ві воздава́ше. Ато́ ще уста́вами своіми за́чнуть на папе́рі велича́тися та су́дніми гра́мотами та номокано́нами, що безъ нихъ не зуміли бъ ні розміжува́тися, ні розсуди́тися, ні зійти́ся, ні розійти́ся, та що́! и зовсімъ би ду́рнями безъ городя́нъ зоста́лися. У города́хъ и купе́цтво, у города́хъ и реме́ство, у города́хъ и нау́ка собі зъ да́вніхъ даве́нъ сідало ма́ють. А яка́ всёму́ тому́ ціна́ нало́жена, те вже неха́й оди́нъ Госпо́дь раху́е.
Якъ вамъ, добро́дію, здае́тця: чи одна́ково въ ма́чухи, якъ и въ ма́тери? Оце́ жъ насъ, селя́нъ та хуторя́нъ, ви́кохавъ назва́ний ба́тько — го́родъ, въ тяжкій нево́лі, та ще й дя́ки одъ насъ вимага́е: мовля́въ, безъ ме́не ди́кимъ би звіря́кою селя́не скита́лись; ато́ ба́чте, якъ га́рно Бо́гу іхъ моли́тися понау́чувавъ, и яки́й гарний поря́докъ су́дній повво́дивъ, и яку́ лю́бу освіту наро́дню скрізь роспросте́ръ!… О, бо'да́й тебе́, стари́й ка́верзнику! Все вже ти собі зага́рбавъ; не ду́май же и въ ми́сляхъ собі того́ не поклада́й, що во віки ві́чні ми въ те́бе підъ опе́кою зостава́тимемось. Ти, старига́не, свое́ діло зроби́въ до конця́, и самъ почина́ешъ свого́ анахрони́зму догляда́тися, тілько, що го́лосно призна́тись передъ исто́риею соро́мисся. Онъ уже́ въ Брю́сселі, въ Ба́зелі, въ Москві та й по дру́гихъ ста́росвітськихъ тверди́няхъ, де були́ вали́ и рови́ оборо́нниі, тамъ сади́ понаса́жувані. Де со́тні и ти́сячі люде́й па́дали, тамъ весе́ла тепе́ръ дітво́ра бігае. Хиба́ жъ се не озна́ка, що стари́й дідъ-го́родъ свій вікъ звікува́въ? Нічого більшъ ёму́ роби́ти.
А що прогре́сомъ, городя́не, велича́етесь, то ми тому́ прогре́су ціну́ зна́емо. Ти́сячу ро́ківъ ви въ насъ торги́ заво́дите, а на чо́му вони́ вертя́тця? Куди́ якъ дале́ко лю́дськость ви своіми торга́ми дви́гнули!… Ти́сячу ро́ківъ суди́ ви въ насъ на Вкраі́ні су́дите, а въ ко́го більше пра́вди: чи въ пе́рвого Варя́га, що на полю́ддя зъ го́рода ви́йшовъ, чи въ посліднёго ва́шого спра́вника, що на слідствие ви́іхавъ?… Ти́сячу ро́ківъ проповідуете ви у своіхъ му́рахъ кошто́внихъ любо́въ и миръ, — чи більше жъ у васъ любо́ви й ми́ру, аніжъ було́ у тихъ про́стихъ Славя́нъ, що сла́вили въ гая́хъ и на жита́хъ недовідо́мого імъ ласка́вого и ще́дрого Б́ога?…
Ми не гово́римо, що до́бримъ лю́дямъ гріхъ вели́кою грома́дою збіра́тися, на вели́кі ярмарки́ зъізжа́тися, вели́кі буди́нки будува́ти и вся́ку меха́ніку гурто́мъ виду́мувати, форте́ці по узграни́ччяхъ стро́іти, фло́ти споружа́ти, акаде́миі заво́дити, кни́ги, папе́ри
