Селянин і лїкар стояли протїв себе коло смертної постели жінки. Старенька дивилась на обох мущин спокійно, ясним поглядом, повним резиґнациї і слухала їх бесїди. Вона мала вмерти й не бунтувалась протїв сього, її час скінчив ся: їй було девядесять два роки.
Через вікно й відченені двері впадало до хати цїлими хвилями червневе сонце та кидало свої горячі промінї на брунатну землю, повибивану і втоптану ходаками чотирьох хлопських поколїнь. Горячий подув приносив з собою також запахи з піль, запах трави, збіжа, та листя розпаленого полудневою спекою. Польні коники кричали з цїлої сили й наповняли цїле село своїм тріскотом, подібним до тріскоту тих деревляних хрущиків, що продають дїтям на ярмарках.
Лїкар піднїс голос і сказав:
— Оноре́, не лишайте своєї матери самої одної в такім станї, як вона тепер. Вона може кождої хвилї скінчити!
А селянин зажурений повтаряв:
— Треба зібрати збіже, вже й так воно задовго стоїть. Погода, дїйсно, гарна. Що ви на се кажете, мамо?