«Гей, Іване, пора
Нам сідлати коня
І збиратись мерщій у дорогу...
Не близенький-бо світ:
Треба їхать за Дніпр,
Помолившись, як водиться, Богу.
Не добра добувать,
Не ляхів воювать —
А поїдемо ми по дівчину;
І із Польщі сюди
Ми її без біди
Привеземо до нас, на Вкраїну...
Ще таких я очиць,
Чорних, тьмяних як ніч,
І не бачив, і бачить не буду;
Що б я був за козак,
Не лихий гайдамак,
Як для себе її не добуду!» —
«Гей, козаче, не їдь!
Не одна — сім там бід
Жде тебе! — він йому відвічає. —
Бач, як кінь твій поник,
Мов в болоті кулик,
І Барбос, наче вовк, завиває;
Та і серце моє
Чує лихо твоє:
Бо воно від чогось все тоскує.
І недурно воно
Ниє тяжко давно:
Ні, воно щось недобре віщує!»
