Але сим старанєм, сказати щось жартливого, Марко ще гірше попсував справу. Бабуня відповіла з ображеною міною:
— Се певно люди йшли з каплицї Капуцинів. Учора вечером о десятій правила ся суплїкація до найсьвятїйшого сакраменту, а шановні брати водили туди тих із своїх учеників, що сего року приймали причастє. Ну, а виходячи з церкви дїти троха балакали та сьміяли ся. В усякім разї се лїпше, як ті погані дїточі гри без моральности й релїґії.
Нїхто не відповідав на се і в кімнатї залягла неприємна тиша, серед якої чути було лише калатанє ложок у філїжанках. Се була стріла на Маркову школу, на його сьвітське навчанє та на ті „погані“ забави. Та Жанвієва кинула на нього благальний погляд і він переміг свою дразливість і обертаючись до панї Бертеро почав швидко знов говорити, оповідав про своє житє в Жуанвілї та про своїх учеників із замилуванєм учителя, що в своїм заводї знаходить жерело вдоволеня й радости.
В тій хвилї тишу пустого, понурого квартала знов перервав голос дзвонів, що звільна, жалібно лунав у душнім повітрі.
— Остатнє дзвоненє! — скрикнула панї Діпарк. — Яж казала, що ми вже не поспіємо!
Вона встала і гонила до поспіху дочку й внучку, що ще не подопивали кави, коли в тім знов увійшла Пеляжі, блїда, вся тремтячи, з аркушем ґазети „Малого Бомонтця“ в руцї.
— О панї, то щось страшне, жасне! Рознощик ґазет говорить…
— Що таке? Говори бо!
Служниця не могла прийти до себе.
— Отсе тілько що… знайдено малого Зефірина, братанка сусїднього вчителя… в його покоїку… замордованого.
— Що? Замордованого?
— Так, панї, задушеного… і в сорочцї… і всякі огидности поповнено на ньому…
Всї перелякали ся, навіть панї Діпарк жахнула ся.
Малий Зефірин, братанок жидівського вчителя Сімона, такий горбатенький, але дуже гарний хлопчик! Він був католик, бідненький, і ходив до школи до Бонїфратрів і певно був у церкві вчора в ночи, бо недавно уперве приступав до причастя. Ох лишенько! То вже мабуть є такі родини, що на них тяжить якесь проклятє.