найбільш цінних книжок бібліотеки, які потрібні для провадження посольських справ. На щастя, грошові книги та документи осталися на руках у бухгальтера, який, одначе, не діставши утримання, мусів оселитися в нетрах одного з підгородних островів і, перебиваючись з дня на день, до порядку грошових справ Посольства не доводив. Та поволі все налагоджувалося. Помешкання для Посольства найнято і роспочато в нім працю; пришукано двох кавасів; роспочалися видача та візація паспортів. Робота Посольства на початку була характеру консульського: в Царгороді зібралося більш 40 тис. втікачів з Одеси, українських горожан. Робота характеру дипломатичного виявлялася на перших кроках у зносинах з Міністерством Закордонних справ. Офіціяльні візити робив радник Посольства п. Кобилянський, якого турецький уряд, з одмовою п. Суковкина, уважав за повіреного у справах Української Республіки.
——————