убогого села страшна нужда. Жінки заводили плачучи, а горем прибиті господарі ходили і роздумували з болем в серцю, над тим, що їх жде за кілька недїль. Як виживлять себе, своїх дїтий, слуг та худобу, як перебідують страшну, голодну зиму і що засїють та засадять на веснї. Всюда чути було плач і наріканє, бо всї бачили, що чекає їх неминуча, голодова смерть.
Однак найсумнїйше було в хатї мельника. Не було нїякого зарібку і то на довгий час, бо хто ж понесе збіже до млина коли не було єго нїгде в цїлім селї? А найбільше заводив над страшною недолею сусїдів старий Петро. “Бідний я тепер — говорив він — але ще біднїйші ті мої сусїди, яким тота буря знищила поля, а вода залляла землю. З нами якось воно буде. Поля не маємо, тож легко можемо перейти до другого села, а прецїнь добрі люди споможуть нас і не заборонять нам поставити новий млин. Але щож зробять иньші?… Гай, гай, Боже мій милий, подай яку поміч, бо я з цїлої душі бажав бим помочи своїм сусїдам, тільки не маю до сего нїякого средства, не маю нїякого добра!…“
Так то, часто нарікав мельник Петро, а
