Історія мистецтва й літератури, загалом кажучи, не знає такого періоду, де-б літературно-мистецькі явища і течії, школи, стилі, то-що не мали адекватних собі форм загальної культури. Більше того, там, де немає, хоч примітивної культури в широкому розумінні, не може бути ні мистецтва, ні літератури, бо ці категорії людської творчої діяльности можуть виникати й розвиватись тільки при наявності — гірших чи ліпших умов — першої.
Між мистецтвом і загальною культурою взагалі протягом всієї історії людства і зокрема — в межах якоїсь окремої доби чи країни, — існує найтісніший, органічний звязок. Ми цим зовсім не хочемо сказати, — підкреслюємо, — що лише одна загальна культура обумовлює форми й розвиток мистецтва, а тільки те, що вона, з одного боку — є природним і оплоднюючим середовищем, в якому виникає чи може виникнути мистецтво, а з другого, — що вона є одною з цілої суми активних причин, між собою взаємочинних і обумовлюючих мистецтво. Всі ті причини, зрозуміло, кінець-кінцем, діють «на основі економичної необхідности», на економічній базі.
Ми прекрасно розуміємо, у всякому разі не гірше за Хвильового, що мистецтво архи-специфічна галузь, — і що до форми, і що до його психо-емоціяльноі природи, та це зовсім не означає, що його можна автономізувати від загальної культури — чи то, як окремий і самостійний ідеологічний процес, чи то як незалежну соціяльну функцію, взагалі.
Стати на це — значить стати обома ногами на грунт формальної логіки, і разом із тим роздивлятись ідеологічні категорії з погляду емпіризму найгіршого гатунку.
Чому-ж саме не можна цього робити, — того що робить Хвильовий?
Тому, що «искусство представляет собой высшее
