Вона мене не рубае,
А ріднимъ братомъ називае,
За дубовий стілъ сажае,
Пивомъ-медомъ напувае,
Срібломъ-злотомъ наділяе.
Та туманъ поле покривае,
Мати сина завертае.
— Вернись, сину, до домоньку,
Змию тобі головоньку.
«Измий, мамо, сама собі,
Сама собі, дочці своій,
Дочці своій, коханочці;
А мині змиють дрібні дощі
А росчешуть густі кущі,
А висушать буйні вітри,
А пригладить ліщинонька,
Кудрі завъе дівчинонька.»
Та туманъ поле покривае,
Дрібенъ дощикъ накрапае, —
Сестри брата споряжають,
Въ доріженьку виряжають:
Старша сестра коня веде,
Середульшая зброю несе,
Що найменьшая брата пита:
«Коли, брате, въ гості ждати?»
— Піди, сестро, до Дунаю,
Візьми, сестро, піску зкраю,
Та посій піску на камині:
Коли пісокъ той изійде,
Тоді братікъ въ гості прийде! —
Нема дощу, нема зходу —
Нема брата изъ походу…
